Чорна карма Джучі улуса
Нотатки з російської історії
Хан Бату (З відкритих джерел)
Михайло ФРЕНКЕЛЬ
„Історія – не вчителька, а наглядачка: вона нічого не вчить, але суворо карає за незнання уроків“.
Ці слова відомого російського історика Василя Ключевського пригадуються, коли спостерігаєш за тим, що й сьогодні відбувається у світі. Насамперед, „завдяки“ Росії.
Але щось схоже було раніше.
…У червні 1938 року друзям і шанувальникам Зигмунда Фрейда нарешті вдалося вирвати його з лап нацистів. Разом із дружиною та донькою він прибув до Лондона. А чотирьох його сестер урятувати так і не вдалося. Вони згодом загинули у таборах смерті.
Опинившись у безпеці, видатний учений, незважаючи на похилий вік і тяжку хворобу, почав знову працювати над своєю статтею „Психологія мас та аналіз людського Я“, написаною ним ще в 1921-му році. У цій статті він висловлював свої думки про те, який серйозний вплив може мати на свідомість великої кількості людей умовний „гіпнотизер“, під яким він мав на увазі не тільки певного конкретного індивідуума, але й різні джерела інформації, що впливає на людську психіку.
Проживши п’ять років в умовах нацистського режиму і намагаючись зрозуміти його сутність, Фрейд висунув гіпотезу про те, що Німеччина охоплена якоюсь психічною епідемією, і німці під впливом “гіпнотизерів” заражають нею один одного.
На жаль, батько психоаналізу незабаром пішов із життя, так і не завершивши обґрунтування своєї несподіваної теорії. А втім, чи так дивно те, що тоді Німеччину захлеснула хвиля жорстокого насильства та середньовічного мракобісся?
Коли я чую інтелігентське подив: “Як таке могло статися в країні Шіллера, Гете та Гейне?” – то зазвичай жартуюся. Кажу, що Шіллер та Гете в СС не служили, а Гейне взагалі був єврей. Але якщо серйозно, то тут треба згадати інше. Наприклад, що не в Іспанії, як багато хто думає, а саме в Німеччині інквізиція спалила на вогнищах найбільшу кількість «відьом» і продовжувала спалювати вже після того, як аутодафе вже скрізь припинилися. Це призвело до того, що до початку 19 століття в країні майже не залишилося красивих жінок. Словом, не на рівному місці виникла в Німеччині людиноненависницька практика нацизму. Ось тільки місце “відьом” зайняли євреї, звинувачені у всіх смертних гріхах. І знадобилася найстрашніша в історії людства війна, щоб німці здебільшого вилікувалися від вірусу нацистської „епідемії“.
…Зате ця зараза в наш час з’явилася в країні, де для її виникнення також були серйозні передумови.
Нещодавно відомий російський журналіст Олександр Невзоров, який залишив країну і різко критикує кремлівський режим, назвав Росію прОклятим місцем. Що ж, логіка в його словах є…
…1182-й рік. Хану невеликого монгольського племені тайчіутів Темуджіну юна дружина Борте подарувала первістка. Але не тішився і не святкував того дня Темуджин. Причиною тому була драматична історія, що трапилася нещодавно. Коли Темуджин зі своїми нукерами вирушив на далекі пасовища на стан його роду, напали воїни сусіднього грізного племені меркітів. Вони пограбували все майно і повели в полон жінок та дітей. Дізнавшись про це, Темуджин, вже тоді виявивши неабиякі організаторські здібності, зумів умовити вождів кількох інших племен виступити разом із ним проти меркітів. Битва закінчилася перемогою Темуджіна. Він повернув собі награбоване та дружину. Але тут виявилося, що вона вагітна, і за термінами виходило, що дитина могла бути як Темуджина, так і меркітського воєначальника, який полонив її. Як ви самі розумієте, тест ДНК монгольська медицина 12-го століття не знала. Як вчинити Темуджіну? Недобра традиція диких племен передбачала „про всяк випадок“ умертвити немовля. Темуджин було так і зібрався вчинити. Але Борте, зневірившись, з благаннями кинулася в ноги матері чоловіка Оелун, яка мала у сина велику повагу. І та, проявивши добре серце, вмовила Темуджіна визнати дитину своєю. Хлопчика назвали Джучі, що означає гість. Ось уже справді „гість“ прибув до Темуджіна.
