«Я вдячний вам, люди, за дружбу зі мною»
Сто років тому народився Міхаїл Таніч
Міша Танхілевич з батьками Мариною Борисівною та Ісааком Самойловичем, кінець 1920 років. Вікіпедія
Давид ШИМАНОВСЬКИЙ
Знаменитий поет вирізнявся не тільки і не стільки дивовижною плідністю, скільки різноманіттям тематики і жанрів, багатством рим і метафор, метрики і ритму. А головне – їхньою підкуповуючою щирістю, чесністю, задушевністю. Хто з читачів старшого покоління не пам’ятає його уславлених хітів “Текстильный городок”, “Что тебе сказать про Сахалин?”, “Черный кот”, “На тебе сошелся клином белый свет”, “Моряк вразвалочку сошел на берег”, “Аэродром”, “Как хорошо быть генералом”, “Комарово”, “Любовь – кольцо”, “Как провожают пароходы”? А тим часом життя його складалося вельми непросто…
СИН «ВОРОГА НАРОДУ»
Міхаїл народився 15 вересня 1923 року в Таганрозі в сім’ї Ісаака (Ісая) Самойловича Танхілевича. “Дід по батькові був побожним євреєм-ортодоксом, – згадував поет. – Він постійно молився, розвісивши до підлоги свої молитовні причиндали… Навіть родинна легенда про те, що дідусь Самуїл близько знав самого Шолом-Алейхема і саме в нього під час погромів в Одесі згоріла довірена на зберігання бібліотека письменника, який виїхав до Штатів, не могла підняти в моїх очах авторитет людини, яка вірить у Бога”. Інша річ – батько, випускник Одеського реального училища, колишній червоноармієць, ганявся на тачанках із кулеметами за батьком Махном, у 19 років став заступником начальника маріупольської ЧК. А потім закохався у вчорашню гімназистку Марину Траскунову з хрещених євреїв, коли вона принесла передачу своєму заарештованому батькові – головбуху металургійного заводу ім. Ілліча. Ісаак розпорядився звільнити його з-під варти, але той однаково не бажав впускати у свій дім чекіста. І тоді закоханий молодий чоловік вступив до Петроградського інституту комунального господарства і врешті-решт домігся руки дівчини. Став начальником управління комунального господарства Таганрога, а його дружина-економіст керувала плановим відділом у видавництві “Таганрогская правда”.
Міша Танхілевич у чотири роки навчився читати, а трохи пізніше почав римувати. Залюбки відвідував художню школу і під натиском батьків освоював гру на скрипці. Але найулюбленішим заняттям хлопчика був футбол: у п’ять років батько подарував йому шкіряний м’яч, і він з азартом ганяв його по двору. “Таганрог, моя мала батьківщина, місто вічного дитинства”, – з ніжністю згадував поет. У середній школі №10 він навчався успішно, багато читав, особливо земляка Чехова. “Природно, перші мої літературні досліди були творами в дусі Антоші Чехонте, в яких я, треба визнати, не досяг успіху. Вони публікувалися в шкільному рукописному журналі, але незабаром я зрозумів: Чехова з мене не вийде. А я ніколи не дозволяв собі не бути першим!”
Світле дитинство закінчилося, коли Міші було 14 років. Батька судили за звинуваченням у розкраданні соціалістичної власності в особливо великому розмірі та 6 жовтня 1938-го розстріляли. А за кілька місяців заарештували матір як дружину ворога народу. Підліток оселився у дідуся Борі в Ростові-на-Дону. За рік маму випустили з обмеженням у правах, вона насилу влаштувалася в контору “Головвторчормет” і оселилася з сином на околиці міста в бараці. Міша був центральним нападником у юнацькому “Спартаку”, зустрічався з дівчатами і присвячував їм свої вірші. У шкільному творі на вільну тему він іронічно писав:
Пройдет еще с десяток лет,
Как этот детский май,
В моей душе умрет поэт,
Но будет жить лентяй!
У 1941 р. Міхаїл закінчив школу на “відмінно” з єдиним “добре” з математики. Свідоцтво про повну загальну середню освіту отримав 22 червня і став готуватися до вступу в інститут. Але почалася війна, і він із дідом евакуюється спершу на Північний Кавказ, потім у Тбілісі. Дідусь торгував там саморобними цигарками і незабаром помер. Михайло на фабриці свердлив отвори в банниках для мінометів. У 1942-му він вступив до Тбіліського артилерійського училища, навчався успішно, навіть деякий час навчав військового ремесла новоприбулих курсантів. А через рік його випустили з училища, але не в званні лейтенанта, а старшим сержантом. Далося взнаки клеймо сина ворога народу.
