Тепер його професія – воїн
Михайло Ратинський
Світлана ГЛАЗ
На щорічному фольклорному святі “Етно-хутір”, організованому громадською організацією “Ізраїльські друзі України”, що успішно відбулося в Тель-Авіві, було багато українців і не тільки з Ізраїлю, а й гостей з України. Наприклад, Міжнародний волонтерський логістичний центр Марлог, члени якого роблять так багато для ЗСУ. Ось що розповіла його керівник Наталія Попова, підбиваючи підсумки роботи на заході
– Ми знайомилися, спілкувалися, розповідали правду про Україну і війну. Надихалися підтримкою ізраїльських друзів. Дарували подарунки і продавали сувеніри, привезені з України. Отже, звітуємо! Працювали-торгували українські та ізраїльські волонтери Марлогу на 4-х локаціях. Заробили в Ізраїлі на тактичну медицину 5474 долари, зокрема, мистецький фронт – ляльки-мотанки, сувеніри, зроблені власноруч майстрами в Україні, – 922 долари, сувенірна продукція з українською символікою – 2690 доларів, гастрономічна полиця “Волинські частування” – 1390 доларів, іграшки та картини – 472 долари. На зібрані кошти закупимо тактичну медицину для захисту наших воїнів!
Дякуємо всім в Україні, хто подарував свої вироби на “Етно-хутір” для благої справи! Дякуємо нашим партнерам “Ізраїльським друзям України” за запрошення на фестиваль, теплий, дружній прийом, за щирі обійми, за неймовірні емоції та підтримку України. У далекій країні робиться велика справа! Щире спасибі Ізраїлю!”
Взагалі, цього року захід зібрав так багато людей, які говорили зі сцени, як професор Вольф Москович про війну, стійкість, перемогу України, артисти, що співали українські та єврейські пісні, гімни двох країн. А ось воїн Андрій Хом’як, що проходить курс реабілітації після важкого поранення в одному з медичних закладів єврейської держави. Юнака на фестивалі охрестили “непереможний”. На його обличчі усмішка, очі сповнені надії та віри. Андрій, сидячи в інвалідному візку, уміло “танцював” із керівником “Ізраїльські друзі України” Анною Жаровою.
Серед гостей був і ізраїльський волонтер-медик Михайло Ратинський, який уже другий рік допомагає рятувати українських воїнів. Сім’я Ратинських, Михайло і Ксенія, репатріювалася до Ізраїлю з Харкова 2001 року. Пережили все те, що випадає на долю людей, які змінили місце проживання. Але доля була до них прихильною і все в них склалося.
Ми познайомилися з Михайлом в українському культурному центрі в Бат-Ямі, що десять років був для українців і вихідців з України справжнім осередком культури, традицій, де відбувалося чимало гарних заходів. Михайло вправно знімав на фото та відео сюжети з життя громади, як-то дні Києва в Тель-Авіві, приїзд народної артистки України Ади Роговцевої та режисера Ахмета Сеітаблаєва, фотовиставки. Їх та багато інших із життя українців Ізраїлю і не тільки можна бачити на ютюбканалі в рубриці “Погляд з Ізраїлю”. Тепер серед них є і сюжети, які можна назвати “Погляд з України”. Адже Михайло вже понад рік перебуває в Україні, воює, допомагає пораненим воїнам, знімає сюжети про війну, життя солдатів, країни. Михайло приїхав на деякий час до Ізраїлю для лікування. Він привіз із Запоріжжя для фестивалю українського фольклору в єврейській країні різноманітні вироби, малюнки, вишивки, зроблені руками дітей, щоб зібрати кошти для воїнів. Ми говорили про життя до війни та після, що стало тим поштовхом, який змусив залишити на певний час дім, родину в єврейській країні та поїхати захищати Україну?
