“Підгін босяцький ХАМАСу для володимирича”
Із жовто-блакитною стрічкою біля посольства Ізраїлю в столиці Росії
Усі права захищені (с) РС. Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут авеню, Вашингтон 20036, США
Дар’я ЄГОРОВА
Після атаки ХАМАСу на Ізраїль Ірина Завзянова вийшла на антитерористичний пікет до будівлі посольства цієї країни в Москві. У перші дні після нападу на Ізраїль Ірину вразив прояв антисемітизму з боку звичайних москвичів. На противагу ксенофобії вона, залишивши двох маленьких дітей під наглядом подруги, вийшла з плакатом, на якому було перекреслено слово terrorism. Через 15 хвилин пікетувальницю заарештували і незабаром звинуватили в дискредитації Збройних сил РФ. У правоохоронців, за словами Ірини, навіть не знайшлося слів для пояснення зв’язку між збройними силами Росії та пікетом на підтримку постраждалих 7 жовтня ізраїльтян і громадян інших країн. Про своє ставлення до цього звинувачення Ірина Завзянова розповіла Радіо Свобода.
– Як ви дізналися про напад ХАМАСу на Ізраїль?
– Я дізналася від своїх знайомих в Ізраїлі. У мене двоє маленьких дітей – я не завжди можу стежити за новинами в режимі реального часу. 7 і 8 жовтня подруга погодилася посидіти з моїми дітьми, а я їздила Москвою – займалася справами. Я переміщалася містом і чула, про що говорять люди. 7 жовтня я зайшла в маленьке кафе біля будинку, де постійні відвідувачі знають один одного в обличчя. Я розмовляла з жінкою, яка висловилася на підтримку Ізраїлю. Настрій у нас був дуже поганий.
У цей момент до кав’ярні увійшов чоловік із криком “З днем народження президента!” Я уточнила, чи все з ним гаразд. Чоловік – середніх років добре одягнений – запитав: “Що вам президент поганого зробив? Гаманець чи що вкрав? У людини день народження!”. На це я відповіла, що вітати людей публічно з днем народження Путіна в дні жалоби в Харківській області – це блюзнірство і цинізм.
Продавчиня із сусіднього кіоску запитала чоловіка, чому він реагує на мої провокації, висловивши тим самим йому підтримку. У нас був довгий діалог і стосувався він, головним чином, України. В якийсь момент чоловік сказав: “”Хохлам” місце показали і євреям покажемо”. Я йому відповіла, що ті, хто підтримують воєнні злочини, є їхніми співучасниками і понесуть покарання. Він мені порадив “ходити вулицями зі своєю стрічкою, озираючись на всі боки”.
– Він вам погрожував у такий спосіб?
– Не погрожував, скоріше, радив. Я не раз бачила цього відвідувача. Він завжди був привітним та інтелігентним. Бариста нас просила поводитися тихо і не лаятися. Я до цієї кав’ярні регулярно приходжу доволі давно: спочатку вагітною, потім з однією дитиною, потім – із двома. І постійні відвідувачі бачать один одного час від часу вже кілька років. Більша частина відвідувачів мовчали, деякі активно стали на бік мого опонента. І лише одна молода симпатична жінка, коли я залишила кафе, підійшла до мене і за рогом будинку сказала:
“Ви молодець, що не стали мовчати, але подумайте про свою безпеку, у вас же діти”.
Я відповіла їй:
“Він же був один, а нас – двоє на початку цього конфлікту. Адже ви теж могли не мовчати”.
Вона зніяковіла:
“Ну так, вони кричать, а ми мовчимо, їх чути, а нас ні, так ми й докотилися до цього. Треба говорити, звичайно… треба”.
Я запитала:
“То чому ж ви просто зараз пропонуєте мені мовчати і думати про свою безпеку?”.
Вона відповіла щось невпевнено на кшталт:
“Ну у вас же діти все-таки…”.
І ми розійшлися. Я пішла у своїх справах далі.
Того дня жителі Москви активно обговорювали Путіна, мовляв, це подарунок нашому президенту. Увечері біля дитячого садка, поки діти грали на майданчику, я чула, як люди у стані алкогольного сп’яніння обговорювали, що у “володимирича” сьогодні день народження і “ось, підгін босяцький йому ХАМАС зробив” і ще щось про масонів. Загалом, за моїми спостереженнями, на людей теракт справив святкове враження. Минулих років у день народження Путіна я такого не помічала. На мене велике враження справило те, як москвичі сприйняли напад терористів на Ізраїль. У перші дні початку війни в Україні я бачила, що люди в Москві розгублені, засмучені, перешіптуються, але вони не кричали на вулицях щось на кшталт: “Уперед, Росія!” Після нападу ХАМАСу на Ізраїль москвичів, за моїми спостереженнями, просто тішив цей факт – нічого про конфлікт Ізраїлю та ХАМАСу вони у своїй більшості не знали. Я навіть не знала, що в Москві стільки антисемітів.