ГЕРОЙ ВІЙНИ – «АНТИРАДЯНЩИК»
З 1943 р. Танхілевич служив у діючій армії, у червні 1944-го потрапив на фронт, був командиром гармати у винищувально-протитанковому полку 33-ї Черкаської артилерійської бригади на 1-му Прибалтійському і 1-му Білоруському фронтах. 27 грудня був важко поранений уночі в землянці зі снарядами, куди влучила німецька міна. І ледь не був похований живцем у братській могилі, коли вранці солдати, дістаючи з-під уламків мертві тіла, помітили, що в сержанта сіпається повіка. Він був сильно контужений, осліп і оглух, відправлений до шпиталю і лише через три місяці почав потроху бачити і чути. Незважаючи на те що слух і зір до кінця не відновилися, рвався на фронт. І знову ледь не загинув: у Латвії провалився під лід на замерзлому озері та дивом вибрався.
У січні 1945-го гармата Танхілевича під сильним артвогнем знищила дві кулеметні точки і два бліндажі противника. Потім під час прориву оборони німців його розрахунок придушив ДЗОТ, а сам він, замінивши вбитого комвзводу, взяв на себе командування і виконав поставлене завдання. За бойові відзнаки Міхаїл був нагороджений орденом Червоної Зірки, орденом Слави III ступеня, військовими медалями. За відвагу та успішні дії на передовій командування клопотало про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу, але отримало відмову через анкетні дані (єврей, батько репресований).
У мемуарах про війну він напише скупо: “Розкислі фронтові дороги, величезна протитанкова гармата, контузія, госпіталь, повалений Берлін і річка Ельба”.
8 травня 1945-го застало його на марші в Цербсті, на батьківщині Катерини II. У саксонському Бернбурзі він зустрів юну Ельфріду Лане, між ними виникли інтимні стосунки, але до шлюбу не дійшло. На початку 1980-х, приїхавши до НДР, хотів зустрітися з Ельфрідою, але та жила у ФРН, і він подарував її тітці платівку з піснями на свої вірші. Повернувшись додому 1946-го, Міхаїл зустрівся з мамою, яка опинилася в окупованій німцями Україні і вижила завдяки тому, що працювала посудомийкою в нацистському госпіталі.
Він вступив до Ростовського інженерно-будівельного інституту на факультет архітектури. Випускав сатиричну газету, ледве встигав ліквідовувати “хвости”, підробляв вантажником на товарній станції, мріяв стати головним архітектором Москви. Одружився зі студенткою медінституту Іриною, у них народився син. На студентській вечірці похвалив німецькі автошляхи та радіоприймачі, а стукач доніс на нього в МДБ: Танхілевич вихваляє західний спосіб життя. 24-річного студента за антирадянську агітацію заарештували разом із двома однокурсниками, він отримав шість років суворого режиму. Дружина розлучилася з ним і сина змусила відмовився від батька.
Міхаїла відправили на лісоповал у Пермський край поблизу Солікамська, де в суворих табірних умовах засуджені вмирали, не дочекавшись звільнення. Він напевно розділив би їхню долю: страждав від голоду і туберкульозу, опухали ноги, все тіло вкрилося фурункулами. Одного разу його мало не вбили блатні через те, що він відмовився поділити на їхню користь виданий на бригаду хлібний пайок. Від загибелі на каторзі його врятувало знайомство із засланцем художником Костянтином Ротовим. Разом із ним Міхаїл, який володів навичками креслення, потрапив до бригади, що оформляла в ГУЛАГу наочну агітацію.
Він вийшов на волю в 1953 р. з ураженням у правах на три роки. Йому заборонялося проживати в 39 великих містах Союзу. “Я відсидів шість років в одному з найстрашніших сталінських таборів… І потім майже на все життя – член сім’ї ворога народу, сам ворог народу, парія, змушений прогинатися і таїтися, брехати в незліченних анкетах, незважаючи на повну реабілітацію”. Деякий час на Сахаліні працював майстром у “Будмехмонтажі”, продовжував мріяти, вірити в кохання і писати вірші, які публікував у місцевій газеті. Саме тоді поет і взяв собі псевдонім Таніч, поєднавши перший склад свого прізвища з останнім. Пізніше він іронізував: “Міша Танхілевич нехай сидить собі в стоматологічній поліклініці або, як за царя, в антикварній крамниці і не заважає Міхаїлу Танічу, російському поетові, “глаголом жечь сердца людей””.
