Той, хто зцілює залізом

| Номер: June 2024

Юрію Ліфшицю – 70!

Михайло ФРЕНКЕЛЬ

“Що не зцілюють ліки, те зцілює залізо” – розкривав секрети своєї майстерності знаменитий ескулап Гіппократ. І я знаю, що він мав рацію, бо серед моїх друзів є людина, яка не раз підтверджувала це твердження. Скальпель (залізо) в його руках творить чудеса, він повернув здоров’я і врятував життя багатьом людям.

7-го червня Юрію Зиновійовичу Ліфшицю виповнилося 70 років. Але поняття “пенсіонер” – це не про нього. Ліфшиц, як і раніше, бореться за життя своїх пацієнтів, серед яких чимало бійців, поранених на жорстокій війні, яку Україна веде проти агресора, що напав на неї.

За нинішнього ритму його роботи, та й через те, що мешкаємо ми зараз у різних містах, зустрітися не виходить. А хотілося б новим нашим читачам розповісти про нього якомога більше. Тому я повертаюся до фрагментів великої бесіди, що відбулася між нами кілька років тому.

* * *

– Юро, ти ж не киянин?

– Ні, я народився в Геленджику.

– О, щойно на світ з’явився і одразу ж на курорт потрапив.

– Я там народився, тому що сталася ось така історія. Після війни мій батько Зіновій Ліфшиц повернувся в Краснодар. Не міг знайти роботу. Він теж був хірургом. І після війни він поїхав у “закрите” місто Челябінськ-47. Був начальником медсанчастини в місті, де розробляли атомну бомбу.

– Він Лаврентія Павловича там випадково не зустрічав?

– Про нього ніколи не говорив. Працював там п’ять років, а потім у 52-му році він поїхав до Москви у відпустку. Вирішив – треба кудись вибиратися із закритого міста, а то так усе життя пройде і людей не побачу. У медсанчастині МВС зустрів однополчанина і розповів йому все. Той відповів – я дізнаюся про всі твої справи і зустрінемося в ресторані.

Прийшов батько в ресторан, а приятель йому каже: “Починається “справа лікарів”. І в тебе є три варіанти. Або ми тобі міняємо прізвище та ім’я, і ти отримуєш хорошу посаду в Москві, або ти залишаєшся в Курчатова, і тебе, скоріше за все, ніхто не чіпатиме. А може, краще сховатися десь у глушині”.

Це був 1952 рік. Батько відповів, що рід свій не зрадить, змінювати прізвище та ім’я не буде. І “сховався” в Геленджику. Того ж року він познайомився з моєю мамою Розою Марківною. Я народився 1954-го. Після смерті Сталіна батько зміг повернутися працювати в Краснодар. Мама теж була лікарем, терапевтом, спеціалізувалася на гастроентерології.

– Отже, ти з медичної династії, з дитинства обертався в медичних сферах. Одразу хотів стати лікарем? Чи спочатку пожежником або космонавтом?

– Тоді в моді були фізики. Майже всі мої друзі вирушили в Москву вчитися, у МФТІ.

– З п’ятою графою в МФТІ дуже важко було вступити.

– Мене це все минуло, не стикався з цим явно. Знаєш, давай відразу про антисемітизм. Адже ти все одно запитаєш, чи відчував я його. Вірно?

– Спитаю.

– Що сказати, напевно, я з тих рідкісних євреїв, яким випити цю гірку чашу за великим рахунком не довелося. В юності нічого схожого зі мною не було. У дворі і на вулиці бійок через “нацповоди” не сталося. До Краснодарського медінституту вступив легко. Тут найімовірніше позначився високий авторитет мого батька і те, що він був другом ректора цього вишу. Напевно, єдине моє зіткнення з юдофобією, та й то трохи абстрактне, сталося, коли батько попросив свого старого друга Олександра Олексійовича Шалімова взяти мене до себе.

