Випадок з Райкіним
Про скандальну подію в Харкові
Михайло Жванецький (ще без знаменитого портфеля) і Аркадій Райкін. Фото: соцмережі
Семен КІПЕРМАН
Про епоху Аркадія Райкіна в мистецтві будуть довго пам’ятати і писати. Він був легендою свого часу. Мільйони людей сміялися і плакали, раділи і сумували разом з героями Аркадія Ісааковича, впізнаючи його персонажів у реальному житті. Але не багато хто знає про приховані сторони «соцдійсності», які отруювали життя великого актора
Цей випадок, що стався в 1969 році в Харкові, отримав широкий суспільний резонанс. На нього звернула увагу «Літературна газета», опублікувавши повідомлення про подію, яка мала місце. Йшлося про добірку документів з архівів ЦК КПРС про скандальну подію в Харкові, винуватцями якої нібито були Аркадій Райкін та інші. Прокоментувати ці документи запропонували читачам. Оскільки в той час багато хто з нас ще проживав у «найдемократичнішій» країні, яка називалася СРСР, вільно ходив на концерти, дивилися різноманітні телепередачі, які не ми обирали, то видається цікавим звернутися до тих часів, коли нечуваною сміливістю була сама по собі спроба відкрито висловитися з приводу цих «суворо секретних» документів.
Описувані події відбувалися наприкінці 1960-х років. Ворогів народу вже не шукали — їх давно прибрали. Космополітів, хоча і згадували, але майже всіх вивели на чисту воду. А ось носії ідейно хибних поглядів на щасливу дійсність, що викликає чомусь почуття невіри і розчарування, все ще не перевелися. До того ж вони і складні періоди нашої історії висвітлювали вкрай однобічно. Хто ж був цими носіями поглядів, чужих соціалістичній ідеології? Кого своєчасно не розпізнали? Нехай не для того, щоб відправити в ГУЛАГ (борони Боже!), але неодмінно допомогти в самоочищенні і самоперевихованні.
Отже, лист перший. Зареєстрований канцелярією ЦК КПРС 13 травня 1969 року. Автор — секретар КП Компартії України, який опікувався ідеологічною роботою Федір Данилович Овчаренко. Що ж так стурбувало головного ідеолога республіки, що спонукало звернутися «нагору»? Думається, перш за все прагнення здійснити «превентивний» виступ, не чекати зауважень вищих інстанцій і, звичайно, продемонструвати пильність. Про кого ж йшлося?
Проявивши «галантність», автор першими назвав московських поетес Римму Казакову та Інну Кашежеву. Потім йшов народний артист СРСР Аркадій Райкін, літератор Званицький (прізвище наводиться за текстом листів, — С.К.) та інші. Всі — учасники концертної групи, які виступали в Харкові в березні-квітні 1969 року. Кримінальне правопорушення перших двох полягало в тому, що, виступаючи перед харківською аудиторією, вони читали вірші, «в тому числі й ідейно хибних». Автор особливо підкреслював, що вірші Казакової і Кашежевої, які виконувалися в молодіжній аудиторії, були просякнуті почуттям зневіри і песимізму. Все аргументовано: про це говорили присутні на концертах, а їм не можна було не вірити.
“Народний артист СРСР А. Райкін, літератор Михайло Званицький виконували ряд інтермедій, що спотворюють нашу дійсність”. Виступи цієї концертної групи “не могли не викликати негативної реакції серед слухачів”. Присутні на концертах Райкіна говорили про тяжке враження, яке ці концерти залишали після «тенденційного злостивого характеру окремих номерів програми, що ображали гідність радянських людей».
Оскільки автором листа був не якийсь інструктор, а сам секретар ЦК, на цьому документі була відповідна резолюція, адресована зав. Відділом культури ЦК КПРС тов. Шауро: “Прохання звернути увагу. М.Суслов. 14 травня.” І справі було надано хід (до виразу “процес пішов” було ще далеко). До партійних органів звернулися і з КДБ. Тут вже простою інформацією не обмежувалися: були додані прямі докази “винності” згаданих осіб. Тут вже відкрутитися не можна було…
Ось що читала зі сцени Римма Казакова:
Смогли без бога — сможем без вождя.
Вожди, дожди — народец ненадежный.
Попробуй угадай, какая там под хвост вожжа.
Когда опять натягивают вожжи…
Послушно шли за вождем,
Как за козлом овечки.
Пещерный век — анахроним вожди
Последней веры оплывают свечки.
Вожди, полновесные дожди.
Чтобы в помине этого не стало.
Аминь — вожди, на пенсию вожди.
Да здравствует народ, да сгинет стадо!.. Я больше лба не расшибу
Гарна і Інна Кашежева. У вірші “Кавказ” вирішила чомусь говорити про своє бачення:
Ты был роскошная окраина.
Строптивым пасынком царя…
Не могла, бачите, обійти «п’яту графу» і заявила:
Графа национальность — это лишнее,
Она в анкетах не нужна.
Какая я? Любая, даже рыжая,
Когда того потребует страна…
Якщо вже завели «справу», то вона, зрозуміло, має бути солідною за кількістю доказів і рангом свідків. Важко сказати, хто підказав написати про це ж, але вже з самого Харкова. І написав теж не рядовий інструктор, а секретар обкому КП України Ю. Скляров. Ось тільки невідомо, чи довелося секретарю обкому побувати на концерті. Відбувалося все в його місті, з квитком не було труднощів. У його листі більше уваги приділено народному артисту СРСР Аркадію Райкіну і ще одному літератору. Звучало солідніше.
