Міхаель Бар-Зохар, Нісім Мішаль З книжки “Амазонки Моссада. Жінки в ізраїльській розвідці”
Пролог від Ліат: “Буквально під носом”
Я – лохемет, амазонка Моссаду.
Я народилася в Ізраїлі, в долині річки Йордан. Останні двадцять років я боєць Моссаду. Я вкладаю всі сили і душу в те, чим займаюся. Важливо, що кожен із нас, воїнів, глибоко відданий захисту нації, своєї сім’ї і самого себе.
Але ще потрібен вогонь в очах.
Я брала участь у секретних місіях по всьому світу. Я в будь-який момент зможу змінити свою особистість і зовнішній вигляд. Якщо ви зустрінете мене за кордоном, то не впізнаєте, тому що я не буду виглядати так, як зараз, якщо тільки мені не знадобиться привернути увагу. (Ліат неймовірно вродлива, висока, у неї блакитні очі і кучеряве світле волосся.) Я щоразу відчуваю радісне хвилювання, коли чую по гучному зв’язку, що мою команду викликають на інструктаж. Я вже знаю: щось має статися. Я знаю, що вип’ю ранкову каву в Тель-Авіві, але не знаю, в якій точці світу буду обідати.
Жінки виконують будь-які завдання в місіях Моссаду, абсолютно будь-які. Точно так само, як чоловіки. Бувають місії, де жінки становлять більшість. Чоловіки приходять після армії, у них відпрацьована система: зброя – розвідка – ресурси. У мене такого немає. Я в сірій зоні. Будучи жінкою, я маю більшу свободу дій.
Коли ми, амазонки, читаємо в газетах про жінок Моссаду, весь час бачимо, що їх називають “чудовими” та “запаморочливими”. Це нісенітниця, і нам це не подобається. Набагато важливіше те, що ми абсолютно рівні чоловікам. До речі, ви мені писали, що серед амазонок є й “техніки”. Краще було б написати “кіберексперти, інженери, комп’ютерні спеціалісти”.
Призначаючи цю зустріч, ви дали мені адресу кафе. Послухайте, це ж несерйозно. Скажіть мені назву бару в Бангкоку – і я буду там вчасно. Не потрібно пояснювати мені дорогу. Я сама знайду будь-яке місце, в яке мені велено прийти.
Я повинна вміти думати і діяти строго за планом – і при цьому, якщо обставини змінюються, приймати рішення за лічені секунди. Цього не так легко навчитися, а вже тим більше дотримуватися. Природно, є правила, яких я дотримуюся незалежно від того, на завданні я чи ні. Наприклад, я ніколи не сідаю спиною до входу в кафе. Я завжди плачу за свій напій одразу, щойно його подали, щоб мати можливість піти в будь-який момент. Я ніколи не обертаюся, якщо за кордоном хтось мене впізнав і окликнув на справжнє ім’я.
Повертаючись із завдання, я маю швидко адаптуватися до своєї справжньої особистості, до життя в рідній країні. Найбільше я радію, коли на імміграційному контролі мені ставлять штамп у паспорт. Уже в таксі дорогою додому я перемикаюся і стаю такою, як раніше. І це кардинальна зміна. Учора я тримала в руках один із найскладніших пристроїв, коли-небудь винайдених Ізраїлем, а сьогодні в розгубленості й розпачі стою над зламаною пральною машиною.
Я в розлученні, у мене дві дочки і син. Вони не знають, чим я займаюся. Якось ми з молодшою донькою говорили про шпигунів, і я запитала: “Як думаєш, я могла б стати шпигункою?” – на що трирічка мені сказала: “Ти? Ні, їм же треба грати різні ролі”.
У свій час я зустрічалася з дуже багатим чоловіком, який намагався справити на мене враження і постійно повторював, що його мрія – стати воїном Моссаду. “Ці хлопці вміють змінювати особистість на раз-два. – Він клацнув пальцями. – Стоїть такий у тебе під самим носом, а ти й не підозрюєш, хто він насправді”.
Отже, я стою, дивлюся на нього – а він дуже високий, і я в нього буквально під носом.
Тріо. Ніна, Мерилін і Кіра
7 березня 2007 року. Ібрагім Осман вийшов з ліфта на четвертому поверсі готелю і попрямував до свого номера, але тут незвичайна картина змусила його зупинитися. На підлозі перед сусіднім номером сиділа дівчина і ридала. Біля неї лежала велика срібляста валіза. Дівчина то стукала кулаками по її твердій кришці, то тиснула на обидва замки, намагаючись відкрити її, але безуспішно.
Трохи похитнувшись, Осман усе ж звернувся до неї.
– Що сталося? – запитав він англійською. – Вам допомогти?
Вона підняла заплакане обличчя.
– Валіза замкнена, – схлипнула вона. – Я загубила ключ, сама не знаю як. Не знаю, що тепер робити.
– Може, запитати внизу, на ресепшені, – запропонував він, – раптом вони знають…
– Нічого вони не знають! Я прибрала у валізу свою сумку, а в ній усі папери і ключ від номера, і я тепер не можу потрапити в номер… Усі документи і гроші теж…
– Давайте спробую допомогти, – зголосився Осман, почуваючись ніяково.