– Шалімов був видатним хірургом.

– Так, великим. Пишаюся, що можу назвати себе його учнем.

– Причому, як мені говорили, улюбленим.

– Так, він до мене ставився дуже добре. Я пройшов його високу школу. Навчався, дивився, спостерігав, почав оперувати під його чуйним наглядом. Усяке бувало. Пам’ятаю, приходжу за північ після операції, а руки в синцях. Дружина схвильовано запитує – що це? А це Шалімов під час операції мене своєю важкою долонею ляскав по руках – навчав. Ми не ображалися, навіть пишалися, оскільки всі знали, що так він навчав тільки того, про кого вважав, що з нього вийде вправний фахівець.

Юрій Ліфшиць та Олександр Шалімов

– Ми трохи відходимо вбік від теми. Хочу запитати про твою дружину Олю. Наскільки я знаю, ви познайомилися в ситуації, яку часто обігрували в кінофільмах.

– Ну так. Оля зламала руку. А для піаністки, ти сам розумієш, що це таке. Прийшла до нас в інститут робити фізіотерапію. Я випадково зайшов у кабінет, тут ми й познайомилися. Зустрічалися десь року півтора, а 1980 року одружилися. Марина у нас народилася через два роки. До речі, ти ж знаєш, що моя красуня-дружина – українка. У мене ніколи і в думках не було такого, що одружуватися треба не за коханням, а за національною ознакою.

А щоб завершити єврейську тему, розповім, що коли, як я вже згадав, батько попросив Олександра Олексійовича взяти мене до себе “щоб підучився”, Шалімов чесно відповів: “Візьму, звичайно. Навчити – навчу. Але кар’єру він у Києві не зробить, бо тут є певне негативне ставлення до євреїв”. Ось, власне, і все, що можу сказати про особистий досвід зіткнення з антисемітизмом.

– Багато років тому я брав інтерв’ю у Кравчука. Тоді минуло лише кілька місяців, як він програв президентські вибори Кучмі. І, мабуть, тому все ще був не дуже веселий. Під час розмови торкнулися теми державного антисемітизму в радянські часи. Він сказав: “Це все задумали в Москві. Ми тільки виконували вказівки”. Тоді я його запитав: “Але чому ж виконували їх із набагато більшим завзяттям, ніж у Грузії чи Прибалтиці?”. Леонід Макарович подивився на мене відстороненим поглядом і, не відповідаючи на запитання, заговорив на іншу тему… Я все ж думаю, що тобі з професією пощастило. Ну який же ідіот почне говорити лікарю щось погане про його національність? “Дохтурів” же всі бояться. Я знаю тільки один випадок, коли пацієнт відмовився від послуг хорошого лікаря за національною ознакою, і сталося це якраз у Німеччині. 1930 року штурмовик Хорст Вессель, на честь якого згодом було названо нацистський гімн, якось дістав поранення під час суто побутового конфлікту. До нього привели вмілого лікаря, але той виявився євреєм, і тому Вессель відмовився від його послуг. Він ліг у лікарню, де “істинні арійці” в білих халатах долікували його до зараження крові, від якого він і помер. Ось такий “засув” медицини стався.
І все ж тобі вдалося зробити собі ім’я в Києві.

– Цьому сприяло кілька чинників. Коли я потрапив до Шалімова, Інститут тільки ставав на ноги. Я прийшов у відділення хірургії печінки та підшлункової залози. Олександр Олексійович оперував усе – судини, грудну клітку, шлунок тощо.

