І знову Цвінгер…
Постер фільму “П’ять днів, п’ять ночей”
Якуб ЗАЇР-БЕК
У вже далекому 1960 р. на екрани вийшов художній фільм режисера Лео Арнштама “П’ять днів, п’ять ночей” – спільне виробництво кіностудій Мосфільм і DEFA (НДР). У фільмі розповідалося про те, як капітан Червоної армії Леонов у травні 1945 р. розшукав заховані нацистами шедеври Дрезденської галереї, зокрема і знамениту “Сікстинську мадонну” Рафаеля. Роль офіцера Леонова в цій стрічці зіграв відомий кіноактор Всеволод Сафонов. Сценарій фільму був написаний на основі автобіографічної книжки “Сім днів” Леоніда Волинського (літературний псевдонім Леоніда Рабіновича), яка вийшла друком 1958 року. Сюжет книжки та фільму, ймовірно, добре відомий читачам нашого сайту як за першоджерелами, так і за публікаціями у ЗМІ, зокрема, в інтернеті, в яких докладно розповідалося про всі перипетії цієї історії, а публікації було здійснено на основі відомих на той момент фактів і матеріалів.
Відносно недавно у видавництві “Корпус” вийшов роман “Цвінгер”. Його авторка – перекладачка і письменниця Олена Костюкович, яка живе в Італії. У цій книзі багато епізодів цієї історії розглянуто з нової позиції, підкріпленої невідомими раніше фактами і документами. Хоча роман “Цвінгер” – це художній твір, але річ у тім, що Олена – рідна онука Леоніда Наумовича Рабіновича, а її роман ґрунтується на реальних подіях з історії її сім’ї. При цьому вона використовувала не тільки документи, які раніше ніколи не публікувалися, а й розповіді діда. Крім того, у низці інтерв’ю, які дала письменниця після опублікування свого роману, вона пролила світло на деякі моменти, що не знайшли відображення в її книзі.
У романі-детективі “Цвінгер” є все, притаманне цьому жанру, – напружений сюжет, кохання, кров, загадка… Присутні в ньому й родинно-хронікальні елементи, що стосуються при цьому суттєвих історичних подій, пов’язаних зі світовою культурою. Прототипом одного з головних персонажів роману “Цвінгер”, лейтенанта Жалуського, є дідусь Олени Костюкович – киянин Леонід Рабінович. Може виникнути запитання: що ж нового порівняно з відомими фактами про порятунок картин Дрезденської галереї додає цей роман до наших знань про історію пошуків знаменитої колекції? Олена Костюкович так відповіла на це запитання: “У мене є документи, вони збереглися після смерті дідуся, вони лежали в коробках і шухлядах, я вивезла їх до Мілана, опрацювала архів. Зараз можу сказати, що є кілька документів, які слід ввести в науковий обіг і вони будуть введені в науковий обіг, оскільки я в контакті з науковцями, які досліджують долю картин німецьких колекцій. У мене є доповідна записка мого діда, написана до ЦК ВКП(б) одразу після війни, а потім – це найдивовижніше – у мене є друга доповідна записка до ЦК, але вже 1955 р., коли було вирішено картини повертати і коли, я думаю, був відданий наказ, хоча я не маю даних, щоб сказати це точно, дідові переписати наново цю історію, написати офіційно та подати у вигляді книжки”.
У першій доповідній записці Леоніда Рабіновича завідувачу Управління агітації та пропаганди ЦК ВКП(б) Георгію Александрову було, зокрема, написано:
“…8-го травня 1945 року, після закінчення боїв, я вирішив відвідати територію Цвінгера… Побачивши руїни Цвінгера, зруйнованого бомбардуванням англо-американської авіації, я зацікавився долею творів мистецтва, що знаходилися раніше в ньому. Детальний огляд руїн і вцілілих частин будівель привів мене до висновку про те, що в момент бомбардування жодних експонатів у будівлях музею не було. Розуміючи всю важливість порятунку цих цінностей від усяких випадковостей, я вирішив спробувати встановити їхнє місцезнаходження і долю. Для цієї мети я вирішив розшукати будь-кого з колишніх співробітників музею і спробувати отримати якусь нитку для пошуків. Того ж дня мені вдалося знайти колишнього наукового керівника музею скульптур “Альбертинум” д-ра Рагну Енкінг...”
