Голова Абверу і рятівник євреїв

| Номер: 09/387 September 2025

Андрій ГРОМОВ

Вільгельм Франц Канаріс народився в січні 1887 р. у Вестфалії в заможній родині успішного промисловця, директора металургійного заводу Карла Канаріса та його дружини Августи. Закінчивши гімназію, в 1905 р. вступив до військово-морського кадетського училища в Кілі. Після двох років навчання Канаріс як кандидат на офіцерський чин отримав призначення на крейсер «Бремен», направлений на бойове чергування до берегів Латинської Америки. Через рік став лейтенантом. Вже володіючи англійською та французькою мовами на розмовному рівні, він самостійно вивчив іспанську і став ад’ютантом командира крейсера в переговорах з латиноамериканськими властями. Після повернення до Німеччини Канаріс у 1911 р. був переведений на бронепалубний крейсер «Дрезден», який спочатку ніс службу в Середземному морі, а потім відправився до Південної Америки. Там молодого офіцера і застала Перша світова війна.

«Дрезден» увійшов до складу ескадри, яка вела бойові дії в Південно-Західній Атлантиці. У березні 1915 р. німецька ескадра була розгромлена біля Фолклендських островів, а «Дрезден» був наздогнаний англійцями і потоплений біля берегів Чилі. Вцілілих членів екіпажу, в тому числі і Канаріса, чилійці врятували й інтернували в табір у себе в країні.

У серпні 1915 р. обер-лейтенант Канаріс за погодженням з командиром, який вирішив відправити до Німеччини когось із офіцерів команди, щоб ті розповіли про долю крейсера, таємно втік з табору, перебрався до Аргентини, звідти дістався до Гамбурга. У Німеччині він представив звіт про дії «Дрездена», який високо оцінило начальство. Це підштовхнуло командування флоту до думки про використання Канаріса в розвідці. Його произвели в капітан-лейтенанти, після чого в якості офіцера для особливих доручень розвідувального відділу флоту і на посаді помічника військово-морського аташе в Іспанії направили в цю країну. Тут він брав участь у створенні розвідмережі німецьких ВМС в іспанських портах.

Однак Канаріс прагнув повернутися на флот і домігся цього восени 1916 р. Його направили навчатися на командира підводного човна. У січні 1918 р. він став командиром субмарини U-34, яка провела ряд успішних операцій проти сил Антанти в Середземному морі. З травня 1918 р. капітан-лейтенант Канаріс – командир підводного човна U-128. За бойові заслуги в роки Першої світової війни нагороджений Залізними хрестами 1-го і 2-го ступенів.

З лютого 1919 р. Канаріс служив у відомстві ВМФ, яке незабаром назвали Адміралтейством. У липні 1920 р. його направили до Кіля старшим офіцером, в його функції входили питання відновлення Балтійського флоту. У 1920–1921 рр. флот отримав нові кораблі, дозволені умовами Версальського договору, і Канаріс відповідав за підбір офіцерів в їхні команди.

У жовтні 1926 р. Канаріса, на той час капітана 3-го рангу, призначили референтом при начальникові штабу Головного командування військово-морських сил. У червні 1928 р. він вступив на посаду старшого помічника капітана лінкора «Сілезія», через рік отримав чин капітана 2-го рангу. З грудня 1932 р. Канаріс вже командир цього корабля в званні капітана 1-го рангу.

Через два місяці після цього призначення канцлером Німеччини стає Адольф Гітлер. Багато морських офіцерів прихід до влади націонал-соціалістів сприйняли позитивно: їм імпонувало їхнє прагнення послабити пута Версальського договору і створити сильний військовий флот, а також плани щодо виведення країни з економічної кризи. Не був винятком і Канаріс, який тоді не усвідомлював згубність того, що сталося.

Шеф абверу і опозиціонер режиму

Перед призначенням Канаріса на посаду керівника військової розвідки і контррозвідки Гітлер в листопаді 1933 р. зажадав від військового міністерства його характеристику. У ній рекомендувалося використовувати Канаріса «на командних посадах, де потрібна гостра спостережливість і мистецтво дипломатичного лавірування, а також на посадах, де міг би бути корисний його широкий кругозір». Наказ про призначення Канаріса шефом Абверу був підписаний 1 січня 1935 р. Він приступив до своїх обов’язків, маючи вже чіткий план реорганізації.