– Він кремезний такий був…

– Так, міцний. Але улюблена справа в нього була – хірургія підшлункової залози, тому нашому відділу він завжди приділяв велику увагу. Другий момент – він дуже любив нове і завжди помічав тих, хто генерує ідеї. А я йому весь час вкидав нові ідеї. Третє – безпосередній мій керівник професор Земсков, знаменитий хірург-онколог. Він був генератором ідей, направляв нас на пошук нових технологій. У нас усе вирувало, кипіло. Дуже багато дав мені Володимир Сергійович Земсков. А потім я вже взяв усе – і якісь хірургічні навички, і вміння знаходити нові технології. Шалімов увесь час був дуже зайнятий, він увесь час поспішав – то до Верховної Ради, то ще кудись. Тому іноді випадала удача закінчувати розпочаті ним операції. Але він дозволяв робити це тільки тим, у кому був абсолютно впевнений.

– А за рахунок чого Шалімов отримав Інститут? Був випадок із професором Шевєрєвим, відомим офтальмологом, який врятував дружину Щербицького від сліпоти, і тому клініку йому побудували.

– Шалімов був класним хірургом. Він врятував безліч людей, зокрема декого з начальства – ось його і висунули. І в цьому разі вельми по заслугах. Шалімов себе показав і домігся чого хотів. Він створив одну з найсильніших хірургічних клінік у СРСР. А я, стоячи поруч, пропрацював із ним 21 рік.

– А про що була твоя кандидатська?

– У мене була особлива техніка, як зшити, з’єднати частини підшлункової залози, що залишилися, щоб менше отримати ускладнень.

Оперує Юрій Ліфшиць

– Який у тебе випадок із практики, що найбільше запам’ятався?

– Шалімов горів трансплантацією, він перший у Союзі хотів зробити трансплантацію печінки. Тоді у світі вже трансплантували печінку, підшлункову залозу, серце. У нас же було слабше, але він хотів це зробити. З’явилася технологія трансплантації підшлункової залози для лікування діабету – пересаджували частину підшлункової залози, і чужа підшлункова починала виробляти інсулін. Тобто тоді з’явилася нова технологія трансплантації підшлункової залози. Вона має дві функції – травну і діабетову, коли виробляється інсулін. Травна – по трубці йде сік і потрапляє в кишку, а інсулін потрапляє прямо в кров, він минає шлунково-кишковий тракт. Так от французи придумали, що якщо запломбувати протоку спеціальним полімером, то залоза через стадію запалення перетворюється на таку собі “підошву”, і тоді не небезпечно її пересаджувати, а інсулярні клітини залишаються. Для цього потрібен був цей полімер. Його в Союзі виробляв тільки один завод. Купити його було неможливо, він коштував 30 тисяч доларів за 100 грамів. І мені дали першу тему – пересадка підшлункової залози і я дізнався, що в Єревані є такий завод. А татова сестра була дружиною заступника міністра важкої промисловості Вірменії. Там сказали – нехай приїжджає. Полімер цей був особливий, дуже летючий. Розповідали, що хтось віз його, не з медичною метою, справа була влітку, щось загорілося, зупинили поїзд. Тому я взяв два холодильники, взяв пляшки від шампанського. Думаю, ну якось же треба привезти – мені тему дають. Я приїхав туди, приходимо на завод до директора. Там стоять вагони-каністри. Він каже – бери скільки треба. Я кажу – мені в пляшечку відлийте, він каже – ні, в пляшечку ми не віділлємо. Зрештою відлили мені цю пляшечку, я з нею приїхав. Але не йде експеримент. А тут виявилося, що в Києві виробляють полімер – поліуретан. Я цей поліуретан використовував у своїй дисертації. І тоді що запам’яталося (і це пам’ятають і Оля, і вся моя сім’я) – приходить один хлопець, у нього травма, і після цього шлунковий сік тече на живіт зі свищем. Його треба було оперувати, складна операція. І Земсков каже – введи йому в цю норицю свій полімер, це ж те саме, що протока. Я запитую – прямо так? Земсков каже – так, давай прямо так, він нічого не втрачає. Я йому вводжу – він “полімеризувався” і одужав без операції. Ми за цю роботу отримали премію Ленінського комсомолу.

– А докторська твоя про що була?