ВІД РАДЯНСЬКИХ ШЛЯГЕРІВ ДО РОСІЙСЬКОГО ШАНСОНУ
Влаштувавшись майстром у Сталінградгідробуді на монтажі бетонного заводу, Міхаїл безгонорарно складав для районної газети вірші, нариси, фейлетони. На вечірці в гуртожитку зустрів зеленооку Ліду Козлову, яка під гітару виконала дві пісні “на слова нашого поета Таніча”. Йому було 33, а їй – 18, вона з першого погляду підкорила його серце і за півроку вийшла за нього. Таніча почали друкувати місцеві видання, а потім і центральні. Саме Ліда наполягла на тому, щоб Міхаїл відправив вірші в “Литературную газету”:
Серые шинели,
Розовые сны! –
Все, что мы сумели
Принести с войны.
Лист потрапив до Булата Окуджави, який завідував у редакції відділом поезії, і він запросив талановитого автора до Москви, не знаючи про заборону для нього жити у великих містах.
Таніч з дружиною і маленькою донькою знімав у Сталінграді кімнатку. За публікації в газетах і журналах платили копійки, він працював позаштатно в обласній газеті “Молодой ленинец”, де його друкували частіше, але до штату не запрошували. Хоча вірші провінціала вже з’явилися в “Юности”, “Знамени”, “Смене”, а на місці вийшли дві тоненькі віршовані книжечки. І коли Міхаїла реабілітували, він із дружиною та двома доньками переїхав до Орєхово-Зуєва, а за деякий час – до містечка Желєзнодорожний під Москвою, де винаймав підвал. У столиці його вірші охоче друкували, але на пристойне життя коштів не вистачало. У 1959 р. “Советский писатель” видав збірку поезії Таніча “Улицы”, яка отримала схвальні рецензії.
Одного разу Міхаїл написав вірш на актуальну тему: мешканки підмосковного текстильного містечка чекають на приїзд колишніх військовослужбовців. Молодий композитор Ян Френкель прочитав його і незабаром придумав мелодію – російський вальс, що підкуповує простотою. “Текстильный городок” став шлягером, його заспівав народ.
Зустріч із Френкелем виявилася для Таніча доленосною. Він зізнався: “Я завдячую йому такими вічнозеленими нашими піснями, як “Любовь – кольцо”, “Что тебе сказать про Сахалин?”, “Обломал немало веток”, “Как тебе служится?””. На початку 1960-х у країні з’явилося чимало хороших поетів. “Але основна пісенна продукція була пафосною. Нескінченні пісні про партію, комсомол і Батьківщину, а трохи раніше – про Сталіна, найчастіше холодні, продиктовані прохідністю, бронебійністю теми”. З іншого боку, “для діячів високої Музики і Поезії ти пройдисвіт з якоїсь паралельної культури, щось середнє між баяністом-витівником і автором кросвордів. Вони там у Спілці письменників і придумали нам кликуху “поет-пісняр”, що, мабуть, має означати – поет несправжній, уцінений”.
Танічу довелося сповна випробувати на собі свавілля демагогів і кон’юнктурників, від яких залежала доля його творів. Так, відправляючи поета в групу військ до Угорщини, в армійському Головпурі йому веліли не виконувати там пісню “Как хорошо быть генералом!”, образливу для вищого начскладу. З великим сумнівом прийняли пісню “Черное и белое”, що стала знаковою, і “На недельку, до второго, я уеду в Комарово”, яка зробила співака Ігоря Скляра зіркою. Шлягер “Черный кот”, створений з Юрієм Саульським, був спершу підданий анафемі на телебаченні. Потім хтось написав, що це пісня не про кота, а про гоніння на євреїв у Росії. “А це просто жарт-байка така. Що чорного кота звідусіль женуть, а насправді не він приносить нещастя, а йому нещастя, що він чорний. А трактувати її можна як завгодно”.
З приводу іншої його пісні, “Белый чайничек из Гжели, темно-синие цветы”, редакторка отримала догану: оголосила, що це “русская народная песня”. На концерті в красноярському Будинку офіцерів директриса з університетським ромбиком заявила: “Це ж заборонена пісня про сільське господарство!” На худраді фірми “Мелодія” просто зарубали слова і музику улюбленої пісні М.Танича і Ю.Антонова “Зеркало”. “Тоді я це пережив. Інфаркт стався набагато пізніше, – згадував поет. – Надумали було дати мені до ювілею звання народного артиста Росії. Двічі подавали клопотання. Але в Управлінні нагород і звань дама сказала: “Поету? Не належно!” Співакові за ті самі пісні – можна, автору музики – будь ласка! А поетові ні”. Едіта П’єха підкреслила: “Отримавши від життя дуже багато ляпасів, він зумів написати дуже світлі пісні”.
