Володимир Пінчук: Наше покоління пройшло загартування в екстремальних умовах
13 вересня виповнилося 90 років Володимиру Пінчуку, заслуженому будівельнику України, академіку, лауреату Державної премії. Багато років Володимир Якович віддав роботі в Єврейській Конфедерації України, керував будівництвом і реконструкцією низки знакових єврейських об’єктів. ЄО привітав ювіляра і з цікавістю поспілкувався з ним про його довге і цікаве життя.
– Володимире Яковичу, ваш ювілей практично збігся в часі з 25-річчям Єврейської Конфедерації України. За субординацією – адже “Єврейський оглядач” це орган ЄКУ – варто було б почати з питання про те, коли і як почалася ваша співпраця з Конфедерацією. Але, напевно, давайте спочатку згадаємо ваш життєвий шлях. І там, за визначенням, ми неодмінно прийдемо і до Конфедерації.
– Я народився в єврейській родині з дуже глибоким київським корінням. Серед перших євреїв, які оселилися в Києві в XIX столітті, були і мої предки. Мої прадіди були миколаївськими кантоністами, “забритими” в солдати ще в дитячому віці. Відслуживши по двадцять п’ять років, вони отримали право на проживання поза межею осідлості. Вони одружилися з моїми прабабусями і ті народили одна – трьох, а інша – десятьох дітей.
Мій дід по батьківській лінії, житомирянин Вольф Пінчук, загинув 1914 року на фронті Першої світової. Бабуся залишилася одна, їй потрібно було якось жити, годувати дітей, і вона поїхала в село, щоб обміняти на продукти домашні речі. Йшов 1918 рік, громадянська війна. У поїзді її зґвалтували гайдамаки і викинули під укіс – так вона загинула, а діти, серед них мій батько, залишилися сиротами.
Мама росла у великій єврейській родині. Мій дід кроїв і зшивав заготовки для чобіт, а бабуся перетоплювала цілющий гусячий жир. Жили вони в будинку на бульварі Тараса Шевченка, 4. У 1922 році там розміщувався штаб анархістів, і їм підкинули бомбу. Була велика пожежа – підозрюю, що бабусин гусячий жир йому неабияк допоміг, у підсумку сім’я залишилася без даху над головою. Новий притулок для своєї великої сім’ї дід знайшов на тодішній київській околиці в районі Євбазу (на розі бульвару Тараса Шевченка та вул. Симона Петлюри). Ось там я і народився.
Мама померла рано, у 59 років від онкозахворювання. Батько пережив її і помер у рік Чорнобиля в Нью-Йорку. Я сам ледь не помер ще раніше, до війни: пережив дуже важке запалення легенів. Врятував мене сульфідин – перший антибіотик, американський, тоді він цінувався на вагу золота.
Війна забрала багато моїх родичів. Тринадцять людей пішли до Бабиного Яру, кілька людей загинули на фронті, один із дядьків – ополченцем, захищаючи Київ…
– Залишилися у Вас у пам’яті події воєнних років?
– Звичайно. Я деякі епізоди життя пам’ятаю з двох років, а коли почалася війна, мені було сім, тож пам’ятаю все. Евакуація, поневіряння ледь не по всьому Союзу. Зрештою, ми опинилися в Алма-Ата. Жахливий голод, холод або моторошна спека. Там я пішов до школи, причому одразу до другого класу: сказали, що для першого я надто добре читаю і рахую. До Києва ми з мамою повернулися 1944-го, а батько – тільки 1946-го, його не відпускали із заводу, на якому робили зброю для фронту.
Ріс я, як і всі діти того часу, здебільшого на вулиці. Навчався нормально, але без фанатизму. Любив займатися всякою технікою, щось збирати, розбирати. Клас у нас був на дві третини єврейський і, треба сказати, унікальний. Майже всі хлопці стали потім досить відомими людьми, досягли чималих успіхів…
– Що зумовило ваш вибір професії?