– Щодо раку підшлункової.

– Шалімов був живий ще тоді?

– Так, звісно. У 1994 році я захистився. З моєю докторською була ціла детективна історія. Я її написав ще в 1991-му і віддав одній дамочці друкувати. Мене в цей час брат запросив до Канади, в Торонто. Повертаюся, а ця друкарка зникла. У неї якийсь коханець з’явився, коротше, пропала з рукописом. Шалімов сказав – сідай пиши заново. Він сам чотири рази переписував дисертацію.

– У мене був один знайомий, його син був міністром в Ізраїлі. Я зробив із ним інтерв’ю, яке називалося “Людина, яка закрила Радянський Союз”, тому що його кандидатська дисертація фізмат наук була останньою, яку затверджувала ВАК СРСР, після чого її закрили. До речі, коли розвалився Союз, ти очолював відділення?

– Ні, я був провідним науковим співробітником, очолював Шалімов
– Але він же був директором інституту

– Був, але формально ще й очолював відділення. А потім я створив одну з перших приватних клінік “Біофармтех”. Після Канади в мене все перевернулося, я думав – життя минає, чому я так живу, вони там по-іншому живуть…

Як я створив цю структуру? Приїхав шведський професор до нас, ми приймали його всім відділенням цілий місяць. А потім від своєї Академії наук він робить запрошення нам до Швеції на місяць, 1991-го це було. І ми дуже вдало приїхали – щойно прилетіли і наступного дня у Стокгольмі випадково потрапили на церемонію приїзду лауреатів Нобелівської премії. Нобель заповідав, що скільки лауреатів, стільки ж і молодих дівчат-хлопців студентів має бути на церемонії. Йде ось цей натовп, 91-й рік, ми з “темного” Києва приїхали і дивимося на це видовище. Ми повернулися в шоці. Шалімов-то бачив, за кордоном бував, він розумів різницю, а я вперше виїхав. Я кажу – давайте приватну клініку зробимо. По-перше, щоб гроші неофіційно в пацієнтів не брати. Усі лікарі – заручники. Ось як хочеш – вирізай, не вирізай. Лікарів тоді стали на хабарах брати. Вони офіційно отримують дуже мало, але живуть на “чорні” гроші. І всі це знають. Я хотів піти від цього, хотів зробити свою сучасну клініку з новітнім обладнанням. Тоді існував концерн “Київ-Донбас”, був у нас спонсор. Він говорив – давайте візьмемо в оренду, зробимо ремонт. Потім приїхав, сказав – ми закуповуємо обладнання, беремо в оренду поверх, а ви заробляйте гроші. Зробили клініку, це було на початку дев’яностих.

– Наскільки я пам’ятаю, ти вже очолював клініку і в тебе були плани її розширювати. І тут стався типовий випадок, коли українська дружина витягує чоловіка за єврейською лінією кудись у Німеччину, Ізраїль чи США. Адже саме Оля була ініціатором від’їзду до Німеччини?

– Їй хотілося нормального життя, донька росла. Марину проводжав увесь клас. Олю – її колеги з консерваторії. Для всіх еміграція була важким переживанням.

– Але як у тебе все сталося в Німеччині? У такого класного фахівця.

– Я приїхав зрілим хірургом, який виконує самостійно найскладніші операції. Як у будь-якій західній медицині, необхідно було пройти певні щаблі професійної лінійки, щоб вийти на такий самий рівень, який у мене був в Україні. Тому я собі поставив завдання – мені потрібно було вивчити з нуля німецьку мову. Я хотів вивчати нові технології, якими володіли німецькі фахівці, а для цього довелося попрацювати і в реанімаційному відділенні, і в кардіохірургії, і в онкології, і в клініках, що спеціалізуються на інших хірургічних технологіях. На це пішло дев’ять років. І тут я зрозумів, що я хочу і можу весь накопичений досвід і зв’язки з найбільшими медиками Німеччини застосувати в Україні.

