“Билися за батьківщину зброєю і словом…”
Про військових кореспондентів
Кореспонденти газети “Красная Звезда” Олег Кноррінг і Василь Гроссман на задньому сидінні. Фото з архіву Центру “Голокост”
Яна ЛЮБАРСЬКА
На світанку 22 червня 1941 року нацистська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. На третій день війни було створено Радянське інформаційне бюро. Того ж дня, 24 червня 1941 року, на фронт вирушили перші добровольці-письменники, зокрема Б. Горбатов – на Південний фронт, О. Твардовський – на Південно-Західний, Є. Долматовський – до газети 6-ї армії “Зірка Рад”, К. Симонов – до газети 3-ї армії “Бойовий прапор”. Журналісти, письменники, які стали військовими кореспондентами фронтових газет, воювали за Батьківщину зброєю і словом, перебували безпосередньо в гущі всіх цих страшних подій, виступали по радіо, виїжджали до військових частин, госпіталів, до визволених міст, писали для газет нариси, публіцистичні статті та передовиці, створювали пісні полків, дивізій та армій, складали віршовані підписи під фотографіями та малюнками, робили все, що було необхідно газетам сьогодні і завтра.
“У дні війни газета – повітря, – писав у самий розпал боїв Ілля Еренбург. – Люди розкривають газету, перш ніж розкрити лист від близького друга. Газета тепер лист, адресований особисто тобі. Від того, що стоїть у газеті, залежить і твоя доля”.
У лавах Червоної Армії і Військово-морського флоту тоді воювало 943 письменники. З них – 225 загинули на фронті, понад 500 фронтових журналістів і літераторів були відзначені державними нагородами, 10 осіб удостоєні високого звання Герой Радянського Союзу.
Ми обговорили цю тему з Леонідом Терушкіним, завідувачем Архівного відділу Науково-просвітницького Центру “Голокост”.
* * *
– Леоніде, давайте поговоримо про далеких колег наших сучасних журналістів, які, ризикуючи життям, 80 років тому билися на фронтах “зброєю і словом”…
– Якщо ми говоримо про радянських військових журналістів, то це – дуже велика тема. Майже тисяча журналістів, літераторів брали участь у Другій світовій. Серед них можна виокремити і тих, хто одразу вирушив на поле бою як військовий кореспондент, і тих, хто починав звичайними рядовими солдатами і командирами різних родів військ, а пізніше перейшли на роботу в армійські, фронтові, дивізійні редакції газет. Нас, співробітників Центру “Голокост”, завжди цікавили свідчення працівників “лійки і блокнота” про злочини нацизму, про події Голокосту, про що багато писали журналісти. І тут треба відзначити пронизливі статті Іллі Сельвінського – кореспондента газет “Син вітчизни” та “Боевой натиск”, який закінчив війну підполковником, який писав про злочини окупантів, про знищення євреїв Керчі в Криму.
– Про це, будь ласка, докладніше…
– Після звільнення Керчі, під новий 1942 рік, стали відомі подробиці розстрілу семи тисяч євреїв у Багерівському рові, про що широкому загалу повідомив якраз Ілля Сельвінський. Це було одне з перших свідчень і один з його перших літературних творів про Голокост. Сельвінський згадував, що перед бійцями Червоної армії постала страшна картина Багерівського рову – з-під снігу стирчали голі ноги і руки семи тисяч мерців. Поет і письменник І.Сельвінський відгукнувся на побачене пронизливим віршем “Я це бачив!”, опублікованим у газеті “Правда”:
Рядом истерзанная еврейка.
При ней ребёнок. Совсем как во сне.
С какой заботой детская шейка
Повязана маминым серым кашне…
Матери сердцу не изменили:
Идя на расстрел, под пулю идя,
За час, за полчаса до могилы
Мать от простуды спасала дитя.
Но даже и смерть для них не разлука:
Не властны теперь над ними враги –
И рыжая струйка из детского уха
Стекает в горсть материнской руки.