Ця записка складена по свіжих слідах подій. У ній молодший технік-лейтенант Рабинович доповідає, як і належить військовослужбовцю, всю історію по пунктах – від початку пошуку скарбів і передачі картин реставраторам, які терміново прибули до Дрездена, і до супроводу військового ешелону з цими картинами аж до самої Москви. Друга доповідна, написана через десять років після першої, вирізняється тим, що все, що там розповідається, вже перетворено на якусь пропагандистську схему. Там, де в першій записці фігурувало слово “я” – “я очолив”, “я вирішив”, “я перемістив солдатів туди-то”, “я дав наказ розмінувати шахту”, то в другій доповідній “я” вже перетворилося на “ми”, тобто “Червона армія”: “ми діяли”, “за наказом командування, особисто маршала Конєва, я почав пошуки”… Цікаво, що навіть сам маршал Конєв у своїх мемуарах пізніше писав, що розшуки були самодіяльними і це був просто рух душі мдадшего лейтенанта, а не військова операція з розшуку трофеїв. Із другої доповідної зрозуміло, що Леонід Рабінович розумів, що від нього хоче влада. Тому ця записка практично є вже художнім “твором”, а не історичним документом. Потім усе це було представлено в книжці “Сім днів” Леоніда Волинського, а потім – уже у фільмі, знятому почасти для того, щоб продемонструвати ідею вічної дружби НДР і СРСР. До речі, в ньому фальшиво і солодкувато представлено ставлення німців у травні 45-го до Червоної армії і військ союзників, які щойно окупували Німеччину.
У зв’язку з цим викликає безсумнівний інтерес виявлені Оленою Костюкович мемуари хранительки зібрання скульптур Рагни Енкінг, згаданої в доповідній Л. Рабіновича. Надамо слово самій Олені: “Ці мемуари я прочитала, знайшла там свого дідуся. Зрозуміла, що Рагна, безумовно, була закохана в нього, я не знаю, чи відповідав дідусь тим самим, але в них якась історія, безумовно, була. Вона допомогла йому знайти ту саму “німу мапу”, за якою велися розшуки, як у пригодницьких романах, як у Дюма, Жюля Верна або Едгара По”. Виявляється, цю карту можна побачити і сьогодні. У Саксонії, біля уранових копалень, де були концтабори для військовополонених, в одній із занедбаних шахт є крихітний музейчик, у якому висить копія цієї карти з лінією Ельби й таємничими значками. Саме в цю шахту і сховали нацисти ящики з картинами, загорнутими в мішковину. У шахту просочувалася вода, а ящики були негерметичні, тому картини, коли їх виявили бійці групи Рабіновича, вже були частково пошкоджені. Крім того, все це було заміновано… Сьогодні в музеї можна бачити ці розбиті ящики з уже згнилою мішковиною і проржавілими цвяхами.
За свій подвиг з пошуку і виявлення скарбів Дрезденської галереї молодший лейтенант Рабинович був представлений, ні, не до звання Героя, що відповідало б рівню того, що він зробив, а тільки до нагородження орденом Червоної Зірки. Але й цієї нагороди він не отримав: на якомусь етапі подання, в якомусь штабі вирішили, що й медалі “За бойові заслуги” єврею Рабіновичу буде достатньо. До речі, ця медаль – єдина нагорода Леоніда, який добровольцем пішов на фронт і пройшов усю війну…
Рятівник картин Дрезденської галереї Л. М. Рабінович повернувся з Перемогою до рідного Києва, в якому в роки окупації загинули його батьки. Після війни Леонід зайнявся літературною діяльністю. Так і став ветеран Вітчизняної війни, художник Леонід Рабінович письменником Леонідом Волинським. Він написав не одну книгу про війну, але головна з них – “Сім днів”, адже вона про головну справу його життя – порятунок шедеврів Дрезденської галереї. Книга “Сім днів” витримала три видання, за нею було знято вже згаданий фільм. У Києві, на будинку №23 на вулиці М.Васильківська, в якому тривалий час жив Л.М.Рабінович, немає меморіальної дошки. Чому? Хіба у Києва, в України так багато людей, хто гідний пам’яті в масштабах усього людства?
Але повернемося знову до Цвінгера. У середині 50-х рр., після завершення реставрації картин, було ухвалено рішення про повернення цієї колекції в НДР. Були, звичайно, якісь глибинні мотиви цього історичного рішення, які ще належить “розкопати” історикам і мистецтвознавцям. Ймовірно, щось можна пояснити особливостями характеру Хрущова, та й “вожді” НДР того часу могли мати якісь особливі підходи до керівництва СРСР. Олени Костюкович розповідає: “Судячи з усього, це було колосальною пропагандистською акцією. Суджу з того, що моєму дідові було буквально наказано написати цю книжку, про що він не тільки не міг собі уявити, а й узагалі дивом уцілів. Дуже багатьох учасників усієї цієї таємничої історії знищили відразу після війни, а частина картин безслідно зникла. Чому пощастило моєму дідові? Не можу відповісти. Але, безумовно, документи, що зберігаються в мене вдома, а також наявні в архівах, наприклад, у дрезденському, які досі, можливо, ще засекречені, можуть дати майбутнім дослідникам змогу відповісти на запитання щодо причин повернення шедеврів”.
Загалом, ця давня історія досі ще не завершена. Можливо, на нас чекають ще якісь сенсації.