– Давай відвернемося від наукової теми. Розкажи, яких знаменитостей ти лікував?

– Добре пам’ятається Броньовий.

– Його справжнє прізвище Факторович. Батько його знаєш хто був? Він був чекістом, тому і взяв цей бойовий псевдонім – Броньовий.

– Він лежав у клініці, йому операцію на серці робили. У нього почалася гангрена, некроз на нозі на ґрунті діабету. А в мене ці технології лікування ран розроблені, я їх увесь час збирав. І тоді мене попросили йому допомогти. Мені американці залишили один прилад – спробувати як працює. Броньовий уже був у солідному віці, втомлений, після операції. Я починаю робити йому перев’язку, а він вибухає, кричить. Я йому кажу – ви, може, вірші почитаєте? Хотів відволікти його від неприємних маніпуляцій. Тоді хуртовина була, я ледве дістався з цим приладом. А він мені відповідає – ви знаєте скільки коштує, коли я вірші читаю? Це він мені на перев’язці каже. Я був ошелешений і мимоволі випалив – а ви знаєте, скільки коштує моя перев’язка? І ми холодно розстались.

Через день знову перев’язка, я приїжджаю з апаратом, настрій у мене напружений. І раптом він каже: “Юрію, я хочу почитати вам Лермонтова”. Я кажу – добре. Я готував усе на перев’язку, вона тривала, і він годину по пам’яті читав. Такі чудові вірші! “Як шкода, що Лермонтова не стало в 27 років”, – сказав Броньовий.

– Ти колись сказав, що ти своє майбутнє бачиш тільки в Україні. Ти не передумав?

– Відповім так. Я нещодавно був на виставці в Німеччині – там найбільша у світі виставка медицини, проходить щороку. І щороку мене чимось дивує. Зараз я покажу одну фотографію. Це робот, який робить усе сам – колоноскопію, вени видаляє.

– Ви скоро не потрібні будете?

– Я написав таку фразу: “Початок механічної медицини”.

– А чи не небезпечно йому довіряти таку важливу операцію? Раптом в електроніці щось замкне?

– Життя покаже. У робота є датчик, він бачить усі межі, і він проводить операцію. Причому якщо лікар за протоколом має 1 годину 20 хвилин робити колоноскопію, то цей “хлопчина” – за 15-17 хвилин. І все!

– У нас цього довго ще не буде?

– Не знаю. Я бачив різницю в тому, як ми робимо операції і як вони роблять – по-іншому. Мені хотілося все це зробити тут, якісь методики. Коли в “Борисі” працював, я був першим, хто привіз в Україну методику аблації пухлини або вакуумтерапію.

– І ти вирішив перейти в нову справу? Ти тепер медичний директор?

– Так.

– Це щось на кшталт головлікаря?

– Трохи інше. Головлікар – управлінець, а я створюю медичну ідеологію – напрямок, куди ми йдемо. Клініка вже 10 років на ринку, але стаціонар, хірургія, реанімація, діагностика, де хворі лежать – це абсолютно нові технології, привезені нами з останніх виставок.

– А що ти скажеш про стан медицини в Україні? Формально за Конституцією нас мають лікувати безкоштовно, але на практиці ми знаємо, що цього давно немає. Ти сподіваєшся, що в “Оксфорд Медікал” щось зможеш зробити?

– Тут абсолютно нова клініка, дуже зрозумілий інвестор, він приїжджав у Дюссельдорф на виставку. У мене стоїть в операційній, у реанімації новітнє обладнання. Я залучаю хороших фахівців.

– А ціни тут для кого прийнятні?

– Інвестор сказав так – ми у збитку, звісно, не повинні бути. Але почнемо з того, що на 30% дешевше, ніж ціна на ринку послуг.

– Ну удачі тобі. А як справи в родині?