– Я хотів стати будівельником, як мій батько. Він працював маляром, я ще школярем у літні місяці працював разом із ним, освоїв професію, став маляром 6-го розряду. Але хотів бути інженером. Щоправда, вступити до Київського інженерно-будівельного інституту мені вдалося тільки з четвертої спроби.
– Справа була в “п’ятій графі”?
– На сто відсотків. Мої однокласники, не євреї, всі без винятку вступили з першої спроби, набравши на іспитах менше балів. А дванадцять хлопчиків-євреїв із нашого класу, які вступали разом зі мною, залишилися за воротами вишу. Тоді я вступив до гірничого технікуму. Звідти мене забрали в армію, служив у Заполяр’ї. Мені пощастило: це був перший набір, якому зменшили термін служби до двох років. Повернувся, закінчив технікум із червоним дипломом. До речі, разом зі мною навчався майбутній київський мер Олександр Омельченко.
Повірив, що тепер до інституту візьмуть без усяких іспитів. Але не тут-то було: змінили правила прийому. Довелося складати іспити вчетверте, я розлютився і перестав готуватися до іспитів – смішно було штудіювати підручники в той час, коли я вже працював інженером виробничого відділу 1-го тресту “Київміськбуд”, куди прийшов одразу після технікуму.
Навчання в технікумі давалося мені легко, а в групі більшість хлопців були сільськими, з дуже слабкою підготовкою. Практично я міг весь день проводити на спортмайданчику і при цьому ходити у відмінниках. Я зрозумів, що можу вийти з технікуму з дипломом, але без знань, і став сам собі ускладнювати життя: розв’язував задачі, читав позапрограмні підручники, вигадував якісь проєкти і намагався їх зробити. І в армії я був картографом, що теж пішло на користь професії.
Першим моїм шефом був чудовий головний інженер – Олександр Мойсейович Авербух. Подивившись мій дипломний проєкт, він вирішив, що я йому підходжу. І взяв в апарат тресту. Відтоді, з 1959 року, я працював на керівних посадах у будівництві.
– Багато об’єктів довелося побудувати?
– Багато. Спочатку був житловий масив навпроти Бабиного Яру – десятки будинків, вулиць – Щусєва, Дем’яна Бідного (нині – Ольжича), Ново-Окружна (тепер Олени Теліги)… Там були пустирі й землянки колишніх сирецьких таборів, у яких у різний час був холерний карантин, тримали радянських в’язнів, наших і німецьких військовополонених. Я тоді віч-на-віч стикнувся з трагедією Бабиного Яру, познайомився з людьми, які були свідками розстрілів – вони жили неподалік, усе бачили, чули…
1961 року мені вперше довелося займатися ліквідацією наслідків надзвичайної ситуації – мова про Куренівську трагедію. Ми оперативно побудували новий квартал. Будувати треба було швидко і якісно – об’єкт перебував під особливим наглядом керівництва країни.
– Інститут ви закінчили?
– Так, вечірньо-заочне відділення: отримав диплом інженера промислово-цивільного будівництва. Тягнув і на червоний, але це мене вже не цікавило. Я по-справжньому був захоплений роботою, мене найбільше приваблювали питання організації будівництва. Як правильно організувати процес, щоб будувати швидко і якісно. З перших років роботи на будівництві і до цього часу я намагаюся вирішити це завдання. І дещо вдалося.
У ті роки я під керівництвом Авербуха долучився до наукової роботи. Він розробляв так звану комплексну технологію виробництва будівельно-монтажних робіт і залучив мене до редагування, підготовки графіків, ілюстрування своєї книги. Одночасно з цим у мене була можливість впроваджувати теоретичні напрацювання на практиці.