Абвер був створений в 1921 р. урядом Веймарської республіки з офіцерів колишнього Генштабу кайзерівської армії і відділу військової розвідки. До приходу нацистів до влади він офіційно значився відділом контррозвідки військового міністерства, оскільки умови Версальського договору не допускали створення в Німеччині розвідувальних структур. Звідси і назва відомства: Abwehr – «оборона, відсіч».

З приходом Канаріса Абвер швидко розростався, перетворився на потужну розвідувальну систему, але не єдину в Третьому рейху, тому став реально конкурувати з іншими спецслужбами. У 1936 р. з ініціативи Канаріса було підписано угоду про розмежування повноважень Абверу, служби безпеки СД (політична розвідка і контррозвідка) і гестапо (політична і кримінальна поліція). Відповідно до угоди, у виключній компетенції Абверу перебували питання військової розвідки та контррозвідки, і в цій справі він став головною організацією Рейху з ведення розвіддіяльності за кордоном. До його функцій входило забезпечення командування вермахту інформацією про збройні сили противника. Після скасування в 1938 р. військового міністерства структура служби була реорганізована відповідно до розуміння Канаріса, з 1940 р. вже адмірала, завдань і цілей розвідки та контррозвідки. Особлива увага почала приділятися забезпеченню секретності військових приготувань Німеччини, раптовості її нападів і боротьбі з іноземною агентурою в збройних силах і військовій промисловості. У роки Другої світової війни Абвер складався з центрального відділу, відділу зовнішніх зносин і трьох оперативних відділів, в яких працювали в цілому близько 4000 співробітників.

Неможливо точно визначити, коли Канаріс зрозумів, що націонал-соціалізм – явище, яке загрожує Німеччині. Люди, які особисто знали його, у своїх мемуарах відзначають, що це сталося вже після приєднання Австрії та окупації Чехословаччини. Широта кругозору Канаріса, здатність до швидкого сприйняття взаємозв’язків, глибоке знання стану справ в інших державах, вміння тверезо аналізувати ситуацію приводили його до висновків, що в далекій перспективі плани Гітлера приречені на провал.

У подальший період життя Канаріса мучили болісні внутрішні протиріччя. З одного боку, на нього як на одного з представників вищого начальницького складу вермахту тиснуло почуття обов’язку, але з іншого – совість і власна гідність змушували його чинити опір встановленому в країні порядку. Обставини змушували Канаріса вести подвійне життя, адже він вважав своїм моральним обов’язком патріота залишатися на посаді шефа Абверу.

Своєї переконаності в тому, що Німеччина програє війну, розпочату у вересні 1939 р., Канаріс не зрадив і тоді, коли німецькі війська здобували перемогу за перемогою в європейських битвах. Його впевненість у цьому ґрунтувалася на тверезій оцінці міжнародної ситуації. Однак свої професійні обов’язки він виконував сумлінно. У цьому і полягав парадокс, що, будучи противником політики гітлерівського керівництва, Канаріс працював на військову машину Третього рейху, вдосконалюючи роботу своєї служби. Керівник Абверу не приховував своїх справжніх думок про існуючий в країні режим у розмовах із співробітниками. Неодноразово після чергової наради хтось із його близького оточення нагадував йому, що він знову говорив про речі, не призначені для сторонніх вух, якщо тільки це не були найдовіреніші йому люди. У відповідь Канаріс мав звичку на наступній нараді згладжувати попередні різкі висловлювання. Навряд чи хтось із учасників нарад не розумів ставлення шефа до нацистського режиму.

Хоча Канаріс і усвідомлював, що часто вчиняє дії, які кваліфікуються як державна зрада, на пряму зраду він піти не міг. У своїй книзі про німецьку військову розвідку керівник резидентури Абвера в Стамбулі Пауль Леверкюн пише: «Особиста трагедія адмірала Канаріса полягала в тому, що він з доступною йому інформацією як ніхто інший уявляв собі наближення невблаганного краху нацистського Рейху». Але йому не вистачало рішучості зробити останній крок. Канаріс, будучи патріотом, завжди залишався вірний тій Німеччині, яка могла б зайняти своє місце в ряду цивілізованих націй.

