Самотній Мессінг
Вольф Мессінг і його дружина Аїда. Фото з особистого архіву
Ісай ШПІЦЕР
Будучи понад десять років тому в Санкт-Петербурзі, я відвідав свого давнього приятеля і колегу по Спілці професійних літераторів Росії Володимира Хочинського. Нині, на жаль, уже покійного.
Володимир Михайлович відомий як автор кількох книжок афоризмів і віршованих сатиричних мініатюр. Дві його книжки “Короче” і “За словом в карман” ілюстрував відомий карикатурист Борис Єфімов. Остання книжка “Чувство когтя” вийшла 2006 року.
Але мало хто знає, що знаменитий на весь світ Вольф Мессінг вважав Володимира своїм другом. На кількох сеансах Хочинський навіть асистував йому.
У своїй старій петербурзькій квартирі в будинку в Апраксиному провулку Володимир розповів мені про зустрічі з Мессінгом, показав адресовані йому від Маестро листи і телеграми.
Тут я хочу запропонувати читачам його спогади про Вольфа Мессінга.
* * *
Він сидів на лікарняному ліжку з перебинтованими ногами, худенький, з левовою гривою волосся на величній голові і мовчав.
– Ось це і є знаменитий Мессінг! – вимовив він із гіркою усмішкою і запитав: – Як ти дізнався, що тут?
У нього були дивовижні очі: молоді, іскристі, надзвичайно добрі, з глибоко захованою хитринкою.
Я дивився на нього, такого великого, відомого і такого самотнього в цій величезній палаті, і думав:
“Невже це той Вольф Мессінг, людина-феномен, чиє ім’я стало прозивним?”
Ми посміхнулися, радіючи новій зустрічі.
– А я нещодавно був у Челябінську, – сказав він, – і жив у тому самому готелі, де ми з тобою колись познайомилися. Ти пам’ятаєш, як це було?
Звичайно ж, я пам’ятав. Війна. Голодний час, готель “Південний Урал”. Я прийшов за посилкою від батька з фронту. Посилка, яку привіз нам цей дивовижний чоловік із головою філософа, схожий чи то на диригента, чи то на художника.
У тому номері уральського готелю за круглим столом навпроти Мессінга сиділа якась маленька людина з надзвичайно живим і нервовим обличчям. У руках у нього були карти. Вони з Мессінгом грали в шістдесят шість.
– Це Арраго! – з акцентом представив мені свого гостя Мессінг. – Великий Арраго*, маестро. Феномен! Рахунковий машин!
– Арраго, – піднявшись, маленька людина вклонилася, ніби вона на сцені. – Сорок випалив він, показуючи карти своєму супротивникові. – Ось ви, маестро, і на лопатках. А кажете, що чужу думку відгадуєте, – продовжив він, сміючись.
– Коли я граю в карт, я не маестро, я – Мессінг, я вимикаю себе! – стиснувши губи, з роздратуванням відповів переможений.
А потім повторив:
– Так, Арраго – рахунковий машин.
– 28346 множимо на 18649, – швидко прошепотів Арраго і, порахувавши в розумі, назвав суму. – Перевіряйте! – запропонував він, але Мессінг перервав його.
– Мій молодий друг! – звернувся він до мене. – Ми обидва маестро. Я – Вольф Мессінг! Телепат. Гіпнотизер. Я перейшов кордон Польщі, втік від Гітлера. За мою голову Гітлер давав мільйон марок. Я можу відгадувати будь-яку чужу думку. А ну-ка загадай ім’я! – несподівано наказав він.
Я з хвилюванням задумав перше, що спало мені на думку: Пушкін!
– Думайт! Думайте! Я працюю без контакту.
Він почав рвучко дихати, нервувати, було таке враження, що кожна частинка його тіла живе, дихає.
– Моменто! Моменто! Лермонтов? Ні, ні – Пушкін! Так. Так – Пушкін. Вірно?
– Вірно! – відгукнувся я вражений.
– А ось тобі й посилька. Смачний, напевно? А ти худий! – із сумом сказав він. – Треба їсти. Приходь, будемо їсти разом!
Так почалася наша дружба в ті голодні воєнні роки.
Ми часто гуляли разом і розмовляли один з одним, як рівні.
На одному з концертів у челябінському механіко-машинобудівному інституті дали складне завдання: піднятися на четвертий поверх, відчинити двері однієї з шаф в аудиторії, вийняти звідти книжку, що лежала на четвертій полиці, і, відкривши 256-ту сторінку, прочитати 11, 17 і 24 рядки. Завдання давалося таким чином, що Мессінг його не міг чути. Ось він бере за руку людину, яка придумала завдання, і… виконує його з блиском. Зал довго не може заспокоїтися, вибухнувши овацією.