Але потім я пішов із “Київміськбуду”. На одному з пленумів ЦК КПРС було ухвалено рішення приділити особливу увагу сільському будівництву. Організували нове міністерство, союзно-республіканське, як тоді казали, а при ньому інженерний центр – трест із розроблення та впровадження нової техніки в сільське будівництво. Відкривалися великі перспективи для творчої роботи. І я перейшов на цю нову справу. Як виявилося – на цілих двадцять два роки.
У тресті я пройшов усі посадові сходинки (до заступника директора), протягом багатьох років очолював групу підрозділів, відповідаючи за вирішення проблем індустріалізації сільського будівництва в Україні. Міністерство будувало всі великі елеватори і млини, птахофабрики і комбікормові заводи, тепличні комбінати і тваринницькі комплекси в Україні, і до всього цього мали стосунок мої співробітники.
Поза аспірантурою підготував кандидатську дисертацію. Але подати її для захисту нікуди не міг – через національні моменти. Мені казали: “Їдь у Москву, тут все одно тобі не дадуть захиститися”. А в Москві теж не чекали і казали: “Захищайтеся у своїй республіці”. Тільки завдяки особистій участі мого наукового керівника Івана Дмитровича Безпалого вдалося 1975 року знайти вчену раду в Києві.
У середині 80-х почалися реорганізації, міністерство фактично було знищено. А незабаром стався Чорнобиль…
– І почався новий етап Вашого життя?
– Так, дуже важкий, дуже відповідальний і цікавий. Протягом десяти років, починаючи з 12 травня 1986 року, моє життя і робота були пов’язані з ліквідацією чорнобильської катастрофи. Результати роботи відзначені званням “Заслужений будівельник України”. Я два роки будував селища для евакуйованого населення, потім ще два роки будував місто енергетиків – Славутич, а потім мені довірили керувати всією чорнобильською будівельною програмою. Я відповідав за все чорнобильське будівництво і переселення в Україні. При цьому ще встигав займатися науковою роботою і працювати над узагальненням унікального досвіду будівельників. За ці роботи, а також за підготовку спеціальної нормативної бази 2001 року ми отримали Державну премію України.
У 60 років я міг зі спокійною совістю піти на пенсію, але мені запропонували очолити науково-технічне управління Міністерства надзвичайних ситуацій. Я погодився – і не дарма. Знову була дуже цікава, насичена і, смію сподіватися, корисна для країни робота. Але вже в галузі, далекій від будівництва. Тут вдалося створити струнку систему наукової оцінки біологічних і медичних наслідків чорнобильської катастрофи, підготувати і провести групу основоположних законодавчих актів, розробити сучасні комп’ютерні програми для галузі.
Пропрацювавши ще 5 років, я в 65 років, згідно із законом, розлучився з держслужбою. А сил було багато, “сидіти на печі” не хотілося, у мене було достатньо досвіду й уміння, які могли стати в пригоді.
У цей час я познайомився з президентом VAB Банку Сергієм Максимовим, який разом із Юхимом Звягільським і Євгеном Червоненком був спів-президентом щойно створеної Єврейської Конфедерації України (ЄКУ). Будучи Радником Президента банку, я в статусі технічного директора ЄКУ долучився до будівельних проєктів по об’єктах єврейської общинної інфраструктури.
– А до цього ви якось були залучені в єврейську активність?
– Ні – моє єврейство проявлялося тільки в контексті антисемітизму, від якого я чимало постраждав. При цьому я ніколи не приховував свого походження і пишався ним. Але в громаду увійшов саме через роботу в Конфедерації.
Мій перший об’єкт – це Будинок для самотніх людей похилого віку на вулиці Феодори Пушиної (нині – Ореста Васкула). Завдання було досить складним: спочатку потрібно було домогтися, щоб місто віддало недобудований довгобуд єврейським організаціям, потім добудувати його. Завдяки допомозі Сан Санича Омельченка це вдалося вирішити. Змінивши початковий проєкт, я зміг застосувати тут усе хороше, що бачив в аналогічних будинках в Америці та Англії.
