Ловля на живця
Фото: Pixabay
Петро ЛЮКІМСОН
У Тель-авівському мировому суді було оголошено звинувачувальний вирок проти 18-річної Анни Бернштейн, заарештованої за підозрою в роботі на іранську розвідку. Схоже, дівчина відбудеться відносно легко: у документі немає пункту про контакти і роботу на ворожу державу. Усе обмежилося звинуваченнями у вступі в злочинну змову з метою заподіяння матеріальної шкоди, вандалізмі та підпалах. Однак це не знімає запитань про масштаби, яких набула діяльність іранських спецслужб в Ізраїлі, і про участь у ній вихідців із колишнього СРСР. Доля звела автора цих рядків із колишнім співробітником єврейського відділу ШАБАКа у відставці Кобі А. Дати докладне інтерв’ю про роботу відділу Кобі відмовився, але люб’язно погодився поговорити про боротьбу цієї спецслужби з підступами ворожих розвідок…
– Кобі, що, за твоїм особистим досвідом, спонукає людей на співпрацю з агентами іноземних, нерідко відверто ворожих держав? Бажання заробити?
– Поза сумнівом, гроші є дуже важливим, але майже ніколи єдиним мотивом. Хоч як дивно це прозвучить, але щонайменше в половині, а то й у більшій кількості випадків гроші – взагалі не головний мотив. Давайте згадаємо історію кількох скандальних викриттів ізраїльтян, які зважилися на зраду батьківщини. Маркус Клінберг і багато інших шпигунів, які працювали на СРСР, були змотивовані аж ніяк не бажанням заробити. Здебільшого ці люди були дуже добре влаштовані, а Совєти якщо їм і платили, то жалюгідні копійки. Тож, погоджуючись на передачу секретної інформації, вони керувалися насамперед ідеологічними мотивами: глибоко вірили в комуністичну ідеологію, у те, що саме вона несе світові світло добра й гуманізму. Вони також були переконані, що Ізраїль має орієнтуватися на СРСР і перебувати під патронажем Москви, і вважали своїм обов’язком попередити про згубні, на їхню думку, для країни і для світу плани “єврейських шовіністів” і світового імперіалізму. По суті, та сама ідеологія керувала Урі Надівом та іншими ізраїльськими лівими радикалами, які працювали на сирійську та єгипетські розвідки.
А ось із колишнім депутатом і міністром Гоненом Сегевом, який погодився працювати на Іран, дещо інша історія. Але знову-таки справа не в грошах: він цілком пристойно заробляв як педіатр, до того ж був одружений на дуже забезпеченій жінці. Думаю, ним рухала насамперед образа на Ізраїль: мовляв, його не оцінили належним чином, перетворили після скандалу з наркотиками на парію суспільства, а тепер він покаже, якої помилки припустилися. Це, до речі, теж дуже і дуже важливий мотив – незадоволені амбіції, образа на країну і суспільство, бажання помститися за пережите приниження. З того, що я знаю, у мене склалося враження, що цей мотив відіграв чималу роль і у вербуванні шпигунів – хоча, на мій погляд, у цьому разі це не зовсім слушне слово – із середовища репатріантів із колишнього СРСР.
Нарешті, не будемо забувати про те, що шпигуни майже завжди авантюристи за натурою, їм постійно потрібен адреналін у крові; комусь подобається пограти в Джеймса Бонда, Штірліца або в когось там ще. Для них це свого роду наркотик. Я їх називаю “шпигунами по дурості”. Але водночас вважаю своїм обов’язком наголосити на такому: якими б мотивами не керувалася людина, погодившись працювати на ворога проти своєї країни і свого народу, їй немає і не може бути виправдання і прощення.
– Методи роботи розвідки і контррозвідки за останні десятиліття явно змінилися…
– Безумовно. Та й не тільки методи, а й цілі. Поява соцмереж зробила революцію в усьому, причому, можливо, найбільш явну саме в нашій справі. У чому раніше полягало завдання розвідника? Насамперед, у добуванні інформації, що цікавить спецслужби. Не обов’язково надсекретної, іноді й такої, що перебувала у відкритому доступі або призначалася для службового користування. Із цією метою треба було вступити в особистий контакт із потенційним агентом, завербувати його, відпрацювати схему передання інформації, домовитися про винагороду і зробити безліч іншої подібної роботи. Ви знову-таки не повірите, але в завдання багатьох агентів входив насамперед моніторинг місцевої преси і вивуджування з неї відомостей, які потім можуть стати в нагоді. Сьогодні в цьому просто немає потреби: всі основні ЗМІ в усьому світі мають свої сайти, що дають змогу знайомитися з їхніми публікаціями в режимі реального часу. Крім того, багато користувачів соціальних мереж люблять ділитися тими чи іншими подіями свого життя й іноді самі не помічають, як вибовкують цінну для ворога інформацію. Ну, а ізраїльські ЗМІ в цьому плані – просто джерело інформації, оскільки наші журналісти, прагнучи перевершити один одного у своїй обізнаності, раз у раз публікують інформацію із закритих джерел, а точніше, з тих, які повинні залишатися закритими. Те саме можна сказати і про наші соціальні мережі. Ізраїльтяни базікають у своїх акаунтах про що завгодно з так званими “френдами”, з якими часто особисто не знайомі та мають нечітке уявлення про те, хто вони такі і де живуть. Багато корисної для противника інформації й на офіційних сайтах ЦАХАЛу та різних відомств. Ну, а навіщо вербувати агента, якщо, скажімо, точне місце розташування армійської бази і навіть фотографії з неї можна отримати за допомогою інтернету?!
