Доля Єврейського антифашистського комітету
Єврейський антифашистський комітет був створений 1941 року, а в серпні 1952-го його лідери, єврейські інтелектуали, були страчені
Ідея подвійної лояльності (на практиці, нелояльності або неповної лояльності до режиму і суспільства країни перебування) – один із найпоширеніших антисемітських стереотипів нового часу – виникла не сьогодні. В наші дні ця ідея передбачає, що єврей стоїть на боці Ізраїлю або єврейського народу, незалежно від країни свого теперішнього проживання.
Відносини з владою та населенням країн перебування єврейських громад як частина проблеми єврейського буття в діаспорі є частим предметом дебатів. Упродовж багатьох століть євреї проживали серед інших народів і опинялися в рамках різних правопорядків. Тому принцип Талмуда, відомий як “закон держави (царств) – обов’язковий закон” (Діна де-мальхута діна), продовжував залишатися предметом численних дискусій.
У публічному просторі цю тему часто порушували в минулому і порушують досі. Наприклад, 2014 року проведене Антидифамаційною лігою дослідження показало, що 29% респондентів вважають, що євреї мають занадто велику владу, коли справа стосується міжнародних відносин. Дослідження також показало, що звинувачення в подвійній лояльності – один з основних антисемітських стереотипів.
“Ця величезна цифра створює благодатний ґрунт для багатьох інших антисемітських трендів, – вважає відомий дослідник сучасних антисемітських тенденцій у країнах західного світу Манфред Герштенфельд. Якщо інтереси Ізраїлю суперечать інтересам країни, в якій живе єврей, антисеміт може звинуватити громадянина‑єврея в тому, що він підтримує інтереси Ізраїлю, кажучи по суті: “Ви насправді не один із нас” Крайня форма звинувачення в подвійній лояльності зводиться до звинувачення у зраді”.
Висновки, які виносили з цих обговорень народи, що оточували євреїв, та їхні лідери, рідко залишалися предметом винятково абстрактних обговорень і неодноразово переносилися в площину практичних кроків і дій, що мали для єврейських громад наслідки.
Не були в цьому сенсі винятком і євреї Радянського Союзу. Яскравим феноменом радянської епохи був Єврейський антифашистський комітет (ЄАК), що став однією з найяскравіших і найтрагічніших сторінок в історії євреїв СРСР. Цей орган був створений 1941 року за ініціативою влади як інструмент пропаганди, завданням якого було формування сприятливої для СРСР громадської думки в країнах антигітлерівської коаліції та організації в єврейських громадах західних країн кампанії зі збору коштів на потреби Червоної армії. Очолити ЄАК запросили найпомітнішого діяча радянської єврейської культури Соломона Міхоелса.
Згідно з наявними даними, діяльність здійснювалася цілком успішно. Так газета “Правда” інформувала про рішення спеціальної конференції “Джойнт” у Чикаго “фінансувати тисячу санітарних машин для потреб Червоної армії”.
Поряд із цим, Міхоелс, незалежно від його планів і бажання, фактично сприймався як представник радянського єврейства як усередині СРСР, так і за межами країни. Загальновідомо, що ЄАК під його керівництвом став центром звернень для радянських євреїв, де шукали допомоги, захисту і підтримки, ділилися прагненнями і планами.
Однак, це різко виходило за рамки мандата ЄАК, визначеного владою і особисто Й. Сталіним, – функціонувати виключно на благо комуністичного режиму.
Загалом, керівники Комітету цілком приймали встановлені правила гри і всіляко демонстрували лояльність до режиму. Так, саму назву офіційного друкованого органу цього проєкту – газети “Ейнікайт” (“Об’єднання”) пояснювали як “єднання радянських патріотів, що пишуть єврейською”.
З огляду на успіхи членів ЄАК у виконанні покладених на них завдань, влада певний час мирилася з тим, що Комітет набуває й іншої функції. Ситуація змінилася із закінченням Другої світової війни і особливо – напередодні створення Держави Ізраїль 1948 року. Так, восени 1946 року завідувач відділу зовнішньої політики ЦК КПРС М. Суслов відзначав “відому позитивну роль, відіграну ЄАК у період Вітчизняної війни… сприяючи певною мірою мобілізації зарубіжного єврейського населення на боротьбу з німецьким фашизмом”, але “із закінченням війни позитивна роль Комітету виявилася вичерпаною і <…> стає політично шкідливою”. Основний недолік у діяльності Єврейського антифашистського комітету, на думку Суслова, “полягає в тому, що він набуває дедалі більш націоналістичного, сіоністського характеру … і сприяє підігріванню націоналістичних, сіоністських настроїв серед певної частини єврейського населення в СРСР”.
