СМЕРТЬ „БАТЬКА НАРОДІВ“
Похорон Сталіна
Михайло ФРЕНКЕЛЬ
…Солнышко светит ясное.
Здравствуй, страна прекрасная.
Юные нахимовцы тебе шлют привет…
Співаючи цю життєрадісну пісеньку, в одній сорочці я стрибав на ліжку в бабусиній квартирі, тримаючи в оберемок свого улюбленця кота Ваську.
На душі в мене було весело. Усю другу половину лютого я прохворів на нехорошу дитячу недугу скарлатину, але ось уже третій день як почувався добре, хоча в дитсадок мене ще не пускали. І я співав, Васька муркотів, а ліжко ходило ходуном. Ура! Ура!…
І тут сталася подія, яка визначила мій шлях “злісного антирадянщика”. До кімнати увійшла бабуся Іта. Вона ридала. Бабуся глянула на мене і крізь сльози сказала: “Мишко, не треба так веселитися. Помер Сталін”. У свої неповні п’ять років я про “найкращого друга радянських дітей” уже дещо знав. У садку ми всією групою до ранку розучували вірш, у якому сердечно дякували вождю за своє щасливе дитинство. “Так, шкода. Кому ж тепер будемо дякувати?” – подумав я, через малолітство не розуміючи всієї доленосності того, що сталося. Проте, засмутившись, я продовжував танцювати на ліжку. Але в цей час у кімнату увірвалася тітка Циля.
– Мамо, – закричала вона, – Сталін помер!
І теж заплакала.
– Я знаю, – відповіла їй бабуся. І вони почали ридати разом. Їхній плач нарешті на мене подіяв, я припинив танцювати, зробив сумне обличчя і смикнув за хвіст Ваську. Він жалібно нявкнув, чим доповнив картину вселенського горя, що запанувало у квартирі.
– Що ми тепер будемо робити? – запитувала бабуся. – Адже країна може розвалитися.
Циля не змогла нічого їй на це відповісти і тільки продовжувала шморгати носом.
У цей час прийшов Гарік, син загиблого на війні брата мого батька дядька Сені. Гаріку виповнилося вже п’ятнадцять. Він був дуже спритний підліток.
– На вулицях усі плачуть, – повідомив він.
І я помітив, що і в нього очі теж на мокрому місці.
– Гаразд, ходімо, я вас погодую, – сказала бабуся. І вся сім’я, що плаче, незважаючи на вселенське горе, вирушила обідати.
Коли за ними зачинилися двері, я раптом відчув, що радість з нагоди одужання в мені все-таки перевищує скорботу з приводу смерті вождя. Я схопив Ваську, чмокнув його в мордочку і знову застрибав на ліжку. На душі знову стало легко і весело. Можливо, хтось згори підказав мені, нетямущому, що й насправді це дуже гарний день…
Тієї ж думки дотримуються і релігійні євреї, як і представники інших конфесій, які натерпілися від агресивного більшовицького атеїзму в роки радянської влади. Але якраз у євреїв є привід вірити, що раптова смерть тирана була послана згори. Сталін помер 5 березня 1953 року, але інсульт, що спровокував його смерть, стався ввечері 28 лютого. А якраз того дня починався Пурим – свято перемоги єврейського народу над злісним царедворцем Аманом, який забажав ще в стародавні часи знищити єврейський народ. Нічого в гада не вийшло. Хоча б тому, що кохана дружина-єврейка Естер виявилася ближчою і дорожчою для перського шахіншаха, ніж тупуватий прислужник.
…Сорок років потому, у березні 1993-го року, у популярній на той час газеті “Незалежність”, де я працював, опублікував статтю “Тінь хазяїна”. У ній ішлося про Сталіна і сталінізм. У відповідь надійшли листи-відгуки, здебільшого позитивні. Але були й дві анонімки. Одну добре пам’ятаю. Вона була написана червоним чорнилом і дихала махровим антисемітизмом. І це, зауважте, при тому, що в самій статті не було жодного слова про євреїв. Для виверження потоку злоби виявилося достатньо єврейського прізвища автора.
Не хочу виглядати пафосним, але чесне слово, цей анонімний пасквіль тільки порадував. Виходить, потрапив у точку, подумав я.
У той час багато хто вважав, що сталінізм безповоротно пішов у минуле. Але…
Минули роки, і сьогодні в Росії дедалі частіше лунають голоси, які стверджують, що зі Сталіним сталося те ж саме, що з Аманом – звели його євреї. При цьому головним “євреєм” називається Лаврентій Берія, який народився в глухому мегрельському селі. Але так уже влаштовані антисеміти, що люблять призначати “євреєм” всякого лиходія або просто будь-кого, хто їм не до душі. Тож Ісаака Левітана вони вважають великим російським живописцем, а грузина Берію – злісним “євреєм”, який погубив їхнього кумира. Звичайно, можна сказати, що вони божевільні. Але це небезпечні божевільні.
Нині на Росії Сталіну знову ставлять пам’ятники за те, що він, мовляв, був “ефективним менеджером”. Нехило! Так і Гітлера можна назвати “хорошим менеджером”, адже при ньому були побудовані класні автобани. Про невинно пролиту кров мільйонів людей дедалі менше й менше пам’ятають оскаженілі політикани та ідіоти, які їх слухають.
А я, коли мова заходить про сталінські часи, згадую не вбитих маршалів і партійних функціонерів. Я згадую уривок із мемуарів письменника Льва Разгона, який провів у ГУЛАГу довгі роки. Як людину освічену, яка вже відсиділа в таборі певний час, Разгона визначили на роботу, що давала змогу на певний час залишати зону. Якось він зайшов у їдальню на лісосіці. Сів обідати. До нього підійшла худенька дівчинка років дванадцяти і стала дивитися на їжу голодними очима. Разгон не зміг витримати цього погляду, пішов до роздачі і купив для дівчинки обід. Вона сіла поруч і стала жадібно їсти. А коли закінчила, підійшла до нього, зняла з себе трусики і запитала, в якій позі вона має йому віддячити. Її до цього привчили.
Розгін пише, що цю дівчинку він ніколи не пробачить Сталіну.
Я, зізнаюся, теж…
