Важко бути Германом
До 85-річчя від дня народження режисера
Надгробок О. Ю. Германа на Богословському кладовищі Санкт-Петербурга. Фото: Wikipedia / PepperDew
Геннадій ЄВГРАФОВ
Ось так буває в житті: хлопчик з інтелігентної ленінградської сім’ї (батько – відомий письменник Юрій Герман, мати – Тетяна Ріттенберг) мріяв після закінчення школи стати лікарем, а став не просто кінорежисером – одним із багатьох, а видатним. Не тільки радянським і російським – світовим.
На вибір шляху вплинув батько: колись його, який тільки-тільки робив перші кроки в літературі, помітив сам Мейєрхольд і запропонував написати п’єсу для свого театру. І син так захопився розповідями про улюбленого режисера батька, чиє ім’я в ті часи було під забороною, що вирішив пов’язати свою долю з театром. Але, будучи самолюбивим, домовився з батьком: вступатиме на загальних засадах, без жодних знижок – ось, мовляв, дивіться, який талановитий юнак Герман – син Германа.
І вступив – до Ленінградського державного інституту театру, музики і кінематографії (ЛДІТМіК) у майстерню Григорія Козінцева. До якогось туру дотягнув “інкогніто”, потім щось пішло не так, але Козінцев втрутився, і його, сімнадцятирічного, взяли на режисерський факультет.
“Опинившись серед людей, які знали більше, закінчили університети, я потрапив саме в те середовище, якого потребував, – згадував Герман. – Я мав тягнутися за ними, змагатися, доводити, що не гірший за інших”. І він довів.
ЧЕРГОВИЙ РЕЖИСЕР
Але тільки через 20 років, і не в театрі, а в кіно. Бо в найкращому театрі країни, товстоногівському БДТ, його призначили лише черговим режисером: до його обов’язків входило стежити за тим, щоб вистави згодом не “розхитувалися” і йшли так, як і у післяпрем’єрний період.
Але прийшов час, і Товстоногов його помітив, а помітивши, дав поставити на малій сцені комедію українського драматурга Олексія Коломійця “Фараони”. Герман, на якому, за його власним зізнанням, висіло “тавро нездари” та “таткового синочка”, перетворив її на щось схоже на мюзикл. Товстоногову експеримент сподобався, але далі справа не пішла. Олексій помикався ще кілька років, потім розвернувся і пішов – вирішив спробувати свої сили в кіно. Пішов на Вищі режисерські курси, після закінчення яких був прийнятий на роботу до кіностудії “Ленфільм”.
ВИПЕРЕДЖАЮЧИ ЧАС
У 1971 р. він розпочав зйомки своєї першої картини. Прозаїк і кінодраматург Едуард Володарський написав сценарій за повістю його батька “Операція “З Новим роком!””, яка розповідала про одну з операцій радянської контррозвідки на Псковщині. Старший Герман відмовляв сина від затії – вважав, що повість йому не вдалася. Але повість була тільки основою для сценарію, і молодший Герман зняв картину “Перевірка на дорогах”. Про колишнього поліцая і зрадника Лазарєва (Володимир Заманський), який здався в полон партизанам. Спокутувати провину можна тільки ціною власної крові, але чи можна вірити тому, хто одного разу оступився? Політрук майор Пєтушков (Анатолій Солоніцин) переконаний, що ні. Але командир загону Локотков (Ролан Биков) вірить, що Лазарєв із поставленим завданням – захопити німецький ешелон – впорається. І головний герой потрапляє в ситуацію, з якої немає виходу: і загинути не можна, і пропасти теж, тільки пригнати ешелон, та ще щоб інші бачили. Здавалося б, він справляється із завданням – ешелон викрадений, але німці з підігнаного броньовика розстрілюють Лазарєва з кулемета…
Герман випередив свій час. У Держкіно після перегляду кричали: “Як ви могли це зробити?! Хто вам дозволив?!” Начальник главку Борис Павленок заявив: “Багато військових картин мають різні помилки. Ця унікальна тим, що зібрала всі помилки, які тільки можливо було допустити”. І на худраді, після ленфільмівської щорічної конференції, на якій Йосип Хейфіц говорив про “Перевірку” як про найкращу картину року, виніс вирок: “Даю чесне слово, що, поки я живий, ця гидота на екрани не вийде”.
Не допомогло жодне заступництво: картину відправили “на полицю”, де вона пролежала 15 років. “Гидоту” радянським людям дозволили подивитися лише у квітні 1986 р., на другому році перебудови, оголошеної Горбачовим.
