Спортивні зірки

Михайло Мацих – перший тренер братів Кличків

| Номер: 04/382 April 2025

Ігор ЛЕВЕНШТЕЙН,

спортивний журналіст

Про те, що брати Клички на чверть євреї, знає багато хто. Але можливо, що їхня бабуся по батькові Тамара Етінзон більш відома, ніж інший наш одноплемінник – перший тренер братів Кличків Михайло Мацих.

Утім, у колі українських любителів боксу ім’я Михайла Мациха знають добре. А у фокус уваги широкої публіки він ненадовго потрапляв у зв’язку з виставковими боями, які проводив до своїх ювілеїв: на 80 років (2014) і на 85 років (2019). Цифри та дії ювіляра в рингу вражали.

Насправді статусом першого тренера братів Кличків і ювілейними боями заслуги Михайла Мациха не обмежуються. Він зробив значний внесок у розвиток боксу в Україні, працював із цілою плеядою іменитих боксерів і має великий авторитет у боксерській спільноті. Але масовій аудиторії потрібна якась фішка, вже будемо дотримуватися сформованих стандартів.

Михайло з Михайлівської вулиці

Зрозуміло, Михайло Мацих не народився тренером братів Кличків. Хоча волею долі тренером з боксу він став дуже рано – у 19 років. При цьому він був чинним спортсменом, двічі вигравав чемпіонати України, ставав чемпіоном Чорноморського флоту, отримав звання майстра спорту СРСР. Але про все по порядку.

Михайло Мацих народився 4 серпня 1934 року в Києві. Його батько Яків Шулимович працював теслею в будівельному тресті, мати Марія Менделевна займалася домашнім господарством. У Михайла була старша сестра Есфір. Вони жили на вулиці Михайлівській у центрі Києва.

З початком війни батька призвали на фронт, а мати з дітьми евакуювалася в Казахстан. Яків Мацих, комісований після поранення, був направлений до Узбекистану, куди перевели його трест. Він розшукав сім’ю і забрав її в Ташкентську область, але вже незабаром вони повернулися до визволеного Києва.

Квартира на Михайлівській виявилася зайнята. Сім’я Мацих тулилася в гуртожитку на Рейтарській, а потім Якову дали кімнату в комунальній квартирі в новобудові на вулиці Горького, у будинку, що будував трест, де працював тесля Мацих.

Михайло ріс як звичайний дворовий пацан – з ухилом у заняття спортом. Перші навички єдиноборств він засвоїв у розборках “дім на дім” і “вулиця на вулицю”. Приятелі, які займалися спортом, привели його в секцію класичної боротьби при інфізі. Там же в залі тренувалися боксери. Михайлу дуже сподобався бокс, і через рік він упросив тренера перевести його в секцію боксу.

Першим тренером Михайла Мациха став Борис Рисєв, доцент інфізу, боксер-важковаговик. Він прищепив учневі любов до технічного, ігрового боксу і пріоритет захисту.

Уже в секції Михайло, обраний старостою, іноді заміняв тренера, коли той був зайнятий на лекціях в інституті, і проводив тренування. Доля почала позначатися.

Боксер і тренер

У 1952 році старші товариші Михайла, які навчалися у військово-морському училищі в Миколаєві, умовили перспективного талановитого 18-річного боксера переїхати до Миколаєва. Михайло вагався: за плечима у нього була вечірня школа і курси шоферів від військкомату, знань для навчання було замало. Але курсанти сказали, що тренер училища Микола Славов вирішить усі питання.

Мацих приїхав до Миколаєва. Тренер Славов провів із ним спаринг і залишився дуже задоволений. Але порадив вчитися не в них, а поїхати до сусіднього Херсона в торговельну мореходку, де була хороша секція боксу з сильним тренером – чемпіоном Тихоокеанського флоту Миколою Павловим.

Утім, і в Херсоні Михайло провчився недовго: його запросили в Нову Каховку. Формально – водієм на будівництво ГЕС (курси шоферів стали в пригоді), а за фактом – піднімати бокс у регіоні.

Зібравши команду для ДСО “Енергія”, Мацих за два місяці виграв із нею чемпіонат України 1952 року, що відбувся в Харкові. Сам він став чемпіоном республіки у вазі до 54 кг.

У 1954 році Михайло пішов в армію: служив у флоті в Севастополі, займався боксом і тренував, ставав чемпіоном Чорноморського флоту. Про здібності Мациха-спортсмена красномовно свідчить той факт, що паралельно з боксом він також виступав на великих турнірах з легкої атлетики та з важкої атлетики.