Тому, скажімо, в Ірані працює відділ із безліччю співробітників, які займаються виключно моніторингом ізраїльських ЗМІ та соціальних мереж. І, зрозуміло, тролінгом. У нас в Ізраїлі люблять розповідати анекдоти про патологічну скупість вихідців з Ірану. Але це не просто анекдот, іранці насправді дуже скупі, тож якби робота з інтернетом не приносила б істотної користі, гадаю, вони б такі гроші на неї не витрачали.
Крім того, давайте не забувати про те, які величезні масиви інформації зараз добуваються за допомогою хакерів. Один такий умілець може замінити десяток агентів, завербованих у найвищих державних структурах.
А тепер ми якраз підходимо до найголовнішого. Оскільки видобуток інформації, принаймні тієї, яку можна добути без високопоставленого агента, перестав бути основною метою, то в наші дні ті ж іранці бачать головну задачу у вербуванні не традиційних шпигунів, а, по суті, диверсантів, які будуть готові виконувати певні конкретні завдання з підривними цілями. Саме з такого роду агентами Ірану і пов’язані всі скандали останніх місяців.
– Чим ви пояснюєте той факт, що серед осіб, які погодилися працювати з Іраном, виявилося так багато вихідців з колишнього СРСР?
– Це питання, мабуть, дуже важливе для вас, адже ви й самі репатріант 1990-х років. Але я б не став робити на цьому моменті основний акцент. Для початку давайте поговоримо про те, як взагалі сьогодні здебільшого вербують агентів. Відділ іранської розвідки, про який я згадав, займається фішингом – ловом рибки в каламутній воді, тобто вишукує в соціальних мережах підходящі особистості для виконання відповідних завдань. Причому насамперед вони звертаються, зрозуміло, не до євреїв, а до ізраїльських арабів, оскільки серед них готових працювати проти Ізраїлю набагато більше. Звертаючись до євреїв, вони знову-таки роблять наголос не на “росіян”, а головним чином на вихідців з Ірану, які в соцмережах спілкуються мовою країни походження. Це найлегше: немає мовного бар’єру, можна швидше встановити довірчі стосунки, і багато членів іранської громади, на жаль, легко потрапляють у тенета. Якщо ви стежите за нашими ЗМІ, то легко згадаєте кілька відносно недавніх “шпигунських скандалів”, пов’язаних саме з вихідцями з Ірану.
Але, поза сумнівом, тільки ними ловля не обмежується. Іранці ретельно прочісують весь сегмент ізраїльського інету, включно з російськомовним. В останньому варіанті вони звертаються насамперед до вихідців із мусульманських республік колишнього Союзу – в надії, що ті виявляться їм ближчими з ідеологічної, релігійної та ментальної точок зору і легше піддаються опрацюванню. Але, звісно, не тільки з них! Наголос на те, що серед завербованих виявилися вихідці з Азербайджану, видається мені просто сміховинним, оскільки з інших республік їх набагато більше. І чому ви забули, що серед цих завербованих були й ультраортодокси?! Тому що самі носите кіпу?! Так ось, закидаючи тенета в каламутну воду інету, іранська розвідка завжди шукає тих, хто є слабкою ланкою ізраїльського суспільства, кого можна за тими чи іншими ознаками віднести до маргіналів. Серед репатріантів їх явно цікавлять люди, які зазнають матеріальних труднощів і шукають легкого заробітку, вважають, що життя в Ізраїлі в них не склалося, що їх “обдурили, заманивши в країну” тощо. Такі не відчувають до нашої держави та її жителів жодних симпатій, якщо не сказати більше. Серед харедим у поле їхнього зору потрапляють насамперед ті, хто веде нетиповий для своєї громади спосіб життя. Наприклад, таємно користується смартфоном, активно спілкується в соцмережах, зазирає на сайти, на які й у світських заглядати вважається непристойним. Прикладів таких “слабких ланок” я б міг навести безліч, але, сподіваюся, принцип ви зрозуміли.