А ось другий об’єкт був особливим, культовим: Головна синагога Київської іудейської релігійної організації (КІРО) на Подолі – історично перша і найстаріша синагога міста. Звісно, жодного досвіду реконструкції та реставрації подібних споруд у мене та головного архітектора проєкту Володимира Костянтиновича Хромченкова не було, тому на моє прохання до роботи залучили відомого ізраїльського архітектора Аарона Острайхера. Завдяки об’єднанню наших зусиль, відповідальній роботі будівельників і щоденній турботі господарів об’єкту – рабі Якова Дов Блайха, Євгена Зіскінда та Анатолія Шенгайта – вдалося відродити синагогу в усій красі та блиску. Ба більше: ми реконструювали синагогу в тому вигляді, в якому її спочатку задумав наприкінці XIX століття архітектор Микола Гарденін! Чесно зізнаюся, я пишаюся цією своєю роботою.
Потім була Галицька синагога: за рік ми з Єфремом Басовим і Яковом Рафальським зуміли перетворити вкрай занедбану будівлю на діючий молитовний дім. Роботи за вельми обмеженого фінансування від Сохнуту вдалося здійснити швидко і якісно. Багато що в плануванні – плід нашої фантазії, оскільки жодних старих документів знайти не вдалося. Але вийшло дуже добре.
А потім ми реалізували план Раббі Блайха з будівництва біля Центральної синагоги двох общинних будівель – Центру єврейської освіти імені професора Володимира Шифріна та Київського єврейського культурно-громадського центру імені Лариси Роднянської… Усе це організовувала та фінансувала Опікунська рада ЄКУ на чолі з Марком Котляревським.
В ЄКУ в ті роки вирішували різні питання: займалися збереженням місць пам’яті, допомагали відновлювати синагоги, єврейські цвинтарі, організовували великі іудейські святкування, багато уваги приділяли міжнародній діяльності, брали участь у роботі Всесвітніх і Європейських єврейських конгресів, кооптували своїх представників у їхні керівні органи…
– Ось і поговорили про Конфедерацію…
– Так, це були десять років цікавого життя і роботи. Але потім справи в банку в Максимова пішли під ухил, і я відчув, що стаю людиною, яка отримує зарплату ні за що. Тому добровільно пішов у 2009 році, коли відзначили мої 75 років. Але знову ж таки сил та енергії було багато, і вже за три дні Борис Фуксман, тодішній президент ЄКУ, залучив мене до будівництва готелю “Хілтон”, яке здійснювала компанія “Міжнародно-діловий центр”. Через п’ять років готель здали в експлуатацію; стало зрозуміло, що нових великих об’єктів немає, і ми закінчили співробітництво.
Сидіти без діла і в 80 років не хотілося. І коли 15 лютого 2015 року мені надійшла пропозиція унікального характеру – від партнерів Бориса Фуксмана по будівництву “Хілтона”, компанії “Сент Софія Хоумс” – я, недовго думаючи, вплутався в абсолютно божевільну авантюру. Потрібно було за чотири місяці провести капітальний ремонт і реконструкцію дитячого санаторію в Пущі-Водиці, щодо якого не було проєкту і жодних ідей. У наявності був старий пансіонат Держкомітету хлібозаготівель, який був занедбаний, запущений, сім років не опалювався, а руїни заросли травою і дикими деревами. Це була пекельна робота, усі питання вирішували на ходу, одночасно робили проєкт, будували, замовляли обладнання та меблі, але вчасно встигли, і за встановлений заздалегідь ліміт коштів не вилізли. Відкриваючи дитячу оздоровницю, наш мер Віталій Кличко сказав, що це найкращий санаторій міста Києва.
– За рахунок чого вдалося домогтися такого результату?