У 1988 р. Герман отримав за цей фільм Держпремію СРСР і звання заслуженого діяча мистецтв Росії. Ось така радянська іронія. Долі? Історії?
Герман говорив, що картину заборонили за все. Товстоногов, Хейфіц, Козінцев, Симонов написали листа в Політбюро на його захист. Завдяки цим листам він вижив як режисер: йому дали можливість зняти ще одну картину.
“ЦЕ ГАНЬБИТЬ НАШІ ПІДВАЛИНИ!”
Він зняв, знову на військову тему, і знову пішов проти течії. Зателефонував Симонов і запропонував узятися за фільм за його повістю “Двадцять днів без війни”, яка входила до циклу “Із записок Лопатіна”. Герман за пропозицію вхопився – це був вихід із довгого простою.
Робота давалася нелегко, зйомки “Двадцяти днів” розтягнулися на два роки замість прийнятих на той час двох місяців – він хотів зробити картину без прикрас і фальші, розповісти мовою кіно про те, що пережив народ і в тилу, і на фронті.
Двоє – немолодий письменник Лопатіна (Юрій Нікулін), який під час війни став кореспондентом “Красной звезды”, і Ніна (Людмила Гурченко), костюмерка евакуйованого в Ташкент московського театру – випадково зустрічаються в потязі, раптово спалахує кохання…
Худрада в розпалі зйомок зажадала замінити Юрія Нікуліна на іншого актора – на “Ленфільмі” встигли подивитися відзнятий матеріал. Герман згадував: “…фахівці з Держкіно, оголосили: “Це не радянський письменник, а якийсь алкаш. Це ганьбить наші підвалини!” Симонов розлютився, дізнавшись про те, що відбувається, він кричав цим цекістам: “Це я придумав Лопатіна, він із моєї голови! Ви вирішуйте, який у вас буде Жданов. А мені залиште Нікуліна. Не чіпайте Германа, залиште його в спокої!” Симонов був членом ЦК, і його послухалися”.
Водночас Відділ культури ЦК КПРС доручив йому “перевиховати режисера в правильному дусі”; Герман навіть припускав, що Симонов зголосився сам, щоб допомогти з картиною.
Працювали вони важко, сварилися міцно. Часом Симонову здавалося, що Герман його не розумів. Він кричав: “Я приїду і сам поріжу матеріал”. А Герман відповідав: “Не приїжджайте, ніхто вас у монтажну не пустить”. Але картину вони зробили, однак, незважаючи на номенклатурну вагу Симонова, її рік не випускали на екран – вимагали один епізод виправити, інший вирізати… Радянський глядач зміг її побачити 1976-го, а зарубіжний – лише 1977-го, і то “завдяки випадковості”: тодішній секретар Спілки кінематографістів СРСР О.Караганов зробив усе, щоб вона потрапила на Каннський кінофестиваль, де їй і було вручено престижну премію імені Жоржа Садуля. А через десять років, у 1987-му, фільм був удостоєний премії критики на Міжнародному кінофестивалі в Роттердамі.
З ЖИТТЯ УНЧАНСЬКА
А потім Герман зняв “Лапшина” – точніше, “Мій друг, Іван Лапшин”, знову-таки за повістю свого батька. Батько написав повість у 1938 р., син зняв фільм у 1984-му. Як і до картини “Перевірка на дорогах”, сценарій написав Володарський.
Юрію Герману, коли він писав книгу про начальника карного розшуку міста Унчанська Івана Лапшина та його друзів, було 26 років. Олексію Герману, коли він приступив до зйомок, був 41 рік. Батько розповідав історію героя очима людини 1930-х рр., син – історію, переосмислену людиною 1980-х.
Герман-молодший вирішив зберегти характери головних героїв, їхні взаємини один з одним, але взяв справжню кримінальну справу Тюріна і Соловйова, на чиєму рахунку було 28 (!) убивств, а не ту, про яку розповідали Герману-старшому опера, що прикрасили свою роботу.
Знаючи режисера, доброзичливці його попередили: без контролю в МВС не обійтися. Він відповів: “Нехай краще дбають, щоб у них зараз усе було за законом, а за правду того, що в мене показано про 1930-ті рр., я ручаюся. Я ж не кажу, що так, як було, добре; я кажу, що так було”.
Герман знімав кіно про життя начальника УДРО (Олексій Болтнєв) і його друзів – акторки Наташі Адашової (Ніна Русланова), письменника Ханіна (Андрій Миронов), співробітника відділу (Олексій Жарков), а вийшла картина про все радянське життя 1930-х рр., яке, як у краплині води, відбилося в глухому, забутому богом провінційному Унчанську.