Більшість його шансонів, створених разом із М.Богословським, Е.Колмановським, І.Ніколаєвим, О.Островським, Р.Паулсом, Д.Тухмановим, О.Фельцманом та іншими композиторами, мали величезну популярність. У співавторстві з В.Шаїнським були написані знамениті дитячі пісні “По секрету всему свету”, “Когда мои друзья со мной”, “Папа может”, “Если с другом вышел в путь”. Пісні на вірші Міхаїла Таніча звучали у фільмах “Большая перемена”, “По секрету всему свету”, “Берегите женщин”. З ними на щорічних фестивалях “Пісня року” виступали знамениті виконавці. Він дав старт багатьом естрадним солістам. Його пісню “Робот” уперше заспівала 15-річна Алла Пугачова. Едіта П’єха прославилася виконанням дебютів на його слова: “Радуга под сонлцем”, “На тебе сошелся клином белый свет”, “Кто-то теряет, а кто-то находит”. Понад 20 творів з його текстами (зокрема – “Стена”, “Погода в доме”, “Верится”) заспівала Лариса Доліна. Хітами Таніча стали “Посвящение”, “Все хорошее не забывается”, “Мореход” у виконанні Лайми Вайкуле. Шлягер “Узелки”, який заспівала Альона Апіна, поклав початок багаторічній співпраці співачки з поетом.
«Я – СТОРОННЯ ЛЮДИНА, І ТИМ, І НИНІШНІМ»
Міхаїл Таніч багато розмірковував про специфіку пісенної творчості та про свій особистий внесок у нього: «Я вигадую пісні. Я – перший їхній батько і впевнений, що у тій пісні, в якій я працюю, головне – текст чи вірші. На відміну від вірша, пісня є частиною людського життя, як усмішка, прогулянка, кохання, вечеря… Вірші рідко стають піснями, вони просто для цього не пристосовані. Пісня пишеться лаконічно, як постріл, якщо хочете, як телеграма. І те, що прикрашає вірш, як правило, протипоказано пісні… І ще я зрозумів, що, окрім щирості, масова пісня має нести в собі й життєві подробиці, якщо хочете, прикмети кіношного неореалізму. Просто через те, що я такий, моя поетична інтонація в пісні стала домінуючою».
До Спілки письменників Таніча прийняли тільки в 45 років, хоча він і був на той час автором півсотні пісень. Ніколи не давав хабарів за публікації. Не потрапляв у жодні пільгові письменницькі списки. Його не запрошували до Кремля “на ікру” і не обирали до жодних комісій. “Навіть коли до мого 75-річного ювілею якимось чином відслюнили мені малоцінний орден Пошани, то вручав його далеко від Кремля тимчасовий міністр культури, а не сам президент”. Підбиваючи підсумок прожитого, він писав: “Я – стороння людина, чужинець і тим, і нинішнім… Щоправда, мені не вдалося збудувати стіну між собою та владою, та я навмисне й не будував її. Звичайно, і мене іноді захоплювала романтика військового подвигу і всяких комсомольських витівок. Але якби судили конформістів, мого імені навіть найостаннішим не було б у списку підсудних”.
Первинним критерієм удачі написаного для Таніча було власне відчуття: раз посміхнувся або заплакав – значить, це те, що треба для слухача! Уникаючи навмисності та фальші, він з роками став тягнутися до романтики побуту політв’язнів, пережитого ним у молодості. Він стверджував, що шансон “дико цвів за радянських часів, коли вся країна була в таборах, коли зони, колючий дріт, вишки охорони з наглядачами й автоматами були всюди”. Разом із композитором і співаком Сергієм Коржуковим Міхаїл Ісаєвич 1991-го створив гурт “Лесоповал”, для якого написав багато ліричних і сатиричних віршів, що стали основою таких епатажних пісень, як “Я куплю тебе дом”, “Заповедь”, “Три татуировочки”, “Вагон столыпинский”, “Черный ворон”, “Воровской закон”, “Амнистия”, “Кореша”, “Свобода, блин! “, “Воруй, Россия!”, “Я – оттуда”, “Неточка Незванова”, “Сентиментальный вальс”. У деяких із них звучить гостра критика радянської влади, як, наприклад, у пісні “Блошинка”:
Дети нищих отцов,
Дети нищей страны,
Пролетарская мы непорода!
И когда всей семьей
Покупались штаны,
Это было событием года.
