Політ в екстримі галахічного космонавта
До 90-річчя Бориса Волинова
Розповідь про легендарний “гагарінський” загін, перше стикування і падіння з космосу

Борис Валентинович Волинов. Фото: Wikipedia
Наталія ЯЧМЕННІКОВА
Двічі Герой Радянського Союзу, льотчик-космонавт СРСР Борис Волинов – останній із космонавтів легендарного першого загону, які живуть нині. “Гагарінського” набору. Ми зустрілися з Борисом Валентиновичем у Зоряному містечку. Харизматичний, підтягнутий, усміхнений. Він був дуже відвертим.
Коли готували перших “зорельотів”, було невідомо, як поведеться в космосі людський організм. А тому випробування проходили на межі можливостей. Так, у термокамері за +80 градусів майбутні космонавти сиділи і годину, і більше. А в сурдокамері – виснажлива ізоляція, тиша б’є по мізках. У когось навіть виникали галюцинації.
– Борисе Валентиновичу, ви ж другим із загону увійшли в сурдокамеру?
– Так. Це було 1960 року після парашутної підготовки. Позаду 35 стрибків. Усім дали віддихатися, 2-3 дні відпустки. А мене раз – і в сурдокамеру, слідом за Валеркою Биковським. Невелика барокамера. Усе заставлено банками, склянками, їжею. Коли для сну відкидаєш спинку крісла, встати вже неможливо, немає місця для ніг. Коли спинка вертикально, можна “розважатися” – зарядку робити, бігати, стрибати. Але на одному місці. Я сидів десять діб.
За три тижні до польоту Гагаріна в цій же сурдокамері загинув Валентин Бондаренко. Наймолодший, 24 роки. Згорів через власну необережність. Це перша загибель у загоні, яку ми всі відчули. І зрозуміли: те, з чим ми маємо справу – це справа величезного ризику.
– Першого польоту в космос ви чекали кілька років – вісім разів дублювали. Важко бути “запасним”?
– Дуже важко. Розповім історію. 1963 року ми готувалися до польоту на кораблі “Восток-5” разом із Валерієм Биковським. Одиночний політ. Приїжджаємо на космодром. Остаточне рішення за держкомісією: Биковський – основний, я – дублюючий. Розмістилися в “гагарінському будиночку”: два ліжка, датчики. Покажуть, що погано спав – у політ не пошлють у жодному разі.
І раптом заходить Сергій Павлович Корольов. Запитує: “Ви не знаєте, що зараз буде? Останній технологічний пуск майже такого ж ракетоносія, як у вас завтра”. Кажемо: “Ми ж повинні подивитися!”. – “Ні. Жодних порушень режиму”. Але час запуску назвав: близько 23:00. Звісно, ми чекаємо. Дивимося: чорне-чорне небо Байконура, і раптом сполох. Гуркіт. Стартує ракета, швидко набирає швидкість. Захоплюємося: добре йде! І тут як бабахнуло, “боковушки” (бічні блоки. – Ред.) на шматки… І все полетіло вниз. Уявляєте наш стан?
Години через півтори – знову Корольов. Блідий, ще більш сутулий. Але гранично зібраний. “Бачили? Ну і як?”. “Аварія є аварія” – відповідаємо. “Те, що аварія, ви правильно зрозуміли. Але завтра буде все нормально. Буде старт за планом. Відбій”. І ми спали!
А вранці Валерку підняли у “Восток”. Виявилися несправності, і він п’ять годин сидів у кораблі. У принципі медики говорили: дві години немає старту – потрібна заміна. Дві години минули. І кожні 15-20 хвилин я чув: “Зараз ти летиш. Готуйся”. У скафандрі спека, “здохли” всі охолоджувальні системи. Через п’ять годин Валерка полетів.
– У вашому першому польоті вперше у світі стикувалися два пілотовані кораблі. Схопили екстриму?
– Цікаво, складно, ризиковано. 14 січня 1969 року стартував “Союз-4” із Володимиром Шаталовим, а наступного дня – “Союз-5” із нашим екіпажем. Я – командир, Олексій Єлісєєв – бортінженер і Євген Хрунов – інженер-дослідник. 16 грудня кораблі зблизилися до ста метрів. І екіпажі перейшли на ручне управління кораблями – для стикування. Усе відбувалося на швидкості 8 км на секунду. На відстані тридцяти метрів виконали зависання. Коли ми стартували, нас просили: “Зробіть так, щоб це побачив увесь світ. Ви маєте бути в полі зору антен станцій спостереження, які є в СРСР”.
Глянули на Землю: перебуваємо в районі Африки. Якщо зараз стикуватися, ніхто не побачить. У Володі паливо закінчувалося. А ми з Льошею думали: скільки в нас, вистачить, не вистачить? Ми топали, утримуючи тридцять метрів між кораблями, “на руках” від Африки до Криму. Коли з’явився зв’язок і телекартинка, нам сказали: “Все, хлопці, можна!”. Ми радісно зістикувалися: плавненько, акуратненько, у всіх на очах. Те, що просили, зробили! Перше у світі стикування відбулося. Раділи і на землі, і ми в космосі.