Жорстка правда – “так, як було” – чиновників від кіно не влаштувала, і картину відправили туди, де вже кілька років припадали пилом коробки з “Перевіркою на дорогах”.
У 1986 р. картина отримала призи на фестивалях у Локарно і Роттердамі, а потім Держпремію РРФСР. Іронія долі? Історії?..
ВСІ ЖЕРТВИ
Картину про останні дні правління Сталіна, що сходить у пекло, “Хрустальов, машину!”, яку кінознавець Майя Туровська назвала “потужною фрескою сталінської епохи”, Герман знімав майже десять років за сценарієм, написаним разом із дружиною Світланою Кармалітою.
Лютий 1953-го, Сталіна розбиває параліч, але життя у величезній безкрайній країні рухається за його лекалами – триває “справа лікарів-шкідників”, і в один із цих морозних днів опалювальника Федю Арамишева (Олександр Баширов) під час спроби вкрасти “краба” з лакованого “опель-капітана”, який виявився машиною оперів, двоє, які вискочили з неї, забивають до смерті. На генерала медичної служби Юрія Кленського (Юрій Цурило) місцевий стукач “стукає” про його зв’язок з іноземцем, який виявляється провокатором, і він, передчуваючи неминуче, напивається коньяком. Генерала заарештовують, але після смерті Сталіна Берія звільняє його.
Усе мішається в цьому фантасмагоричному світі – сон і реальність, дійсність і фантазії. Один абсурд переходить в інший. До вмираючого Сталіна боїться зайти охорона, на дачу викликають молодших вождів; Берія, побачивши на килимі Господаря, який не подає ознак життя, розгортається і на подвір’ї кунцевської “ближньої дачі” кидає співробітникові ДБ: “Хрустальов, машину!”. Одна історія скінчилася – почалася інша…
Картину не зрозуміли і прийняли не так, як приймали інші фільми Германа. Не зрозуміли – або не захотіли зрозуміти – тому, що Герман хотів простежити витоки проблем Росії як “зґвалтованої, опущеної країни”, яка “завжди всім все прощає”. У якій живуть люди, які не прагнуть щось змінити. У якій живуть генерали, яких не стосується те, що відбувається навколо. У якій живуть донощики, виплекані як нянькою тоталітарною владою. Усі – жертви: і людина з вулиці, що тулиться в комуналці; і людина, що живе в сталінській висотці. Доля не щадить нікого – навіть “Великого вождя всього прогресивного людства. Батька і вчителя народів. Вірного учня Леніна”.
Герман поставився до критики філософськи: “Мине шок від іншої кіномови і стане зрозуміло, що це трагікомедія про наше життя: так, як писав Гоголь, як пише Беккет”. Тому що знімав фільм не стільки про атмосферу 1953 р., скільки про те, яке “наше уявлення про Росію… що це таке, чому ми такі нещасні… Ми за мільйони вбитих просто сказали: “Ну ладно, ну недобре, забудемо””. А він забувати не хотів.
“ДЕМОКРАТІЮ ТУТ ЗНЕВАЖАЮТЬ” (ПРЯМА МОВА)
“Нас абсолютно не цікавив ні Сталін, ні цей політичний період. Ми хотіли зробити фільм про Росію, а Сталін – це крайня точка в історії країни. Ленін не менш важливий, але він просто більш застарів. Можна було б узяти й епоху Леніна, і не така вже й велика це була б різниця. Можна було б зробити фільм про час Петра Великого. Це повсякчасне нещастя Росії: у ній обожнюють тиранів і відштовхують людей прямих. В історії Росії немає жодного вбитого тирана, тоді як царі, радше прихильні до громадян і до того ж ті, хто пропонував реформи, що цим громадянам мали б принести полегшення долі, ставали жертвами вбивць або йшли, як іде мій герой Генерал – жити де доведеться і як доведеться… Російська ментальність така, що кожен мріє про те, щоб стати кимось іншим… Треба пам’ятати, що Росія не Європа, вона займає проміжне положення… вона схожа на Європу, але внутрішньо близька до Азії. Демократію тут зневажають, вона тільки злить і дратує. Коли мій начальник віддає мені наказ, я виконую, але якщо я маю право відмовитися, все стопориться…
Усіх поетів покоління мого діда було вбито. Зламані були практично всі великі художники покоління батька… Країна така…
Ось усі ці міркування про історію країни та її соціальну психологію і спонукали нас зробити фільм про нещасливу долю Росії, про насильство, брехню і водночас про тотальне всепрощенство. Усі прощають, усі плачуть, усі один одного жаліють. Ми не хотіли вести лінійну розповідь про пригоди Генерала: як його переслідували, виганяли, як прийшов іноземець, як він хотів йому допомогти, як його вбили, як хлопчик доніс, як він видав свого батька… Ми хотіли скористатися формою, розробленою великими письменниками, великими художниками. Ми всі знаємо, що Босх писав переважно образи пекла. Але в нього були й чудові портрети, що закарбували прекрасні обличчя. Усе перемішано”.