– І все ж, погодьтеся, від того, щоб належати до “слабкої ланки”, до зради батьківщини і готовності стати кілером – дистанція величезного розміру!
– Погоджуся, зрозуміло. Але не забувайте, що “шпигунові” цю дистанцію допомагають пройти крок за кроком. Ніхто, вербуючи агента через соціальні мережі, у перший же день не каже йому: “А давай, ти завтра підеш і вб’єш вашого відомого вченого, а ми тобі за це заплатимо гроші!” Усе починається з абсолютно безневинного листування, причому людина навіть не підозрює, що листується з жителем Ірану. Для початку встановлюється довіра, потім ідуть питання про те, що відбувається в країні, наскільки об’єкт бере активну участь у суспільному житті, як оцінює те, що відбувається. Якщо, наприклад, ізраїльтянин помістив своє фото з демонстрації на Каплан, слідує захоплений відгук: “О, ти ходиш на демонстрації!” На наступному етапі листування віртуальний співрозмовник раптом пише: “А ти знаєш, що на цих фотках із демонстрацій можна ще й заробити? У мене є знайомий журналіст, який готовий платити за них невеликі гроші…” До грошей, що прийшли немов із нізвідки, людина звикає швидко. З цього моменту вона вже, як правило, на гачку, і її починають вести далі. Наприклад, пропонують зробити знімки в інших місцях, зокрема біля військових об’єктів. Або виступити в ролі кур’єра для передачі якогось вантажу. Усе це має досить безневинний вигляд, то чому б не зробити?! Іноді їх можуть попросити повідомити якісь відомості про роботу друзів або родичів. Наприклад, батько обвинуваченої у шпигунстві Анни Бернштейн працює на оборонному підприємстві, і це просто не могло не зацікавити іранців.
Потім рано чи пізно настає новий етап – тебе просять зробити на стінах будівель кілька провокаційних графіті. Але і це, погодьтеся, за великим рахунком звичайне хуліганство. Серйозна гра починається, коли тобі дають завдання підпалити. Неважливо, що – ліс, машину, будинок. Це вже злочин, перехід за межу, після якої немає повернення. З цього моменту ти котишся похилою – аж до співучасті у вбивстві.
Житель Бней-Брака Елімелех Штерн, явний авантюрист за натурою, на цій межі, як відомо, вирішив зупинитися. Тож пред’являти йому за великим рахунком нічого. Але ось інші пішли далі. До того ж за абсолютно смішні гроші. Я вже говорив, що іранці неймовірно скупі? Так ось, я це до того, що грошова складова для них все ж дуже важлива. І тут завербованих агентів можна розділити на три великі групи. Усі вони на певному етапі розуміють, що зв’язалися з ворожою розвідкою. Одні після цього зупиняються і самі повідомляють у ШАБАК або поліцію, що здуру попалися на вудку. Інші просто переривають співпрацю, намагаючись забути про цей епізод свого життя, як про страшний сон. Треті продовжують “грати”. Причому деякі, як цей старий ідіот Моті Маман, думають, що їм вдасться перехитрити іранського куратора, отримати гроші і зірватися з гачка. Але в іранській розвідці сидять якраз не ідіоти і жодних грошей без виконання завдання ніколи нікому не заплатять.
– Арешт іранських агентів – поза сумнівом, великий успіх ваших колишніх колег.
– Знову згоден, але… Я абсолютно впевнений, що ті, кого ми заарештували, – це крапля навіть не в морі, а в океані. Судячи з усього, таких шпигунських осередків набагато більше. Якщо ми виловили 15-20% із них, це вже добре. ШАБАК і поліція справді докладають колосальних зусиль для їх виявлення, але інтернет – це справжнісінький океан, і переловити всіх неможливо. А крім тих шпигунів-диверсантів, про яких ми говорили, є й інші. Наприклад, ті, що прибули в країну в якості туристів або гастарбайтерів. Тому на закінчення мені б хотілося звернутися до ваших читачів: не поспішайте “роздягатися” і ділитися всіма своїми таємницями в соціальних мережах. І вже точно не вступайте в листування з людьми, яких особисто не знаєте. Опинившись за кордоном, постарайтеся не розповідати новим знайомим, неважливо, з якої країни, чим саме займаєтеся, і не будьте відвертими. Особливо якщо ці знайомі на день-два виявляють підвищений інтерес до вашої персони і ставлять надто багато запитань. Ну, а якщо ваш знайомий – журналіст або військовий, тим більше тримайте вухо гостро: журналістика часто поєднується зі шпигунством.
– І останнє запитання: наші спецслужби працюють тими ж методами, які ви описали, говорячи про іранську розвідку?
– Давайте завершимо бесіду і розійдемося добрими друзями. Навіщо нам зайві запитання?