– А як переходили космонавти?
– Обидва кораблі після стикування були зав’язані в єдине ціле по енергетиці. Фактично вийшла перша експериментальна космічна станція. Тоді кораблі не мали перехідного люка в стикувальному агрегаті. Тому з корабля на корабель потрібно було переходити в умовах відкритого космосу.
Коли Льоша і Женька (Єлісєєв і Хрунов, – Ред.) вдягнули скафандри, допомагав їм, перевіряв усе, запустив ранці в побутовому відсіку, який використовувався як шлюзова камера. Сам без скафандра. Тому йду в апарат, що спускається, закриваю герметично люк. І стежу за ними: у мене на приладах – медичні параметри космонавтів. Усе нормально. Натискаю кнопку, механізм спрацював, люк відкривається. І вони побачили космос. І як підскочили пульс і тиск у моїх хлопців! Наче пробігли стометрівку.
– Крок у безодню, як у прірву?
– Було багато емоцій. Адже до цього були два невдалі стикування – у 1967 і 1968 роках. Теж тримали в голові. Єлісєєв і Хрунов після переходу (а, треба сказати, не обійшлося без нештатних ситуацій) залишилися на кораблі Шаталова. Вони разом повернулися на Землю. А я добу ще літав.
– Наскільки я знаю, цю надскладну операцію мали провести ще раніше, коли літав Комаров?
– Так. Там був план абсолютно наш. Але все із самого початку пішло не так. Коли корабель Комарова вийшов на орбіту, одна сонячна батарея не розкрилася. Це означає, що вся програма перекреслюється. Ще кілька дефектів розкрилося. Другий корабель вирішили не пускати. А посадка Володі закінчилася катастрофою.
Я брав участь у розслідуванні. Інформації ніякої не залишилося. І ми гадали за положенням тіла, що там відбувалося. Потім конструктори вирішили створити магнітофон, який писав би все “на зволікання”. На кшталт “чорної скриньки” в літаках. І навіть під час пожежі інформація зберігалася. Цей магнітофон під час спуску якраз перебував у мене над лівим плечем.
– Але ви під час приземлення теж мало не загинули?
– Мені дали телефонограму: перевірити перед запуском двигуна, чи правильно стоїть корабель щодо Землі. Треба було бачити рухомі орієнтири, щоб не запустити двигун на розгін. Інакше б пішов на іншу орбіту. Приходить час запуску, дивлюся в оптичний прилад, а на Землі – ніч. Помилилися в розрахунку. Куди запускати двигун? Невідомо. Тоді вирішив: автоматичну програму вимкнути. На Землі подумали, що я вже сідаю: “Байкал, привіт!”. Я кажу: “Усю посадкову програму вимкнув”. – “А що?” – “Ніч, не зрозуміло, абсолютний нуль”. А із Землі: “Йолки-палки, вибач, Байкал. Тепер вручну, сам”.
Крутнув вручну, увімкнув, поїхали. Усе як за писаним, до міліметрика. А через шість секунд після роботи двигуна йде команда на розділення. Бах! Була така вибухова хвиля, що кришка люка прочинилася і стала на місце: 100 мм тиску в апараті, що спускається, зникло. Побутовий відсік пішов, а приладово-агрегатний відсік залишився, сонячні батареї і рухова установка не відокремилися. Коли я побачив антену (вона розташовується на сонячній батареї), зрозумів: далі буде приблизно як у Комарова.
– Що вийшло?
– У спусковому апараті днище – найбільш захищена частина. Він має йти за вектором швидкості днищем уперед. Але не йде. Бо не відокремився приладово-агрегатний відсік, і сонячні батареї спрацьовували, як крильця, – його перевертає. А, як відомо, ворона вперед хвостом не літає. Далі – крутіння. Автоматика розуміє, що це неправильно: його перевертає знову і знову. Я навіть вимірював швидкість, вів репортаж на магнітофон.
– Можна загинути, а ви швидкість міряєте?
– Я ж брав участь у розслідуванні загибелі Комарова. Знав, що потрібно випробувачам, конструкторам. Тому із ситуації треба було вичавити все, що можна. Але мені пощастило: вибухнули розпечені паливні баки. І три тонни спускового апарата, нарешті, відокремилися. З’явився шанс на порятунок. Корабель перекидається. В ілюмінаторі рожеві джгути розпеченого газу. Метал на очах стає м’яким, як ганчірочка, рідким, зникає… Чому? Температура до 6,5 тисячі градусів! Пощастило, що відкрився парашут. Але удар під час приземлення був такий жорсткий, що отримав перелом кісток зубів верхньої щелепи. Потім лежав у госпіталі Бурденка.
– Це був перший в історії балістичний спуск?