– Ти знаєш, – говорив мені Мессінг, – зараз іде війна, страшна війна. Але Гітлеру буде капут. Треба на моїх концертах піднімати патріотизм, віру в перемогу! Ти зрозумів? – і він подивився на мене, як зовсім на дорослого.
І я, буваючи на його концертах, ходив на його прохання по рядах, пропонував глядачам ставити Вольфу Мессінгу найскладніші завдання.
– Я хотів би тут, на моїй новій батьківщині, бути не тільки Мессінгом, а й громадянином, антифашистом.
І зі сцен різних залів Челябінська в ці дні 1943 року звучав упевнений голос Вольфа Мессінга, який пророкував швидкий кінець фашизму.
Одного разу, коли виступ уже закінчився, у його вбиральню зайшла немолода жінка з втомленим обличчям. Вона довго мовчала, боячись запитати про долю сина, який воював на Північно-Західному фронті.
– Ваш син живий! Не мучте себе, скоро буде лист. Я відчуваю це, хоча я не бог і не вірю в бога, – промовив він з посмішкою.
І жінка пішла з надією в серці, а за деякий час від неї надійшов лист із вдячністю.
Скільки їх було таких дивовижних, на перший погляд, неправдоподібних випадків! Вони підтримували людей, давали їм сили боротися.
Перед своїми виступами Мессінг завжди був страшенно збуджений, він налаштовувався, як дивовижно тонкий приймач, на прийом імпульсів людської душі. У ці хвилини з ним краще було не розмовляти, не турбувати його. Багато хто боявся його погляду, багатьом було важко з ним у ці хвилини, а мені завжди було легко, тому що зі мною він був простий, і його погляд світився добротою.
Як швидко пролетів час! І ось двадцять із гаком років потому я побачив його в лікарняній палаті.
– Може, зіграємо в шістдесят шість, маестро? – запитав я його з посмішкою.
– А якщо я програю? – з веселою іскрою в очах відповів він.
– Але ж коли ви граєте, ви просто Мессінг, а не маестро!
– Ти маєш рацію! – сказав він і зітхнув. – Знаєш, Вишневський, генерал-полковник, це він мене сюди поклав. Голова! Скоро він прийде подивитися мої ніжки. Учора робили укол. Я, звісно, виключив біль. Ти пам’ятаєш, я тобі казав, це Ганді-йога. Втомився. Скільки можна виключайт біль? А?
– Ми з вами ще побігаємо цими ніжками, – сказав я йому на прощання.
– Приходь, – відгукнувся він…
* * *
А ще Хочинський додав такий епізод, пов’язаний із Мессінгом.
Одного разу Мессінг приїхав до Ленінграда і зателефонував йому. Запропонував Володимиру зустрітися у фойє готелю, де зупинився. Призначив час.
Володимир, звісно, прийшов на зустріч, але запізнився на 5 хвилин. Мессінг, обурений, мало не з кулаками накинувся на нього зі словами:
“Як ти міг запізнитися? Ти ж знаєш, що я хворий на пунктуальність”.
ВІД РЕДАКЦІЇ
* Роман Арраго, справжнє прізвище Левітін, – артист оригінального жанру, один із найбільших “швидколічильників”. За освітою математик, біолог, інженер-механік.
Роман Семенович народився 1883 року в місті Конотоп, у небагатій родині. В 17 років він влаштувався на роботу в контору оптового торговця мануфактурою, де в його обов’язки входила перевірка рахунків-фактур. За рік наполегливої праці Арраго зібрав достатньо коштів, щоб спробувати здійснити свою мрію – вступити на математичний факультет Сорбоннського університету.
Роман Семенович володів багатьма іноземними мовами, включно з німецькою, польською, французькою, англійською, іспанською, італійською, португальською та голландською. Як лічильник-менталіст уперше виступив 23 листопада 1908 року в брюссельському театрі “Скала” (Бельгія). У 1908-1912 рр. гастролював Європою, Південною Америкою та Австралією. Виконував складні обчислення і номери мнемоніки, зокрема виконував усно всі види арифметичних дій на багатозначних числах, розв’язував задачі з піднесення до степеня і вилучення кореня з десятизначних чисел, відповідав на запитання глядачів про точні дати народження знаменитих людей, про дати історичних подій.
У 1912 році остаточно повернувся в Росію. Більшу частину життя працював у СРСР. В роки Великої Вітчизняної війни багато виступав на заводах, у військових частинах, госпіталях, а після війни – у театрах і цирках. У 1949 році заповів свій мозок Інституту з вивчення мозку ім. академіка В. М. Бехтерева.