Після провалу низки операцій Абверу на початку 1940-х в Африці та Азії становище Канаріса похитнулося. До того ж деякі співробітники Абверу в 1943 р. були запідозрені гестапо в участі в антинацистському Опорі. Особлива підозра впала на довіреного співробітника Канаріса, начальника центрального відділу Абверу, який керував кадрами і фінансами, учасника організації втечі євреїв з Третього рейху, генерал-майора вермахту Ханса Остера. Він ще в 1938 р. був одним з ініціаторів і головним розробником невдалого через міжнародну ситуацію, що склалася на той час, плану ліквідації Гітлера і повалення нацистського режиму, як було задумано генералами і офіцерами вермахту – противниками втягування Німеччини у військові плани керівництва Рейху.

Під час слідства Остеру було пред’явлено звинувачення в тому, що він сприяв прийняттю на службу в Абвер противників режиму, а також попереджав учасників руху Опору про заплановані дії проти них гестапо. Звинувачувався і в спробах встановлення контактів з представниками британської та американської розвідки від імені антигітлерівської опозиції. Результатом розслідування стало відсторонення в квітні 1943 р. Остера від займаної посади, звільнення з військової служби і поміщення під домашній арешт під контролем гестапо. Згодом він був страчений разом з Канарісом, коли стала відома його роль у змові 1938 р.

У лютому 1944 р. вже й Канаріс був знятий зі своєї посади, що фактично означало відсторонення його від справ у Рейху. В червні був розформований Абвер, його відділи були злиті з СД і, таким чином, увійшли до складу Головного управління імперської безпеки. В системі армійського командування були збережені тільки підрозділи фронтової розвідки.

Участь у порятунку євреїв

В дослідженнях ізраїльських, американських і німецьких істориків наводяться факти про участь Канаріса, рухомого моральними почуттями і гуманітарними міркуваннями, в порятунку євреїв. Наводяться різні свідчення цього і називається цифра понад 500 осіб, яким він і його довірені співробітники забезпечили під виглядом агентів військової розвідки переправлення за межі кордонів Рейху, переважно до Іспанії, Португалії та Швейцарії. При цьому емігруючі євреї отримували значні суми в валюті як компенсацію за залишене в Німеччині майно. Офіційним обґрунтуванням цих дій було те, що агентів за кордон без грошей не відправляють.

Найвідоміша операція, яка стала надбанням гласності тільки в середині 1950-х, – порятунок Любавичського ребе Йосефа Іцхока Шнеерсона та його родини, організований Канарісом і здійснений офіцерами Абвера. Шнеерсон народився в 1880 р. в Любавичах (нині Білорусь) в родині нащадків засновників руху ортодоксального іудаїзму, названого на честь містечка його зародження. У 1920 р., після смерті свого батька, Шнеерсон очолив цей рух, ставши шостим Любавичським ребе. Присвятив себе відновленню єврейського релігійного життя в СРСР. У 1927 р. був заарештований ОДПУ за надуманими звинуваченнями в контрреволюційній діяльності і засуджений до смертної кари. Але під тиском міжнародної громадськості його вислали з СРСР. Деякий час він жив у Латвії, потім переїхав до Польщі, оселившись недалеко від Варшави.

Після початку Другої світової війни та окупації Польщі громада любавичських хасидів у США, розуміючи, якій небезпеці може бути підданий їхній духовний вождь, почала докладати зусиль для його порятунку. Її представники звернулися до радників президента США Франкліна Рузвельта з проханням зробити все можливе для виїзду Шнеерсона з Польщі. Ті, у свою чергу, зв’язалися з держсекретарем Корделлом Халлом. Адміністрація президента в даному випадку вирішила піти назустріч американським євреям. 3 жовтня 1939 р. консульство США в Берліні отримало інструкції, відповідно до яких йому доручалося «вжити всіх можливих заходів для того, щоб забезпечити Ребе Шнеерсону, який перебував у безвихідному становищі, можливість покинути Польщу». Рекомендувалося звернутися за посередництвом у цій справі до високопоставленого німецького чиновника і прихильника збереження добрих стосунків з американцями Гельмута Вольтата, який входив до найближчого оточення Герінга, що і зробили співробітники диппредставництва. Відомий німецький військовий історик Вінфрід Майєр пише: «Тільки військова розвідка – більше ніхто – була в силах щось зробити, оскільки Варшава не контролювалася цивільною адміністрацією, а була окупована німецькою армією, і тому Вольтат звернувся до адмірала Вільгельма Канаріса – глави німецької військової розвідки». І Канаріс, довго не роздумуючи, погодився допомогти.