– Це аварійний спуск. Приземлився за 600 кілометрів від того місця, де на мене чекали. Коли мене знайшли троє солдатиків, запитав: “Я не сивий?”. “Ні”, – відповідають. А один каже: “А я про вас анекдот знаю”. “Який?!”. “Похиталися-похиталися космосом, поволинили-поволинили – ні хруна не зробили, ледве сіли”. “Хто ж такий геніальний? – сміюся. – Автора не знайдуть”.
– Медики говорили, що ви вже ніколи не зможете полетіти в космос, тому що ще жодна людина на Землі не переступала такий психологічний бар’єр. А ви через сім років полетіли ще раз. І це знову був випробувальний політ – на нову станцію “Салют-5”. І знову дуже драматичний?
– Було так. Йшла 42-га доба польоту. І тут – аварія, станція повністю вимкнулася. Темрява. У невагомості де верх, де низ – не зрозумієш. Сирена завиває. Про те, що сталося, було кілька гіпотез. Хоча досі толком ніхто не знає. Десь за годину сорок станцію відновили. Однак після цього в мого напарника почалися серйозні проблеми: перестав спати, сильні головні болі, повна втрата працездатності. Довелося виконувати функції і командира, і бортінженера. На землі було ухвалено рішення: припиняти політ і сідати. Усе довелося робити одному, аврально: перевести станцію в автономний політ, розконсервувати транспортний корабель, зібрати шмотки, усе напрацьоване. Останню добу гарував без сну.
– Космонавти – забобонні люди?
– Коли в нас була парашутна підготовка, ніхто не хотів стрибати з куполом, у якого був номер 1313. А я зробив на ньому близько двадцяти стрибків. Жодного разу не підвів. У корабля “Союз-5”, на якому я літав і повертався після стикування, заводський номер який, думаєте, був? Тринадцять! Але ж залишився живим. Щоправда, без зубів.
З вікіпедії
Борис Валентинович Волинов народився 18 грудня 1934 року в Іркутську, де його мати Євгенія Ізраїлівна Волинова (1910-1991) в цей час навчалася в медичному інституті. Дитинство і юність провів у місті Прокоп’євську Кемеровської області, де жила сім’я матері, і куди вона з сином, уже будучи лікарем-педіатром, поїхала після закінчення інституту в 1938 році. У Прокоп’євську вона працювала головним лікарем санітарної частини шахти Коксова-1. У повоєнні роки жив у Кишиневі в сім’ї старшої сестри матері – військового лікаря Ревеки Ізраілівни Волинової (у заміжжі Волинової-Судит, 1903-1968), майора медичної служби, кавалера ордена Червоної Зірки (1944), яка до призову 1941 року також жила в Прокоп’євську, а після демобілізації працювала в Кишиневі головним лікарем пологового будинку. Тут він уперше літав на літаках санітарної авіації, коли супроводжував свою тітку у вильотах у віддалені сільські райони Молдови за породіллями. Зі шкільних років був одержимий мрією стати льотчиком. У 1952 році закінчив середню школу. У 1953 році – військову авіаційну школу, а потім, у 1956 році – Сталінградське військове авіаційне училище льотчиків під Новосибірськом. Після закінчення училища служив в авіаційних частинах Московського округу ППО (льотчик, старший льотчик), літав на літаку МіГ-17.
У березні 1960 року зарахований до загону космонавтів (1960 Група ВПС № 1). З 1970 року командир загону слухачів-космонавтів. У 1976 році призначений заступником командира загону космонавтів, старшим інструктором-космонавтом (з 1982 року – інструктор-космонавт-випробувач). Із 1983 до 1990 року – командир загону космонавтів. У травні 1990 року звільнений у запас за віком і відрахований із загону космонавтів. Таким чином, встановив абсолютний світовий рекорд – 30 років служби в загоні космонавтів. Він і його дружина Тамара Федорівна живуть у Зоряному містечку (були сусідами по майданчику з вдовою Ю.О.Гагаріна – Валентиною Іванівною).
Його вважають першим євреєм (за галахічним визначенням), який побував у космосі. За документами, він росіянин, і чогось єврейського в його дитинстві, за його словами, було “мало, якщо воно взагалі було”. Однак єврейське походження його матері, наявність єврейських родичів, разом із арабсько-ізраїльськими війнами, що розгорілися наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років, дуже заважало його участі в польотах, що відображено в посмертно опублікованих щоденниках генерал-полковника М.П.Каманіна.
Від редакції “Єврейського Оглядача”:
Для порядної людини наявність у Волинова матері-єврейки, родичів – “інвалідів п’ятої графи” та конфлікт на Близькому Сході ніяк не могли б завадити дати добро на польоти в космос. Але для юдофобів із вищого партійного керівництва та армійського командування це було “вагомим фактором”. З великими труднощами бойовому льотчику і чесній людині, генералу Миколі Каманіну вдалося домогтися дозволу на польоти Волинова в космос.