– Та як ви мені допоможете?
Він опустився поруч із дівчиною на коліна і спробував відімкнути замки. Нічого не вийшло.
– Може, все-таки запитаємо внизу? – запропонував він ще раз.
– Марно. – Тут вона задумалася. – Зачекайте, мені хтось розповідав… У вас, бува, немає якогось ключа? Або, може, викрутки чи складаного ножика?
Він знизав плечима:
– На жаль, ні. – Раптом йому спала на думку ідея. – Можливо, ключ від мого номера підійде? Давайте спробуємо.
– Навряд чи, – сказала дівчина. – Але… дайте я спробую.
Він дав їй ключ від номера. Вона нахилилася над валізою, повернувшись до Османа так, щоб той не бачив її рук, і швидко втиснула ключ у грудку матеріалу на кшталт пластиліну, приховану в руці.
Потім вона провела ключем Османа по вузькій щілині над замками валізи і знову на них натиснула. Пролунало металеве клацання.
– Не може бути! – Вона здивовано втупилася у валізу. – Спрацювало!
– Спрацювало, – повторив він.
Вона подивилася на нього зі щасливою посмішкою.
– Дякую, – сказала вона. – Велике вам спасибі. Ви мене просто врятували!
Дівчина повернула йому ключ і почала копатися у валізі. Осман бачив, як вона витягла велику коричневу сумку і розкрила її.
– А ось і мій ключ!
Він пішов до себе в номер.
– Ще раз спасибі, сер, – сказала вона йому вслід.
Осман увійшов до кімнати, не підозрюючи, що дівчина насправді зробила зліпок ключа і менше ніж за годину заплакана Ніна та її колеги з Моссаду виготовлять дублікат. Так оперативна група Моссаду зможе проникнути в номер Ібрагіма Османа, голови комісії з атомної енергії сирійського уряду.
Моссад вистежував Османа вже давно, але безуспішно. Уривчаста інформація з різних джерел і звіт майора ЦАХАЛу Якобі з АМАНу давали підґрунтя для підозр, що Сирія, слідом за Іраном, Іраком і Лівією, робить спроби розробити ядерну зброю. Більшість експертів Моссаду не поділяли побоювань Якобі. Одним з їхніх основних аргументів було, що “Башару аль-Асаду це не потрібно”. Праві вони були чи ні, але суперечки тривали доти, доки рамсад (голова Моссаду) Меїр Даган не вирішив зрештою перевірити гіпотезу Якобі. На нараді з керівниками відділів Моссаду Даган відкинув усі заперечення і сумніви і розпорядився з’ясувати, чи будує Сирія ядерні об’єкти. Це завдання було покладено на відділ “Кешет”, який спеціалізувався на складних розвідувальних операціях за кордоном.
“Кешет” був найактивнішим відділом Моссаду: його співробітники і співробітниці проводили сотні операцій на рік. Від них була потрібна особлива винахідливість, щоб вигадувати хитрі способи добути розвіддані, документи або апаратуру чи знайти підхід до високопоставлених супротивників, які діють за кордоном. Серед останніх були і окремі особи, і делегації, направлені ворожими урядами в Європу, Азію або Африку (і тоді співробітники “Кешета” впроваджувалися туди і стежили за їхньою роботою), і командири іноземних армій, і інші союзники ворогів Ізраїлю.
Ядерна загроза була пріоритетною у списку завдань Моссаду, а Іран ішов першим у ядерному списку. Але навіть якщо Іран уже заглибився у свій ядерний проєкт, а Ірак планував власний, Рамсад Даган вважав своїм обов’язком переконатися, що жодна інша ворожа країна таємно не створює ядерну зброю. Саме тому він так завзято наполягав на тому, щоб з’ясувати, чим саме займається Ібрагім Осман – “містер Атом” сирійського уряду.
Згідно з іноземними джерелами, саме Рам Бен-Барак, очільник “Кешета”, відправив своїх воїнів вистежувати Османа. Той багато подорожував. “Даган наказав нам з’ясувати, чи є у Сирії ядерний проєкт, – розповідав Бен-Барак репортерові роки потому. – Захід за заходом по всьому світу, протягом кількох місяців, поки не пощастить. Хтось помилиться в одному місці – хтось доб’ється успіху в іншому. Меїр Даган був надзвичайно наполегливою людиною. Багато хто йому говорив: у Сирії не може бути реактора, все це зайві витрати і втрата часу. Але ми продовжували виконувати його накази і не відступали”.
Перші місії похвалитися успіхами не могли. Переслідування Османа загонами “Кешета” обходилося дуже дорого, а результатів не приносило. Але тут офіцери Моссаду дізналися, що Осман їде до Відня на щорічну конференцію Міжнародного агентства з атомної енергії. Хоч у Османа і була квартира в австрійській столиці, але цього разу він вирішив зупинитися в готелі. Там йому і зустрілася амазонка Моссаду, яка плакала.
Добути ключ від кімнати Османа було першим кроком “Тріо” – операції з трьох етапів, кожен з яких сам по собі був місією. І ключову роль у них відігравали три молоді амазонки.
(Далі буде)