Після армії, вже у званні майстра спорту, Михайло Мацих повернувся до рідного Києва, де працював і виступав за “Спартак”. У 1962 році після перемоги на чемпіонаті України та одруження він завершив кар’єру спортсмена і зосередився виключно на тренерській роботі.

Після “Спартака” він успішно працював у “Трудових резервах”, зробивши команду боксерів інституту народного господарства найсильнішою серед київських вишів. Боксери наргоспу випереджали навіть професіоналів з інституту фізкультури, що в профільному виші сприймали вельми болісно. Як згадував сам Мацих, професура інфізу, де він заочно навчався на тренера, попросила його зняти кількох найсильніших боксерів наргоспу з фіналу першості України – як умову успішного складання ним держіспитів (1964 рік).

Потім була робота в “Зеніті”, у ДЮСШ на Дарниці, а з 1977 року доля Михайла Мациха виявилася міцно пов’язана з армійським спортом: його запросили в київський СКА. Привівши до ладу й оснастивши зал на Повітрофлотському проспекті, він довгі роки плідно працював там із хлопцями, яких призивали в армію. Одним із таких солдатів був Віталій Кличко.

Але братами Кличками список зіркових учнів Михайла Мациха далеко не вичерпується. Серед тих, з ким він працював, були такі майстри аматорського та професійного боксу, як Анатолій Кліманов, Олександр Ягубкін, Володимир Мусалімов, Олександр Лебзяк, Віталій Качановський, Олександр Антікуз, Артем Далакян, брати Володимир і Валерій Сидоренко. У 1990-ті роки він успішно працював у жіночому боксі: найвидатнішими його ученицями були Аліна Шатернікова, Марина Козерод, Олена Твердохліб.

Ось, як охарактеризував тренера Мациха його колега і друг, президент Національної ліги професійного боксу України Михайло Зав’ялов: “Для нього учні завжди були більше, ніж просто підопічні. Будучи суворим тренером у кутку рингу, він водночас ніколи не залишався осторонь побутових проблем хлопців, увесь час прагнув їх підтримати і надати посильну допомогу. Тонкий психолог, Мацих як мало хто інший умів задати боксерові правильний настрій, а його рідкісному таланту визначати майбутніх чемпіонів завжди можна було тільки позаздрити”.

Михайло Якович Мацих тренував у залі на Повітрофлотському до похилого віку. Його батьки і сестра Есфір у 90-ті роки виїхали до Ізраїлю, жили в Ашкелоні, де і поховані. Кохана дружина Алла, на жаль, кілька років тому померла, але син Валерій із сім’єю живе в одному під’їзді з батьком і піклується про нього.

А тепер про головних вихованців Михайла Мациха.

Історія з Кличком

Як і годиться, історія знайомства тренера Михайла Мациха з Віталієм Кличком обросла легендами. Згідно з однією з них, Михайло Якович побачив фактурного юнака на подвір’ї спортклубу ВПС і дізнався, що це солдат спортроти рядовий Віталій Кличко, який займався кікбоксингом. Придивившись до нього на тренуваннях, Мацих зрозумів, що з хлопця буде толк і познайомився з його батьком – майором Володимиром Родіоновичем Кличком, який тоді проходив службу в Київському штабі ВПС. Тренер зобов’язав майора стежити за харчуванням і режимом дня сина.

За іншою версією, сам Володимир Кличко-старший, добре знайомий з Мацихом по штабу ВПС, привів Віталія до клубу, сказавши, що хлопцю скоро призивати в армію. Таким чином Віталій опинився в спортроті і в клубі у Мациха.

Незабаром Михайло Якович зрозумів, що не може надовго залишати спортроту, супроводжуючи Віталія на турніри як особистого тренера. Тому він підключив до роботи з Віталієм свого молодшого колегу Володимира Золотарьова. Гордий статус першого тренера братів Кличків вони відтоді чесно ділять навпіл.

Через нетривалий час Віталій попросив записати в клуб його молодшого брата Володимира. Мацих і Золотарьов зрозуміли, що в них з’явилися два майбутні чемпіони. Оскільки основна увага тоді була зосереджена на Віталії, Володимира на два роки відправили до броварського спортінтернату, звідки він потім повернувся до Золотарьова.