– Дуже страшно…
– На той момент звільнених від нацистів міст було ще мало, нові свідоцтва про Голокост з’являлися поступово, по ходу звільнення районів СРСР. Найвідомішим військовим кореспондентом, поетом, літератором тих років вважався Костянтин Симонов. Він активно писав про злочини нацизму, побувавши в багатьох містах і населених пунктах незабаром після їхнього звільнення. І цьому можна присвятити окрему бесіду. За словами сина літератора, Олексія Симонова, найстрашнішим на війні для його батька було пласке людське обличчя, закатане в асфальт, по якому не раз проїхалися. Але й після цього воно зберігало всі риси людського обличчя. К.Симонов побував буквально на всіх фронтах, на Північному і Чорноморському флотах. У грудні 1943 року, як кореспондент газети “Красная звезда”, висвітлював Харківський процес над військовими злочинцями. У 1944-1945 роках виїжджав у відрядження до військ, які визволяли Правобережну Україну, Румунію, Карельський перешийок, Болгарію, Югославію, Чехословаччину, Польщу і Німеччину, був присутній під час підписання Акту про беззастережну капітуляцію Німеччини в травні 1945 року.
Про все це були опубліковані його збірки нарисів “Листи з Чехословаччини” (1945), “Слов’янська дружба” (1945), “Югославський зошит” (1945), “Від Чорного до Баренцева моря. Записки військового кореспондента”.
У своїх нарисах Симонов повідомляв про Голокост у Криму, на Буковині. У серпні 1944 року, він одним із перших розповів про табір смерті Майданек, біля щойно звільненого Червоною Армією Любліна в Польщі. У трьох номерах газети “Красная звезда” було опубліковано його нарис “Табір знищення”.
Симонов писав про вцілілих в’язнів гетто в Чернівцях, зафіксувавши на своїх сторінках розповідь чернівецького рабина. Цей нарис увійшов до книги Симонова “Щоденник письменника”, що побачив світ 1975 року.
Письменник Василь Гроссман багато сторінок і публікацій присвятив табору смерті Треблінка. Річ у тім, що в липні та серпні 1944 року Червона армія звільнила територію східної та південно-східної Польщі, де розташовувалися найвідоміші табори знищення Треблінка, Собібор, Майданек. І дуже багато військових журналістів, фотографів, кінооператорів прибули туди для фіксації злодіянь нацистів. Вони не тільки побачили на власні очі всю ту страшну, жахливу обстановку, виснажених людей, схожих на скелети в Майданеку, а й поговорили з уцілілими утікачами із Собібора і Треблінки. Василь Гроссман записував їхні свідчення в процесі роботи Надзвичайної Державної Комісії з розслідування злочинів нацистів. І вже восени 1944 року Гроссман опублікував серію нарисів про Треблінку, які в 1945 р. склали його окрему книгу – “Треблінське пекло”.
– Які ще відомі військові журналісти, кореспонденти допомагали радянським людям дізнаватися про події на фронтах Другої світової?
– Природно, якщо ми говоримо про інших журналістів, письменників такого високого рівня, то тут хотілося б згадати Бориса Горбатова – кореспондента газети “Во славу Батьківщини” Південного фронту, автора повісті “Нескорені”, виданої 1943 року. Його статті публікувалися в “Правде”, у “Комсомольской правде”, у журналі “Октябрь”.
У повісті “Нескорені”, вперше в радянській літературі воєнного часу, докладно висвітлювалася тема Голокосту. Ми дізнаємося, як літній робітник-українець Тарас, який симпатизує євреям, стає свідком того, як його знайомий доктор Фішман та інші євреї йдуть на розстріл. Як Тарас рятує онуку доктора…
Звичайно, сьогодні ми розуміємо, що це – збірний сюжет, присвячений трагічним подіям у багатьох містах СРСР, окупованих нацистами. У 1945 році за сценарієм Б.Горбатова і М.Донського (режисера), вийшов фільм “Нескорені”.