– Мої стосунки з Харковом, моїм рідним містом, друзями не перервалися, хоч ми й покинули Україну. А коли почалися події 2014 року на Майдані, я підтримував їх. Потім були бої в Донецьку, Луганську і ми допомагав українським воїнам в Ізраїлі, – розповідає Михайло Ратинський. – У січні 22-го ми з дружиною відвідували рідні місця в Україні. Уже тоді, коли сиділи з друзями, говорили, що стан тривожний і все може трапитися. Я вирішив, якщо росіяни підуть війною, я обов’язково приїду воювати. Дружина вже тоді була морально готова. Діти не розуміли мене. Але коли я поїхав і розповів ту страшну правду, вони побажали мені перемагати і сказали, що пишаються моїм вчинком. Це приємно. До України дісталися через Польщу, нас було кілька ізраїльтян. Служба почалася з роботи на реамобілях, на яких рятували поранених, здійснювали їхню евакуацію. На різних ділянках бойових дій були дні, коли поранених було до 100 осіб. Усі важкі. Спочатку це було біля Попасної, потім перебазувалося під Бахмут. Селище Покровське. Потім був під Херсоном, а тепер наші знову під Бахмутом. Підлікуюся, одужаю і повернуся”
– Війна ця в Україні важка, виснажлива. Вона вбиває дітей, знищує міста, села, триває вже півтора року. Яка ситуація в різних напрямках більш-менш висвітлюється світовими ЗМІ. Мені цікаво, а як тримаються воїни, чи всього вистачає в них?
– Військові – воюють, маючи завдання, бажання вибити цю сволоту і звільнити Україну, дати країні жити вільно на своїх землях. Жодних поганих настроїв в армії, принаймні в нашому підрозділі, ніколи не чув, не помічав. Тільки вперед, тільки визволити країну! – розповідає Михайло.
– Як живуть і переживають війну пересічні люди?
– Як люди? По-різному. Для когось війни взагалі немає… Але більшість займаються волонтерством, допомагають морально, підтримують. Якщо говорити про наш підрозділ, то і волонтери, і держава дуже добре забезпечують. У нас є все. Волонтери допомогли оформити пункти для поранених. Вони зручні та компактні. Їх можна згорнути і перенести в інше місце за півгодини, максимум за годину. Усе обладнання – це завдяки волонтерам. Вони забезпечують нас автомобілями, медикаментами. Тут треба сказати, що коли це робить держава, то чимало проблем із паперовим оформленням, а у волонтерів ця процедура проста і зручна. Привезли – отримай, користуйся. Без зайвої бюрократії. Взагалі, у нас протягом цього року не було жодних проблем ні з одягом, ні з продовольством. Форма зручна, взимку тепла, завжди є. Це все від ЗСУ, але одягом допомагають і волонтери. З обладнанням теж. Їжі достатньо і своєї, і волонтерської. Часто сухі пайки віддаємо воїнам, які стоять на першій лінії вогню. На передовій бувають проблеми з постачанням, приготуванням їжі. І ми їм допомагаємо їжею, медикаментами. Усе залежить від підрозділу, його командування, медиків, які теж мають свої бригади. Якщо говорити про ситуацію взагалі в країні, то на початку відчувався такий підйом, об’єднання людей, емоції спрямовані на перемогу. Це і зараз так, але за півтора року війни всі трохи втомилися: від бомбардувань, руйнувань, а головне, смертей рідних. Але люди живуть, працюють і допомагають. І налаштовані на перемогу. Настрою на те, щоб піти на примирення – немає. Серед військових про це навіть не говорять.
Ми постійно під обстрілами, – каже Михайло. – Повторюся, були дні, коли поранених українських воїнів було 100 і більше. Ми виносили їх з-під шаленого вогню, надавали першу допомогу і відправляли в госпіталь. Це страшно, це боляче, але Україна переможе!
Військові, як і пересічні люди, мають свій графік життя: вчення, обід, відпочинок, бій за волю, волю, за поля пшениці й волошки в них… Тільки ніколи його не можна виконати – адже ворог обстрілює коли хоче: і вдень, і вночі, влітку, взимку. І тут нічого не поробиш: ти воїн. Ти мусиш захищати землю від ворога. Як це робить ізраїльтянин Михайло Ратинсткий в Україні, солдат 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Воїн тепер його професія. Так хочеться, щоб він і тисячі українських солдатів повернулися якомога швидше до своїх професій. Мирних.
А на гроші від сувенірів дітей із Запоріжжя, як і на інші зібрані кошти, вже куплені медикаменти і передані українським воїнам.