І ще про легенди. Свого часу нашуміла історія про те, що Олег Маскаєв переміг Віталія Кличка на чемпіонаті Збройних Сил СРСР 1991 року в Ташкенті. За словами менеджера Маскаєва Денніса Раппапорта, російський боксер тричі відправляв Кличка в нокдаун у першому раунді, після чого рефері зупинив бій. Насправді, як згадував Володимир Золотарьов, Віталій Кличко боксував із травмованою кистю правої руки. У півфінальному бою чемпіонату в Ташкенті проти Маскаєва тренери заборонили Віталію бити правою. У кутку Віталія був Мацих, а Золотарьов сидів у суддівській бригаді. Після того, як Кличко, порушивши тренерську заборону, у другому раунді зустрів Маскаєва правою, Мацих викинув на ринг рушник.

Сам Віталій, коментуючи слова Денніса Раппапорта, наголосив, що за всю свою аматорську та професійну кар’єру жодного разу не був ні в нокдауні, ні в нокауті.

Моя історія з Мацихом

Прізвище нашого героя для мене знакове. Моїм найкращим другом був покійний релігієзнавець Леонід Мацих, про якого я двічі писав на сторінках “ЄО” (у 2022 році до 10-річчя від дня смерті та у 2024 році – до 70-річчя від дня народження). Я знав, що Леонід народився в Києві, і його сім’я жила на вулиці Михайлівській до 1957 року, коли вони переїхали до Запоріжжя. Туди після закінчення медичного інституту отримала розподіл мати Леоніда Гіта Іллівна Таубман. Льоні було три роки…

Через багато років, уже після смерті Леоніда, я, як київський спортивний журналіст, дізнався про те, що першим тренером братів Кличків був Михайло Мацих. Зрозуміло, відразу виникло запитання: чи не родич. І прізвище рідкісне – не Коган, не Рабінович, не Ліфшиц. Та ще й киянин.

Я добув у колег телефон Михайла Яковича і поставив йому запитання: чи не було у нього родича на ім’я Олександр Беньямінович Мацих. Він відповів, що ні. Ну, ні так ні.

У грудні 2022 року мені довелося познайомитися і поспілкуватися з Михайлом Яковичем особисто. Польські кінодокументалісти знімали в Києві частину фільму “Бій надії”, до 70-річчя чемпіонату Європи з боксу, що відбувся в березні 1953 року у Варшаві. Це був перший чемпіонат Європи, де брала участь збірна СРСР, і основними конкурентами тоді були господарі-поляки і радянські боксери. Там був сильний політичний підтекст і жорстке протистояння.

Для фільму були потрібні матеріали з радянської сторони. Оскільки вже йшла повномасштабна війна, полякам можливість працювати в архівах Москви була замовлена. І вони звернулися до Києва. Їм порекомендували мене як фахівця з теми. Крім матеріалів преси, полякам були необхідні спікери для зйомки. Такими стали доцент Львівського університету фізкультури, історик боксу Валентин Остьянов, спортивний журналіст Ігор Левенштейн і 88-річний Михайло Мацих, боксер і тренер, який був активним спортсменом у тому самому 1953-му році.

У процесі переговорів я відвідав Михайла Яковича в його квартирі на Сирці. І під час бесіди знову поставив йому запитання про спорідненість з Олександром Беньяміновичем Мацихом. Ні, категорично невідомий. А коли я запитав, де в юні роки жив сам Михайло Мацих, він відповів: на Михайлівській вулиці.

Як це може бути?!!! Мацих. На Михайлівській вулиці. І не чув про іншого Мациха з тієї самої вулиці. Містика якась. Але якщо людина не в курсі – нічого не поробиш.

Що ж до зйомок у фільмі, поляки та їхні київські партнери вмовили старого боксера поїхати в старий палац спорту в Дарниці (там зберігся радянський колорит). І Михайло Якович, сидячи посеред рингу в дублянці (в неопалюваному залі було моторошно холодно), згадував минулі часи. Мужик він простий, і в процесі зйомки польський режисер Марек Ягельський кілька разів запитував мене: “Він сказав бл…?” Сказав-сказав, і багаторазово.

Михайло Якович запрошував мене заходити до нього поговорити про минуле. Але я задовольнився тими візитами, у процесі яких намилувався на численні нагороди, кубки та грамоти заслуженого боксера і тренера.

Через похилий вік нашого героя я не став стомлювати його жанром інтерв’ю, а скористався інформацією з книги головного редактора сайту VRinge Антона Горюнова “Михайло Мацих. Життя, віддане боксу”, виданої 2019 року до 85-річного ювілею чудового тренера.