2007 року, у першій збірці серії “Збережи мої листи… Листи і щоденники євреїв періоду Другої світової війни”, що триває й нині, Центр “Голокост” публікував фрагменти зі щоденника військового кореспондента, фотографа Давида Мінскера.
У 1943-44-му роках він служив у газеті “За щастя Батьківщини” 38-ї армії. Його записи свідчили про те, що він побачив у визволеному Києві восени 1943 року. Місцеві жителі, які пережили окупацію, розповідали про трагедію 1941 року, про Бабин Яр, про злочини німецьких окупантів у Києві.
У січні 1944 року, під Вінницею, Мінскер дістав важке поранення правої руки і до квітня 1945-го лікувався в госпіталі в Москві. Руку вдалося зберегти, але кисть і пальці залишилися нерухомими. У 1945 році, в Кремлі, Мінскеру вручили орден Вітчизняної війни I ступеня. Його було звільнено в запас як інваліда війни, у званні капітана, але він зумів залишитися в професії. Затвор його фотоапарата “Лейка”, з яким він пройшов дорогами війни, був спеціально перероблений під ліву руку.
Нещодавно син і дочка Давида Мінскера, які живуть у Нью-Йорку і Москві, передали нам ще низку документів (крім фотографій) з архіву батька – листування з родичами і товаришами по службі в 1942-1945 рр.
– Про що ще можете розповісти в рамках нашої бесіди?
– Говорячи про звільнення найстрашнішого табору знищення Аушвіц-Біркенау, що біля польського міста Освенцим, не можна не згадати радянського письменника Бориса Польового, який прожив довге життя. Менше, ніж за тиждень, після звільнення Аушвіца, він опублікував 2 лютого 1945 року статтю “Комбінат смерті в Освенцимі” в газеті “Правда”. Коли був звільнений Аушвіц, військові кореспонденти У.Я.Маргуліс і Г.Ф.Савін з дивізіонної газети “За нашу перемогу” були туди направлені і написали в армійській пресі статтю про побачене.
Багато професійних військових журналістів, кореспондентів не одразу здобули цей важливий і потрібний фах. Деякі з них пішли на фронт рядовими солдатами Червоної армії і лише потім перекваліфікувалися на працівників пера. Наприклад, Григорій Рудін у липні 1941 року вступив до Ленінградського народного ополчення, брав участь в обороні Ленінграда, був командиром взводу зв’язку, далі – співробітником редакції фронтових газет. Війну закінчив у званні лейтенанта, в Курляндії. Його син ще кілька років тому передав до Архівного відділу Центру “Голокост” фронтове листування батька.
15 жовтня 1944 року Рудін писав своїм рідним листи зі щойно звільненої Риги, ставши свідком розкопок поховання в Румбульському лісі, де було виявлено останки євреїв, розстріляних у листопаді – грудні 1941 року.
Г.Рудін також встиг побувати в концтаборі Саласпілс, ставши одним із перших, хто дізнався про ці злочини німців та їхніх поплічників у Латвії та повідомив про це широкому загалу. Навесні 1945 р. він доповнив цю інформацію новими відомостями:
“Як реліквію тримаю в кишені жовту зірку, зняту з убитої старенької, як моя мати, жінки. Адже я з Харкова отримав лист про долю близьких родичів, які не встигли евакуюватися. Їхня доля так само сумна, як багатьох рижан”…
У відомій “письменницькій роті”, у складі 8-ї Краснопресненської дивізії народного ополчення, служило дуже багато професійних журналістів, членів Спілки письменників. Служили рядовими бійцями. І серед них, можливо, нове для вас ім’я – Борис Рунін (Рубінштейн), літературний критик. Йому пощастило вижити в 1941 р., вийти з оточення і надалі – працювати у фронтових газетах, закінчивши війну на Далекому Сході, у звільненій від японських військ Кореї. Дуже рекомендую почитати його автобіографічну книгу “Записки випадково вцілілого”. Його шлях фронтового кореспондента – справді дуже цікавий, а воєнні щоденники та листи Руніна ми також публікували в одній із наших збірок листів.