– Розумна організація процесів за хорошого фінансування. Але головне – мій досвід у роботі з проектами, за які взагалі не можна було братися. А в мене такі проєкти були, ось лише два приклади.
Під час мого перебування заступником міністра Мінчорнобиля (Міністерство України у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, – ЄО) це відомство об’єднали зі штабом цивільної оборони і створили МінНС (Міністерство з надзвичайних ситуацій, – ЄО). Під нову структуру виділили будівлю колишнього штабу Київського військового округу. Вона була побудована ще 1913 року для Південноросійського жіночого університету, а на момент передачі її нам у ній розміщувалися якісь тилові служби ВПС. Міністр дав термін переселитися за три місяці – і я вирішив це завдання.
А ще раніше, коли я працював у Мінсільбуді, нам передали застарілу будівлю на Печерську, де колись був тоталізатор іподрому і ресторан “Жокей”. Ми два роки одночасно в ній працювали і реконструювали, і реставрували без проєкту.
Тож виклик із санаторієм мене анітрохи не злякав. Зате після цього мені запропонували роботу в компанії “Сент Софія Хоумс”, де я і працюю донині. Серед наших проєктів найбільш вражаючий – ЖК Crystal Park Tower
– З кого сьогодні складається ваша сім’я?
– Моя дружина, Тамара Аркадіївна, моя опора і надійний тил протягом 60 років, на жаль, пішла з життя дванадцять років тому. Їй було 78, онкологія… Вона теж була будівельником. Колись для моєї, хоч і не дуже релігійної, сім’ї – батько один раз на рік ходив до синагоги, мати раз на рік постила – звістка про те, що старший син хоче одружуватися не з єврейською дівчиною, стала справжнім ударом. Але я був твердий, і весілля відбулося.
Синові Вадиму сьогодні п’ятдесят сім, він теж будівельник. Він зробив мене щасливим дідом і прадідом. Старша внучка має двох дітей: моя правнучка-шестикласниця та чотирирічний правнук. Двох молодших онуків із невісткою у зв’язку з війною евакуювали з країни.
Після смерті дружини я між справою захопився письменництвом, випустив п’ять книжок: дві мемуарні, книжку повістей “Родом з дитинства”, збірку “Біла книга” (відповідь на відому “Чорну книгу” Іллі Еренбурга і Василя Гроссмана) і міркування про сьогоднішню війну “Записки комбата”.
– У чому, на ваш погляд, секрет вашого активного довголіття?
– Наше покоління, яке пережило війну, пройшло загартування в екстремальних умовах. Дивовижне полягає в тому, що я не один зі своїх товаришів, який дожив до таких років. Минулого року відсвяткував своє 90-річчя мій однокласник, з яким ми сиділи за однією партою. Навколо мене багато людей у віці: річ не в тому, що наше покоління було якимось здоровішим – просто, ми всі вижили після найтяжчих випробувань минулої війни. Інший мій однокласник, який теж підходить до свого дев’яностоліття, у студентські роки входив до збірної України зі слалому. Він ще й зараз катається на гірських і на водних лижах…
Цікаво, що живі тільки ті мої однокласники, які залишилися в Києві, а ось ті, хто виїхав – в Америку, Ізраїль, Німеччину, інші країни – ті вже пішли. Мабуть, позначився стрес від зміни становища.
Творчі мої справи підтримуються тим, що я люблю читати книжки, розгадувати головоломки та складні кросворди. Намагаюся тримати голову і пам’ять у тонусі.
Коли я працював заступником в інженерному центрі Мінсільбуду, у нас було два кандидати технічних наук – я і Семен Григорович Плоткін, начальник відділу, якому тоді було під сімдесят. Співробітники бурчали: “Він що – хоче просто звідси піти на кладовище?” Бідний Семен Григорович тулився до стінок і соромився зайвий раз пройти коридорами.
Я сьогодні набагато старший за нього, але працювати не соромлюся.
Бесіду вів Йосип Туровський