На думку партійного секретаря, програма А.Райкіна «була підібрана тенденційно» і «в цілому спотворено представляє окремі явища нашого суспільства». На підтвердження також наводяться переконливі приклади. Так, у монолозі про світлофор А. Райкін засобами акторської виразності (зауважимо, що мова йде про народного артиста! — С.К.) виділяв наступне: «Чому так часто доводиться просити? Чому так часто доводиться принижуватися? Куди не поглянеш, все на особистих стосунках…»
Можна лише уявити душевні переживання секретаря обкому. Йому подібне було чуже і говорити так означало обмовляти дійсність. Далі — більше. Райкін закликав частіше згадувати слова, які були в перших радянських підручниках: «Ми не раби!». Це вже дійсно занадто…
А чого варта інтермедія «Телеграма з міністерства», в якій Райкін і його партнери дозволяють собі акцентувати увагу глядачів на тому, що нібито плутанина, безлад і окозамилювання набули у нас системи, що охоплює всі сфери виробництва. Хіба бував артист А.Райкін на виробництві? А секретар обкому бував і знав, що це не так.
Автор інформації в ЦК КПРС звертав увагу і на те, що літератор Живаницький, який виступав разом з А. Райкіним, прочитав, як він дозволив собі висловитися, «три монологи з майбутньої програми». Про що ця «майбутня програма»? У першому монолозі Михайло Живаницький висловлював думку, що мовчання — золото, а тому всі розмови про недоліки повинні вестися тільки в сімейному колі, оскільки недоліків багато, а здоров’я одне. Тому закликав жити за принципом: нічого не бачив і не чув — глухонімі. Подібним чином поводився Живаницький і в другому відділенні. Не соромлячись, він радить: … навіщо хапати за руку злодія? Раптом він стане великою-великою людиною? Секретар Ю. Скляров знав, на що мають звернути увагу вищі інстанції.
Знайшлося місце і дісталося по заслузі вищезгаданим поетесам Р.Казаковій та І.Кашежевій. Подумати тільки, які вони читали вірші: «Чутки», «Дурні», «П’ята графа», «Вожді». У них багато думок було висловлено з неприхованим цинізмом.
Звертаючись до Центрального комітету, автор апелював до почуттів мас, відзначав здивування і справедливе засудження з боку робітників та інтелігенції міста «програми виступаючих, яка майже вся була пронизана «нездоровою тенденційністю». Секретар обкому просив ЦК партії вжити відповідних заходів щодо підвищення відповідальності окремих майстрів мистецтва і письменників, і звернути увагу на ідейно-політичний рівень репертуару і творів мистецтва.
Оскільки дії партійних органів і пильних чекістів підтримувалися народом, то і в «справі» про скандал у Харкові зберігся рукописний документ, автором якого був Петро Дмитрович Кабанько з Донецька. Відчувалося, що це була людина мудра життям — пенсіонер, але головне, що й підкреслювалося в листі, — член партії з 1925 року. Петро Дмитрович просив роз’яснити, «яку користь народу» приносять виступи А. Райкіна по телебаченню. Він докладно передав зміст інтермедії про молодого інженера, надісланого на виробництво. Але той виявився повним дурнем, і тому, бажаючи позбутися марного працівника, його відправляють вчитися в аспірантуру. Петро Дмитрович зумів розпізнати в цьому «явно нездоровий підтекст». Його глибоко патріотичні почуття не могли прийняти й іншу інтермедію, в якій А. Райкіним був показаний «російський вчений, теж повний дурень, який не може зрозуміти, що ім’я студента-грузина «Авас».
Глибоко проникливий погляд Петра Дмитровича дозволив йому побачити і в третій інтермедії спробу Райкіна висміяти російського інженера-випускника, направленого на виробництво, в той час як там, на виробництві, «Райкіних» майже немає.
Зміст листа ветерана партії і праці не викликав сумнівів. Збентежувала лише вказана в ньому дата написання: 3 червня 1965 року. Треба думати, що тут прикра помилка. Якщо ні, то напрошується питання, де пролежав чотири роки лист старого більшовика? Хто і де його зберігав і для якого можливого випадку?
З матеріалів папки про скандал у Харкові, влаштований А. Райкіним, Р. Казаковою, І. Кашежевою та ще одним літератором, можна дізнатися лише про деякі заходи, вжиті щодо них. У довідці, що надійшла з правління Спілки письменників СРСР, повідомлялося, що товаришам Р.Казаковій та І.Кашежевій було суворо вказано на неприпустимість подібних виступів. Нез’ясованим залишилося, як же був покараний Аркадій Райкін. Дивувало, що без відповіді залишився лист старого більшовика. Адже можна було вказати на несумісність його поглядів з інтернаціоналістською політикою партії. Людина з таким партійним стажем правильно сприйняла б критику. Адже хотіла, щоправда, боязко, зробити це І.Кашежева віршем “П’ята графа”. Але укладачі «справи» побачили в ньому «ущербну тенденційну спрямованість і ідейну нечіткість». Що ж стосується Михайла Званицького (він же Михайло Живаницький), автора трьох монологів з майбутньої програми, то сучасний читач напевно впізнав у ньому Михайла Маньєвича Жванецького…