Після трагічної загибелі Коржукова гурт через три роки відродився в новому складі і з великим успіхом продовжував давати концерти, випустив 16 альбомів. Пісні “Лесоповала” часто містили сленг, жаргон і нецензурні вирази, за що піддавалися огульній критиці як “попса” і “блатняк”, а генпрокурор В.Устінов назвав їх “пропагандою злочинної субкультури”. Беззастережно підтримувала чоловіка його дружина Лідія. Загалом для “Лесоповала” Таніч написав понад 300 пісень. На одному з останніх концертів він сказав:
Все реже поют мои песни,
И с грустью задумался я,
Похоже, уходит на пенсию
Рабочая песня моя.
Неприйняття поетом влади можновладців виразилося і в його нетерпимості до будь-якого роду антисемітизму. Він із презирством відгукувався про юдофобів – поета С.Куняєва, вальяжного Л.Соболєва і журналіста С.Лапіна, про антиєврейську атмосферу у видавництві “Советский писатель” за Є.Ісаєва. Про якогось Максаєва, який твердив: “Ці жиди повністю захопили дитячу літературу. Ти поглянь – Агнія Барто, Корнєй Чуковський”. Таніч із гіркотою зазначив: “Антисеміти, навіть молоді, навіть за п’яним столом, зовсім не говорять, як усі мужики, про жінок – тільки про євреїв!” Зі здивуванням розмірковував: “У мене не було і немає простої і ясної відповіді на запитання: чому так давно і так повсюдно ненавидять або, щоб м’якше, недолюблюють євреїв? Ми не кращі, але ж і не гірші за інших! Я не міг відповісти на це запитання своїм російським дочкам”. І похмуро підсумував: “Переконаний: у нашій країні (не в Ізраїлі) ні до чого з нетутешнім прізвищем бути трішки попереду титульного народу, ну просто з позиції етики негоже. Краще бути менше, ніж більше”.
Поет присвятив сердечні рядки Едуарду Багрицькому, Ісааку Бабелю і – Аріелю Шарону:
Солдат, служил всей жизнью длинною
Своей стране – был ею зван!
Спиной широкой, как плотиною,
Держал арабский океан.
И в черной кипе, в штатском облике,
Не забывал, что генерал!
Під кінець життя Таніч створив чудову пісню “Еврейское местечко” на мелодію С. Коржукова і сам виконував її:
Еврейское местечко с синагогой
И с ворохом гешефтов и забот…
Рожденный под звездой его убогой,
Я в нем не жил – оно во мне живет…
Местечко поднималось из пожаров,
Горевшее, как эти семь свечей.
Мы дали миру много комиссаров,
Но, слава богу, больше скрипачей.
Красавицы у нас – о, это чудо,
И потому детишек полон дом.
И от куриной шейки до Талмуда
Мы ничего на веру не берем.
Местечко, местечко, над крышей дым колечком,
Упала на крылечко субботняя звезда.
А в доме нету лада, и ехать всё же надо,
Ой, кто бы подсказал бы, откуда и куда.
А о себе он с сарказмом писал:
Оказался я тонкостенный,
Самый-самый обыкновенный,
И не вечный жид, а еврей
Со «скорой помощью» у дверей.
Він невтомно складав, навіть коли його наздогнав черговий, четвертий за рахунком, інфаркт. І філософствував:
Длинней, чем жизнь, дороги нет,
Но и короче нет дороги…
Как хочется жить
За небывшую юность, всегда,
А жизнь – стометровка,
Когда ее взглядом окинешь!
Как будто на старте стою, а года
По белым квадратам
Уже набегают на финиш!
У ніч на 17 квітня 2008 р. Міхаїл Ісайович Таніч, автор понад 1000 чудових віршів і пісень, 15 поетичних книжок і мемуарів, помер у реанімації лікарні ім. Боткіна з діагнозом “хронічна ниркова недостатність, рак в останній стадії”. Поруч із ним в останні години перебувала улюблена подруга Лідія Миколаївна Козлова – його єдина муза впродовж понад півстоліття. На його могилі на Ваганьківському цвинтарі встановлено пам’ятну бронзову скульптуру роботи Ернста Нєізвєстного. “Його смерть для мене – страшна особиста трагедія, – зізнавався Оскар Фельцман. – Міша був не тільки моїм співавтором, а й дорогим другом… Міхаїл Таніч – видатний поет-пісняр нашого часу, майстер, який по-справжньому відбувся. Його пісні співали і співають по всій країні, вважаючи їх народними, часом не знаючи, на чиї вірші вони написані”. А річками Росії донині здійснює круїзи білий теплохід “Михаил Танич”.