Я на одязі ношу стрічку жовто-блакитних кольорів і ніколи, як у ці дні, не чула на свою адресу стільки разів слово “бандерівка”. Коли один із перехожих мене так назвав, я вступила з ним у суперечку, він відповів, що “нормально євреїв у печах спалювати”. Я не розумію, яку загрозу для звичайного росіянина становлять ізраїльтяни.
– Ви часто з такою реакцією стикаєтеся?
– Загалом українська символіка нерідко викликає неадекватну реакцію, але здебільшого це обмежується словесними перепалками. Але були кілька випадків. Одного разу ми проходили повз Київський вокзал і в нас кинули пластикову пляшку. Іншим разом пригрозили хлюпнути в обличчя сірчаною кислотою. Не сказала б, що мене це сильно турбує. Лише одного разу поліцейські попросили мене з ними сфотографуватися. І я з елементом зневаги сказала: “ок”.
– Чому ви погодилися?
– Я намагаюся, якщо люди виявляють інтерес до чогось антивоєнного, цей інтерес задовольнити. Я прийшла на дитячий майданчик, а там батько пов’язав дитині георгіївську стрічку і дав іграшковий автомат із літерою Z. Таких людей видно і чути, бо вони гучні. Нас же не чути і не видно. Можна сказати, що це моє протиставлення тим, хто носить георгіївські стрічки.
– Як у вас виникла ідея пікету на підтримку Ізраїлю?
– Як відповідь знайомому, який підтримав ХАМАС. Він мені сказав: “Відкрий очі. Із ваших “ліберастів” на підтримку Ізраїлю ніхто не виходить”. Я вирішила, ну, значить, вийдуть зараз. Усі мої протестні дії – це не ініціатива, а відповідь.
– Як реагували на ваш пікет перехожі? Того дня люди приносили квіти до будівлі посольства Ізраїлю.
– І я спочатку поклала квіти. Люди дуже швидко підходили до будівлі посольства Ізраїлю, покладали квіти і йшли. Тому що поруч стояв автозак. Вони намагалися не дивитися на поліцейських. Хвилин 15 я стояла в пікеті, а потім мене відвезли у відділок. Спочатку вони вирішили скласти протокол за “мітинговою” статтею. Потім вони вибрали статтю про дискредитацію Збройних сил РФ. У протоколі зазвичай є графа “суть правопорушення”. У моїй справі цей рядок був порожній – вони навіть нічого не змогли придумати, якось обґрунтувати, чому пікет на підтримку постраждалих від терористів ізраїльтян і громадян інших країн потрапляє під статтю про дискредитацію збройних сил Росії. Я стояла в пікеті з плакатом, на якому було слово terrorism перекреслене. Те, що сталося з 7 жовтня, – це теракт, терористична політика ХАМАСу, дія, спрямована, зокрема, на залякування. Дуже актуально було вийти на пікет проти тероризму в Росії, тому що Росія просуває аналогічну терористичну політику як у Росії, так і щодо сусідніх країн. Тероризм неприйнятний ніде у світі і ні в якій формі. Можливо, наші правоохоронці, порушивши на мене справу за дискредитацію збройних сил Росії, правильно вловили цей меседж. Зараз суд повернув у поліцію справу проти мене.
– Ви живете і збираєтеся жити в Росії?
– Я поїхала з Росії, але в травні повернулася у справах і мала улетіти, але вирішила залишитися. Коли я виїжджала в листопаді 2022 року, в місті нібито нічого не змінилося. У травні я побачила в Москві косплей на Берлін 40-х років. Скрізь “свастика”, у трамваях патріотична музика грає, співробітники звичайних московських офісів у курилці обговорювали, мовляв, “ядеркою” треба на них. У дитсадку малюків збирають у куточку патріотизму і розповідають, який Путін хороший і нас береже. У храмі моляться на літургії за військо і верховного головнокомандувача. Після дитячої літургії діти заливають окопні свічки, а жінки плетуть маскувальні сітки.
Я залишилася в Росії, щоб люди з антивоєнною позицією не почувалися самотньо. Я відчула, що наш від’їзд був би помилкою. Виїхавши, ми покинули тих самих “тих, хто сумнівається”, про яких так часто говорять в інфополі, і тих, хто залишився в Росії, людей з антивоєнною позицією. Самі віддали їх пропаганді, і вона їх поглинула – принаймні візуально
– Чи не страшно вам висловлювати таку позицію в Росії?
– Ми самі дозволили такому статися. Ми думали, мовляв, пересидимо і перечекаємо. Ми мало розмовляли з людьми. Зараз, наприклад, якщо я чую гомофобні заяви або жарти про жителів Кавказу від своїх знайомих, я їм обурено відповідаю, що не буду подібне слухати. Раніше в таких випадках я мовчки робила висновки, що мій співрозмовник ідіот. Я вирішила почати із себе, тому що те, що відбувається, – це помилка всього російського суспільства, зокрема й моя.