У наступні роки Борте народила чоловікові ще трьох синів Джагатая, Угедея і Тулая. А самого Темуджина світ згодом дізнався під ім’ям Чингісхана – творця величезної імперії, що тяглася від Далекого Сходу до Західної Європи. У великого завойовника потім було безліч дружин, наложниць і дітей від них. Але спадкоємцями вважалися лише сини старшої дружини Борте.
Історичні джерела розповідають, що серце Чингісхана все ж таки було неспокійне. Він явно недолюблював старшого сина. Проте, коли скликав курултай, на якому зібрався назвати ім’я спадкоємця, вирішив не порушувати стародавньої традиції і оголосив, що ним стане старший із синів Джучі. Але тут перед очима повелителя розігралася дика сварка: Джагатай голосно заявив, що Джучі – не син Чингісхана і не брат йому. Між Джучі та Джагатаєм почалася бійка. У результаті розгніваний ними батько призначив майбутнім великим ханом третього за старшинством сина – Угедея. А незабаром за досі не з’ясованих обставин Джучі загинув. Звідси й пішла чутка, що його все-таки вбили за наказом Чингісхана.
Тим часом імперія була поділена на чотири області – улуси. Найзахідніші володіння дісталися синам Джучі. Ці землі так і стали називатися Джучі улус, в російській історіографії вони отримали ім’я Золота Орда.
Однак, як розповідали деякі монгольські джерела, чорна карма, яка переслідувала Джучі, передалася у спадок та його дітям. Сини Джучі не дуже ладнали між собою, тому після його дивної смерті в улусі з’явилися відразу дві столиці – Сарай Бату та Сарай Берке. Але був нюанс: Бату був улюбленим онуком Чингісхана, тому ще в дитинстві він отримав від діда двох вихователів, найкращих монгольських полководців – Субудай-Багатура та Джебе-Нойона. Вони не залишали Бату і його зрілі роки. Бату керував монгольським військом, що прокотилося по Русі та Європі вогненним смерчем наприкінці 30-х – початку 40-х років 13-го століття. Проте битви вели Джебе та Субудай. Саме Субудай командував військом, яке зруйнувало і розграбувало Київ у грудні 1240-го року. Втім, на той час Київ фактично вже втратив чільне становище на Русі. Його наступником стало Володимиро-Суздальське князівство, розташоване ближче до Золотої Орди. У ці роки багато князів збагнули, що бути слухняним – набагато вигідніше, ніж боротися за рідну землю. У тому, що стільний град Русі перейшов до Володимира, низка істориків пов’язує з діяльністю Олександра Невського. Більше того: саме за заповітом Олександра невелике Московське князівство стало володінням його молодшого сина Данила. І потім почало розширюватися за правління сина Данила князя Івана, прозваного Калітою (мішком для збору данини) на честь того, що він умів “збирати” все, що потрапить під руку.
Російська та радянська історіографії брехали, що за це вміння “збирати” Іван першим із московських князів отримав від золотоординського хана ярлик на право збирати данину з усіх земель Русі. Насправді, першим це право отримав його старший брат Юрій. І для цього йому не знадобилося нічого збирати та примножувати. Просто він був одружений з сестрою хана Узбека, тобто рідною правнучкою Чингісхана. Близький родич Орди вже тоді сидів у Москві. Як же йому не допомогти!
Але повернемося до їхнього діда. Адже саме з Олександром Невським так полюбляє порівнювати себе нинішній кремлівський правитель. Що ж, „Олександр Невський“ був чудовий. Ви звернули увагу на лапки? Так, я говорю про знаменитий фільм Сергія Ейзенштейна, всесвітньо визнану роботу талановитого режисера, в якій звучала чудова музика Сергія Прокоф’єва. У цій стрічці було чимало творчих знахідок та чудова гра акторів. Але в ній містилося чимало історичної фальші.
Ні, ніколи не говорив реальний Олександр “історичної” фрази: “Хто до нас з мечем прийде, той від меча і загине”. Сценаристи „творчо“ переробили слова Ісуса з Євангелія: „Той, хто підняв меч, від меча і загине“. І як „гарнір“ – щось там додали про землю російську.