Він доручив провести цю операцію майору Ернсту Блоху. Судячи з усього, вибір припав на нього не випадково. Блох був сином єврейського лікаря з Берліна, який прийняв християнство, і арійської матері. Завжди був готовий без зайвих питань виконувати накази Канаріса. Як пише американський історик Брайан Марк Рігг у своїй книзі «Врятований з Рейху», Канаріс сказав Блоху, що американська влада звернулася до нього з проханням відшукати і врятувати від смерті главу любавичських хасидів: «Ви поїдете до Варшави і знайдете найультраєврейського рабина в світі, ребе Йосефа Іцхока Шнеерсона, і врятуєте його. Його ні з ким не переплутати: він – вилитий Мойсей».

Прибувши до Варшави, Блох разом із залученими ним до операції двома співробітниками Абверу курсував містом у пошуках ребе. На прохання, звернені до ряду євреїв, провести їх до його будинку, вони не отримували зрозумілих відповідей. Сім’ю Шнеерсона переховували в різних місцях польської столиці. Але йому все ж повідомили про місію Блоха. Рігг наводить текст телеграми, надісланої з США представниками хасидів до рабината Варшави: «Офіцера німецької армії направили, щоб розшукати ребе Йосефа Іцхока Шнеерсона і забезпечити йому безпечний виїзд з Польщі. Шнеерсона не повідомили про місію офіцера. Сподіваємося, ви зможете придумати, яким чином донести цю інформацію до Шнеерсона. Німецького офіцера направили на прохання друзів Шнеерсона. Терміново. Не пропустіть шанс». Телеграма була отримана. Коли Шнеерсон дізнався, що його шукають для надання допомоги, він наказав своїм довіреним людям привести німецького офіцера до нього якомога швидше. Під час зустрічі Блох розповів про мету своєї місії. Ребе зі своїми домочадцями негайно зібрався і прослідував за майором.

По дорозі з Варшави до Берліна виникали складнощі, які коштували всім крайнього нервового напруження. На кожному військовому блокпосту співробітники гестапо, побачивши бородатих євреїв з пейсами і жінок в перуках з покритими головами, ставили питання: що це за люди і куди вони прямують? Блох все владнав. Він незмінно відповідав, що це заарештовані і він має секретний наказ доставити їх до Берліна в розпорядження глави Абверу. Ті, хто сумнівається, можуть звернутися до Канаріса за роз’ясненнями прямо зараз. У підсумку все закінчилося благополучно.

У Берліні сім’ю передали представникам посольства незалежної тоді ще Латвії, за участю яких Шнеерсони поїхали до Риги і деякий час проживали там в очікуванні американських віз. Видачі дозволу Шнеерсону і його близьким на в’їзд до США знайшлося чимало противників серед впливових осіб американської держави – прихильників ізоляційної політики. Але політичний тиск з боку лобістів інтересів громади хасидів переважив. Вони послалися на наявну пільгу, що дозволяла видавати в’їзні візи іммігрантам з Європи понад встановлені квоти з релігійних причин. 13 січня 1940 р. всі члени сім’ї отримали американські візи і вирушили до нейтральної Швеції. Звідти на трансатлантичному лайнері відпливли до Америки. 19 березня прибули до Нью-Йорка, де їм влаштували урочисту зустріч. Після смерті Шнеерсона в 1950 р. його зять Менахем-Мендл Шнеерсон став сьомим Любавичським ребе.

Представники іудейського релігійного руху «Хабад», центр якого сьогодні знаходиться в Нью-Йорку, неодноразово подавали в ізраїльський меморіал Голокосту «Яд ва-Шем» офіційне прохання з проханням визнати Канаріса Праведником народів світу за його роль у порятунку євреїв і, особливо, за порятунок ребе Шнеерсона. Однак «Яд ва-Шем» відмовляє хасидам у цьому проханні на тій підставі, що Канаріс, займаючи високе становище в структурах Третього рейху, хоча і не брав особистої участі в злочинах нацистів, несе за них «колективну відповідальність».

Але для прихильників «Хабада» це не надто важливо. Для них Канаріс є людиною, яка, ризикуючи життям, зробила величезну добру справу, врятувавши сотні євреїв, у тому числі і їхнього духовного вождя, який має для них величезне сакральне значення. Тому адмірал Канаріс і сьогодні користується повагою серед любавицьких хасидів, незважаючи на його чималі заслуги перед Третім рейхом.