– Оля раніше грала в театрах, у кірхах, у неї ж у репертуарі більше класичні програми. Але зараз уже здебільшого вдома. Тут теж багато справ.
Марина закінчила в Дюссельдорфському університеті факультет інформатики та мистецтва, сім років пропрацювала у великій галереї

Так? І хто у вас із малечі?

– У мене онук Аран і онука Ганнуся, дуже славні дітлахи. До речі, чоловік Марини Еріх – твій колега, журналіст, працює на телебаченні. Так і живемо. 12 років тому переїхали з Дюссельдорфа до Кельна…

* * *

А потім почалася війна. І як події склалися для нього, Ліфшиц розповів кореспонденту “Єврейського оглядача” Ігорю Левенштейну:

– За збігом обставин, я 18 лютого 2022 року полетів із Києва в Німеччину, тому що в моєї дружини була там планова операція. І початок війни я прийняв як факт, перебуваючи в Німеччині. Звісно, це було потрясіння, і мені було незрозуміло – що робити, я був у розгубленості. Допомогли мої німецькі колеги: буквально через п’ять днів мені зателефонував мій приятель, керівник великої клініки в Золінгені, і сказав: ми хочемо з тобою зустрітися. Він запросив на зустріч зі мною бізнесменів і мера міста і сказав: “Ми хочемо допомагати Україні”. Чим допомогти – було головне питання. Я сказав, що, вочевидь, зараз найважливіше допомогти спеціальним медичним обладнанням для лікування ран та їхніх наслідків.

Перші два місяці тривав збір коштів, за підсумками якого вони дали мені чек на 200 тисяч євро, який зібрали члени Ротарі-клубу міста Золінгена. Ми з дочкою поїхали на завод під Касселем, де визначили, які технології треба взяти. Свого часу я купував на цьому заводі обладнання, коли запускав клініку в Києві. Ми були дуже здивовані, коли господар заводу сказав: я ненавиджу Путіна і дам тобі все, що тобі треба. Коли я позначив, що маю обмежені суми, він зробив мені величезні знижки: скажімо, продав мені обладнання, яке коштувало 50 тисяч євро, за чотири тисячі. Апарат для повернення крові при кровотечах під час операцій вартістю 100 тисяч він віддав за п’ять тисяч. Завод “Ескулап” у Золінгені, що виробляє продукцію зі знаменитої золінгенівської сталі, випускає мерседесівські хірургічні інструменти багатьох видів, там один пінцет із затискачем може коштувати дві-три тисячі євро. Так вони нам цілу фуру таких інструментів надіслали – на вагу! Навіть не можу сказати, на яку суму там було допомоги.

Я приїхав до Києва і створив із групою колег центр лікування поранених. Сучасне лікування ран базується на трьох китах. Це нові технології, що дають змогу знімати запалення і нагноєння. Потім це бактеріологія: у поранених зустрічаються три-чотири види бактерій, які не піддаються дії антибіотиків. І третє: це реконструктивні пластичні операції. Разом із професором Сергієм Галичем, пластичним хірургом, з яким ми свого часу працювали в Шалімова, і з головлікарем лікарні “Медмістечко” Вадимом Крижевським, який колись працював зі мною, ми пішли до голови департаменту охорони здоров’я Київської адміністрації Валентини Гінзбург. Вона нас вислухала і дала добро на запуск на базі 6-ї міськлікарні (Медмістечко) пробного центру з лікування поранених, де ми застосували весь наш досвід і всі наші технології.