“ЖИТТЯ МОЄ – КІНЕМАТОГРАФ”
Влітку 1968-го він отримав дозвіл на зйомки фільму за повістю братів Стругацьких “Важко бути богом” і поїхав відпочити в Коктебель. 21 серпня радянські танки розчавили свободу в Чехословаччині, його викликали до телефону, і редактор “Ленфільму” передала йому рішення керівництва студії: картину закрили, нічого робити не треба, щоб не нажити дуже великих неприємностей. Але він все ж зателефонував на студію, і йому, як згадував Герман, сказали: “Олексію, забудьте думати про це кіно. Ми вам радимо навіть книжку куди-небудь викинути, тому що… Ви самі розумієте”.
Книгу він не викинув, про це кіно думати не перестав і зняв свій фільм тільки через 45 (!) років у вільній Чехії. Картину хотіли назвати “Різанина в Арканарі”, але залишили назву оригіналу – “Важко бути богом”.
Працював над нею важко, чотирнадцять років, вклав у неї весь свій досвід людини і режисера, який прожив у Радянському Союзі більшу частину свого життя. Знімав про життя на іншій планеті, зануреній у похмуре Середньовіччя, а вийшло, як і у всіх інших його картинах, про сучасність.
Олексій Герман помер 21 лютого 2013 року, не доживши до світової прем’єри, що відбулася 13 листопада того ж року на Римському кінофестивалі, на якому йому посмертно було присуджено премію “Золота Капітолійська вовчиця” за внесок у кіномистецтво. У російський прокат фільм вийшов у лютому 2014-го і через рік, у березні 2015-го, був удостоєний семи премій “Ніка”.
З усіх відгуків, схвальних і лайливих, наведу один, з яким можна погоджуватися чи не погоджуватися, але він того вартий. Подивившись фільм, італійський письменник, філософ, теоретик культури і знавець середньовіччя Умберто Еко у своєму есе про переглянуту картину оголосив urbi et orbi, що “після Германа фільми Тарантіно здаються диснеївськими мультиками”.
“НЕМАЄ ВИХОДУ” (ПРЯМА МОВА)
“Нічого зробити не можна. У нас так само крадуть, і всі навколо беруть хабарі, університети пускають на дошки, а раби не бажають знімати колодки… Якщо говорити про політику, цей фільм – застереження. Усім. І нам теж.
Це картина про пошуки виходу у світі – рубати, бути ласкавим, спостерігати, допомагати, як бути? Немає виходу, що герой не зробить – все обертається кров’ю. Не хочеш убивати, хочеш бути добрим – буде ось так, майже ніяк. Хочеш убивати – реформи підуть, але ти будеш страшною, кривавою людиною. Стругацьким було простіше: у них у романі комунари – з благополучної, щасливої, цивілізованої планети Земля, люди, які знають правду і знають як. А зараз на Землі – які там комунари! Ми в себе не можемо розібратися, у Чечні тій самій…
Ми робили фільм про всіх нас. Нічим цей Арканар від нас не відрізняється – такі самі доноси, така сама підлість, такі самі тюрми, такі самі Чорні, такі самі Сірі. Нічого ми не досягли: що було в XVI столітті, те й у нас у XXI-му. А земляни – далеко не найкращий витвір… були слова в сценарії про те, що “на Землі знову готувалися до чергової війни, і всім було не до того”. На Землі – психлікарні та в’язниці, Земля повна ідіотів.
Наступ фашизму, що, мені здається, загрожує нашій батьківщині. Тому що за фашизму нарешті все робиться ясно. Кого мочити, кого не мочити. У нас ніколи по-хорошому не виходить. Навіть у конкретних речах…
Я цим фільмом, звісно, намагався кинути виклик. Чому він так довго і болісно робився, чому я втратив товаришів на цьому фільмі… Ми і “Перевіркою на дорогах” кидали виклик – політичний: “Пожалійте руську людину”. “Двадцять днів без війни” були викликом усьому брехливому кінематографу Озерова (мається на увазі Юрій Озеров, режисер пропагандистського кіно, який зняв у 1970-ті рр. монументальні епопеї про Велику вітчизняну війну, – Г.Є.) та іже з ним. А тепер – виклик сучасному кіно, для якого так важливі тексти…”