Але особливу увагу хотілося б звернути на інший фрагмент фільму, під час якого Олександр, у відповідь на запрошення ординського вельможі приїхати служити з пошаною до Орди, відповідає рішучою відмовою, а потім своїм дружинникам говорить про те, що йому та їм ще доведеться боротися із завойовниками . Чи не так, ефектна сцена? Та ось тільки реальний Олександр справді прибув до Орди. Але не воювати з нею. Він прожив у хана Бату чотири роки, встигнувши цей час стати його названим сином і названим братом ханського сина Сартака. І все це було вже після того, як Орда вогненним смерчем пройшла Русі.
Саме дружба з Батиєм та його спадкоємцями допомогла Олександру зміцнитися на троні Володимирського князівства, до складу якого входило малозначне містечко Москва. А вже згодом московські спадкоємці Олександра завдяки тісним родинним контактам з Ордою розширили межі свого впливу. Таким чином ми бачимо, що Московія, яка з віками розрослася до гігантських розмірів Російської імперії, фактично була дітищем не Русі, а Золотої Орди.
Ще кілька роздумів. У радянських, а потім і російських підручниках помпезно стверджується, що Куликовська битва 1380 року мала всесвітньо історичне значення. Перемігши в ній хана Мамая, московський князь Дмитро нібито врятував Європу від нової монголо-татарської навали. Насправді вся балаканина про „всесвітньо історичне“ – повна нісенітниця. Почнемо з того, що Мамай ханом зовсім не був. Говорячи сучасною мовою, він був генералом, який посварився зі справжнім ханом Орди Тохтамишем. На зло хану Мамай, зібравши різноплемінну зграю грабіжників, вирішив самостійно зібрати данину з Московії. Розлючений цією витівкою Тохтамиш направив гінця своєму васалу князю Дмитру із вказівкою вступити в бій із Мамаєм. Цей наказ був до душі і самому Дмитру. Йому зовсім не посміхалася перспектива платити данину двічі. Дмитру вдалося зібрати солідне військо, до якого, до речі, входила і волинська дружина князя Дмитра Боброка, яка вдарила у вирішальний момент битви в тил ворога.
Дмитру вдалося здобути перемогу, за те він і був прозваний Донським. Однак успіх закрутив йому голову, і він вирішив, що відтепер мало залежить від Орди. Він прорахувався. Розгніваний його поведінкою Тохтамиш зібрав військо і в 1382 році пішов на Москву. Дізнавшись про це, князь Дмитро хоробро втік, а нукери Тохтамиша, увірвавшись у місто, пограбували та спалили його. І довелося Московії знову платити велику данину.
Але невдовзі прийшла допомога. Власне той, хто її Московії надав, і не підозрював про це. Він мав зовсім інші цілі. Згадаймо про потворну бійку, затіяну на курултаї Джучі та Джагатаєм на очах у Чингісхана. Агукнулася вона майже через два сторіччя. У нащадка Джучи хана Тохтамиша стався великий конфлікт із одним із спадкоємців Джагатая жорстоким Тамерланом (насправді його звали Тимуром, а Тамерлан – це прізвисько „Кульгавий Тимур“). Після серії битв наприкінці 14 століття остаточна перемога дісталася Тимуру, і вплив Золотої Орди на Русь помітно ослаб. Проте він не зник остаточно. Але при цьому ординці все рідше з’являлися на землях Московії і право збирати данину передали місцевим князям, серед яких, як зазначалося, у них було чимало не тільки знайомих, а й родичів. Тож не Московська Русь, а Московське ханство запанувало на розорених землях Русі.
І перефразовуючи слова поета, можна сказати про Московію: там не російський дух, там Руссю і не пахне.
А нині у Москві дійшли вже до того, що у нових шкільних підручниках із програм з історії Русі вилучено Київ (!). Як кажуть, це вже вабше. Це ще більший ідіотизм, ніж твердження “Росія – батьківщина слонів”, що існувало в 50-і роки минулого століття.
А втім, навіщо вигадувати подібні дрібниці? Не краще було б просто написати: “Коли Господь створив Адама і Єву і поселив їх у раю, то російські люди, які жили там споконвіку, зустріли їх дуже доброзичливо”. Ось так просто і зі смаком.
Якщо ж серйозно, то зрозуміло, що вся ця лжеісторична хрень придатна виключно для внутрішньоросійського споживання. Але, зрозуміло, потрібно російським пропагандонам для остаточного обдурювання жителів Московії.
(Далі буде)