За цей час ми надали допомогу понад тисячі хворих. Причому найважчих поранених, буквально в безвихідних ситуаціях, ми забирали до нас у клініку “Оксфорд Медікал”, де виходжували їх безкоштовно, на волонтерських засадах. Усі, хто у нас були, вижили; всім вдалося зберегти кінцівки. Принцип наших сучасних технологій у тому, щоб зменшити кількість ампутацій на 30 відсотків. Це вимагає професійного підходу, наявності обладнання та великої витримки. Як показав досвід лікування поранених, терміни зміщуються: середній термін загоєння рани 21-25 днів, але в поранених на війні через велику енергетику, контузію тканин, інфекції термін зміщується до 8-10 місяців і потребує зовсім іншої логістики. У процесі роботи ми домоглися зниження ускладнень. Спочатку були дуже важкі пацієнти з великими проблемами; а зараз ми вже практично вийшли на довоєнний цивільний рівень ускладнень у поранених. У дуже важких і незрозумілих випадках ми проводимо телеконференції з колегами, які охоче включаються в наші справи – і з логістики, як краще організувати лікування, і з методичної допомоги. Останній випадок – поранення в живіт із множинними ушкодженнями кишківника та свищами. У таких хворих смертність висока в усьому світі. Ми провели телеконференцію, колеги надіслали спеціальне обладнання – і в результаті 31-річний хлопець вижив, їсть, ходить. Такі приклади дарують нам надію і додають сили.

Сьогодні стало очевидно, що війна триватиме досить довго. Ми продовжуємо лікувати поранених. Сьогодні працюємо разом із 18-ю міською лікарнею, де нещодавно запустили новий центр реконструктивної та пластичної хірургії. Уся наша діяльність триває, єдиний нюанс: вичерпуються запаси гуманітарної допомоги, потрібно думати, де їх поповнювати. Ми працюємо над цим – аж до того, що клініка буде сама закуповувати необхідні матеріали, тому що поранених стає дедалі більше. Але рук ми не опускаємо.

Працюємо з тими, з ким працювали раніше. Нові партнери, на жаль, не приходять. Раніше приходили, активно шукали шляхи співпраці, хотіли допомогти, але війна затягнулася, і все стало на глибокі, раніше прокладені рейки.

* * *

Повертаюся до нашої з Ліфшицем бесіди.

– Юро, – кажу я, – багато хто вважає, що хороша людина – це не професія. А я за своє життя переконався, що без хороших людей у будь-якій професії важко.

– Я теж так вважаю. І радий тому, що вони в моєму житті були. Згадую Івана Савича Дячука. Він такий мудрий, із сільським корінням був чоловік. Коли я прийшов до інституту, він мене та іншу молодь підтримував і опікувався. Я весь час спізнювався на п’ятихвилинки. Шалімов проводив п’ятихвилинки, а я завжди спізнювався. В останню хвилину то машина не заправлена, то ще щось… І Шалімов гримів – знову, знову ти! Він диктатор був. Савич каже – ну що ж ви, це ж Божа людина! І всі сміялися, він переводив усе в гумор. А коли народилася Марина, я зняв квартиру однокімнатну на Борщагівці у великому будинку з вибитими шибками. І ми з Пашею – нині професором і лауреатом держпремії – відскрібали послід, там голуби жили. Розгребли послід, купили дитяче ліжечко. Дружина приїжджає з пологового будинку, я на розкладачці, дитині купили візок. І раптом дзвінок у двері, приходять від Дячука хлопці і заносять пральну машину – подарунок, щоб дитині пелюшки прати. Я це пам’ятаю і завжди пам’ятати буду.

Усе залежить від виховання, культури та людського фактора. І на цьому все будується – і сім’я, і держава.

Улюбленим висловом Шалімова, який раніше мені тиснув на мізки, було: “Не думай, що ти найрозумніший, завжди знайдеться хтось розумніший за тебе”. А зараз це мій улюблений вислів…

***

“Мені, який непорушно виконує клятву, нехай буде дано щастя в житті і в мистецтві та слава у всіх людей на вічні часи…” – це теж слова з Клятви Гіппократа. І вони якраз про таких лікарів як Юрій Ліфшиц.

Юрію Зиновійовичу – до 120-ти! І ніяк не менше. Адже твоя робота так потрібна людям!