Рішення про ліквідацію ЄАК було лише питанням обставин і часу. У січні 1948 року в рамках спеціальної операції було жорстоко вбито (задушено, а потім розчавлено вантажівкою) главу ЄАК С. Міхоелса. Йому було влаштовано урочистий похорон із некрологом і співчуттями у провідних газетах, громадянською панахидою і виступами відомих діячів культури і мистецтва; Єврейський театр у Москві було названо ім’ям Міхоелса. Радянська преса і кінохроніка писала про Міхоелса як про “великого артиста”.
Але 1948 року міністр держбезпеки СРСР В. С. Абакумов представив Й. В. Сталіну, В. М. Молотову і А. О. Жданову великий документ про діяльність ЄАК. У ньому С. Міхоелс, а також поети Іцик Фефер, Перец Маркіш, Лев Квітко, письменник Давид Бергельсон та інші члени ЄАК декларувалися “активними націоналістами”, які, “орієнтуючись на американців, по суті проводять антирадянську націоналістичну роботу”. Документ згадує “викритих серед них американських та англійських шпигунів”, які, “будучи вороже налаштовані проти радянського ладу, вели підривну роботу…”.
Зрозуміло, що за розуміння комуністичним істеблішментом теми “подвійної лояльності” винятково як нелояльності до Радянської влади та зазіхання на ідеологічну монополію режиму долю членів ЄАК було вирішено. Його лідерів заарештували (протоколи допитів заарештованих у справі ЄАК надсилали особисто Й. В. Сталіну) і, після тортур, розстріляли. Державний Єврейський театр було закрито в листопаді 1948 року, а Міхоелса оголосили “буржуазним націоналістом” і керівником “сіоністської змови”.
12 серпня 1952 року було приведено до виконання смертний вирок Лозовському, Феферу, Юзефовичу, Шимеліовичу, Квітку, Маркішу, Бергельсону, Гофштейну, Зускіну, Тальмі, Теумін, Ватенбергу, Ватенберг-Островській. Професора Ліну Штерн, першу в СРСР жінку-академіка, засудили до позбавлення волі строком на три з половиною роки з подальшим п’ятирічним засланням, а заступник міністра контролю РРФСР Соломон Брегман помер від “недостатньої серцевої діяльності”.
Звинувачення, висунуті підсудним, мали неймовірний характер. Так, артиста єврейського театру Зускіна засудили до смертної кари за те, що “разом із Міхоелсом ставив у театрі п’єси, в яких оспівували єврейську старовину, містечкові традиції та побут і трагічну приреченість євреїв, чим збуджували в глядачів-євреїв націоналістичні почуття”, а журналістку й літературного критика М. Айзенштадт було розстріляно за те, що опублікувала списки 135 євреїв – Героїв Радянського Союзу, а також зібрала матеріали і написала 30 нарисів про деяких з них. У записці, залишеній чоловікові та доньці, журналістка пише: “Звинувачення, пред’явлені мені, жахливі. Я нічого не підпишу, і, отже, ми ніколи не зустрінемося”. Як згадує дочка Айзенштадт, “вона нічого не підписала, в її справі – два листки: протокол допиту і смертний вирок”.
Варто звернути увагу, що журналістка писала про героїв війни, яка нещодавно закінчилася, героїв, які користуються в народі заслуженою повагою.
Стаття в газеті “Правда” від 28 січня 1948 року ввела в обіг терміни “безрідний космополіт” і “буржуазний націоналіст”, що стали визначенням євреїв і закликом знищувати залишки єврейської культури в СРСР.
У роки хрущовської відлиги і часткової десталінізації радянського режиму загиблих і тих, хто вижив, євреїв, які стали жертвами справи ЄАК та інших повоєнних антисемітських кампаній, було реабілітовано. Однак ідеологічний і політичний тон, заданий наприкінці сталінської епохи, проіснував ще чотири десятиліття. Підозри і звинувачення радянських євреїв у “подвійній лояльності” – або прямій нелояльності до Радянської країни – у світлі “сіоністських настроїв, що існують серед частини з них”, були тлом побутового та державного антисемітизму (обмеження на виїзд за кордон, дискримінація під час вступу на роботу та навчання) майже до самого кінця радянської епохи.