Підкреслюється той факт, що шеф Абверу не був членом НСДАП, з цієї причини не мав чину СС. А вермахт, до структури якого належав Абвер, на Нюрнберзькому трибуналі, на відміну від нацистської партії й СС, не був визнаний злочинною організацією. Тому факт служби в ньому не робить людину автоматично нацистом і військовим злочинцем. Ще одним аргументом є те, що в 2003 р. «Яд ва-Шем» визнав Праведником народів світу Ганса фон Донаньї – юриста центрального відділу Абверу, найближчого помічника Ганса Остера, який брав особисту участь у порятунку євреїв і був страчений разом з Канарісом у 1945 р.

Змова 20 липня 1944 р. і Канаріс

Керівник Абверу був майже завжди поінформований про всі плани учасників антигітлерівського опозиційного руху, але тримався в тіні, намагаючись бути обережним, ретельно зважуючи кожен свій крок і керуючись інтуїцією. Він намагався за можливості допомогти, проте виявляти ініціативу надавав іншим. Таку поведінку Канаріса можна пояснити частково постійною внутрішньою боротьбою між бажанням особисто зробити щось значне для звільнення Німеччини від нацизму і розумінням марності цих зусиль при організаційній слабкості учасників Опору. Однак змовники були впевнені, що побоюватися донощиків з боку керівництва військової розвідки їм нема чого, і в своїй впевненості вони жодного разу не помилилися. Адмірал Канаріс знав про підготовлюване вбивство Гітлера 20 липня 1944 р., але особисто взяти участь у змові відмовився. У штаб змовників у Берліні він не поїхав навіть тоді, коли вони почали здійснювати план «Валькірія» – ліквідацію глави Рейху. Почувши про невдалий замах на Гітлера, Канаріс навіть направив фюреру телеграму з поздоровленнями з нагоди «чудесного порятунку і позбавлення від загибелі». Відправивши дружину і дітей до Баварії, він став чекати розвитку подій.

23 липня Канаріса заарештували співробітники СД, після того як на допиті заарештований керівник одного з відділів Абвера і його недовгий наступник на посаді керівника цього відомства полковник Георг Хансен, який сам був учасником антигітлерівської змови і був за участь у ній повішений в 1944 р., назвав Канаріса «ініціатором і духовним натхненником антиурядового руху».

Слідство у справі Канаріса тривало понад півроку. Однак причетність його до змови довести не вдалося, незважаючи навіть на наявний у слідчих запис телефонної розмови, що відбулася 20 липня з Клаусом фон Штауффенбергом про результати вибуху в бункері головного штабу Гітлера в Східній Пруссії. Телефон Канаріса прослуховувався гестапо, про що адмірал здогадувався, тому в розмові був обережний у висловлюваннях і не видав себе.

Однак у сейфі Канаріса в центрі Абверу в містечку Цоссен були виявлені щоденники адмірала, які він дуже ретельно вів з літа 1939 р. У них він відверто описував свої думки і дії, а також коментував події, що відбувалися в армії і країні. Пояснював також, чому він вчинив у тих чи інших випадках так, а не інакше. У щоденникових записах містилися численні описи підлостей і безглуздостей, скоєних нацистським режимом, і нотатки, що стосуються руху Опору. На жаль, ці призначені нащадкам найцінніші документи не збереглися. Згідно зі свідченнями представників вищого керівництва СД на Нюрнберзькому процесі, щоденники в перших числах травня 1945 р. були спалені. Вціліли лише уривчасті відомості: Канаріс іноді дозволяв деяким начальникам відділів і довіреним офіцерам Абверу робити виписки зі своїх записів для службових документів. Тільки завдяки цьому історики отримали можливість проаналізувати в своїх роботах окремі думки і вчинки Канаріса.

У лютому 1945 р. Вільгельма Канаріса разом з іншими обвинуваченими вивезли до фортеці Флоссенбург у Баварії, де допити тривали. Як і раніше, вина керівника військової розвідки в антигітлерівській змові не була доведена. Але незважаючи на це, він був засуджений до смертної кари. Найімовірніше, від нього таким чином просто хотіли позбутися. Глава Абверу знав занадто багато, і залишати його серед живих для керівництва Рейху було небезпечно. Цими ж міркуваннями можна пояснити і знищення виявлених в Цоссені щоденників адмірала, які могли потрапити до рук союзників і стати свідченням злочинів гітлерівського режиму. 9 квітня Вільгельм Канаріс був повішений разом з п’ятьма безпосередніми учасниками змови проти Гітлера. Тіла страчених спалили.