Шляхи і долі

Дочка моссадівця

| Номер: 04/370 April 2024

Петро ЛЮКІМСОН

Люди люблять читати книги і дивитися фільми про розвідників. Багатьом нашим читачам напевно пам’ятний фільм “Сімнадцять миттєвостей весни”, а в ньому – пронизлива сцена зустрічі Штірліца з дружиною в ресторані, де їм дали ненадовго один на одного подивитися. Але що насправді відбувається в сім’ях розвідників? Як живеться їхнім дружинам і дітям у той час, коли вони перебувають на завданні? Про це ми поговорили з Ліорою Ризькою, батько якої свого часу служив у “Моссаді” і брав участь в операціях, назви та імена учасників яких досі ретельно засекречені…

– Ліоро, коли ви дізналися, що батько працює в “Моссаді”?

– Це сталося після закінчення школи, невдовзі після випускного балу. Батько на той час був уже на пенсії, почав займатися бізнесом і своє минуле не тільки не афішував, а й ретельно приховував. Він тоді сказав, що просить мене не говорити про це стороннім людям, а правду вирішив розповісти, зрозумівши, що я вже доросла і вмію зберігати таємниці. Хоча, якщо чесно, яка це була таємниця? Так, секрет Полішинеля!

– Що ви маєте на увазі?

– Де саме працює батько, я почала здогадуватися ще підлітком. Звісно, слово “Моссад” у домі ніколи не звучало, казали, що тато на службі і ця служба дуже важлива для Ізраїлю. “На службі” він був постійно, іноді пропадав із дому на місяці, тож ми росли практично без батька. По суті, ми бачилися і спілкувалися з ним толком один місяць на рік – влітку, коли він брав відпустку. У мами це був другий шлюб, її перший чоловік загинув під час виконання бойового завдання, а тато був його товаришем. Одного разу я почула, як вона говорить подрузі телефоном:

“Іцхак залишив мене вдовою, а Міха – це мій тато, – по суті, зробив “агуною”.

У сенсі, вдовою за живого чоловіка. Але час від часу батько повертався додому і привозив нам подарунки з різних країн, зокрема з Єгипту або Марокко. Я почала звертати увагу на походження подарунків у підлітковому віці, незадовго до виходу батька на пенсію. Ну а потім почала пов’язувати повідомлення, що з’являються в газеті, про операції “Моссада” або загадкові інциденти в арабських країнах і Європі з цими його відрядженнями і так, загалом, здогадалася, де працює батько. Одного разу він привіз мені в подарунок дуже гарну сукню, зроблену в якійсь арабській країні – напису англійською на бирці не було. Я наважилася за столом запитати, де він був, і батько відповів: “В Африці”. Він не погрішив проти правди – Єгипет і Туніс розташовані в Африці.

– Мені сказали, що ваше дитинство минуло у Франції.

– Саме так. Коли мені було чотири роки, нашу сім’ю поселили в Парижі. На той час у цьому місті було багато співробітників наших спецслужб, але їх навмисно селили в різних районах, а дружинам і дітям було велено якомога рідше з’являтися на вулицях. Тому ми з мамою і братом – молодша сестра народилася пізніше – цілими днями сиділи вдома, читали книжки і грали в настільні ігри. Коли мені виповнилося шість, мене віддали до єврейської школи, суворо заборонивши будь-що розповідати про себе і свою сім’ю вчителям та однокласникам. Мені не можна було ходити до них у гості і, зрозуміло, запрошувати до нас. Тож у школі я майже ні з ким не спілкувалася, а після уроків залишалася замкненою в чотирьох стінах нашої паризької квартири. Потім раптом матері сказали, що над нашою сім’єю нависла якась серйозна загроза, їй слід за кілька годин зібрати речі й чекати, коли за нами прийде машина. Ви розумієте, які це нерви, коли вам кажуть, що ви маєте лише кілька годин на збори?! Незабаром ми з мамою опинилися в Бельгії. Там мене віддали чомусь не до єврейської, а до звичайної школи, де дівчинка, яка сиділа зі мною за однією партою, почала мене труїти. Не знаю, чи була вона патологічною антисеміткою, чи просто психопаткою, але я досі згадую ті дні зі здриганням. Коли мені було 11 років, ми нарешті повернулися до Ізраїлю, і, хоча тато продовжував бути відсутнім місяцями, життя потроху налагоджувалося. У нас із сестрою і братом уперше в житті з’явилися друзі, коло спілкування, якого всі ці роки так не вистачало. Але батька нам, як і раніше, бракувало, і сказати, що в нас із ним були такі ж близькі стосунки, як в інших наших однолітків, не можу.

– Але потім вони, напевно, налагодилися?

– Складне питання. Коли батько вийшов на пенсію і в нього з’явився для нас час, мені було 16, а брату 18. Ми вже не були дітьми, починали самостійне життя і звикли обходитися без батька. Тому особливої близькості так і не відбулося. Про те, що відчувала наша мати, я вже сказала. Можливо, тому найближчі стосунки в батька склалися з нашою молодшою сестрою. Але я в жодному разі не хочу, щоб ви подумали, ніби я не любила батька або навіть відчувала щодо нього якусь ворожість. Навпаки, ми всі його обожнювали! Саме тому, що дуже рідко, на відміну від наших однолітків, його бачили, образ батька був оточений ледь не ореолом святості. Ми знали, що наш тато герой, що виконує важливу для держави службу і таке інше, тож його думка для нас дуже багато важила. Допустити, що батько в чомусь може помилятися, для нас було просто неможливо. Те, що тато робив у житті помилки, і досить часто, мені стало зрозуміло вже після того, як я закінчила службу в армії, тобто стала цілком дорослою. Зараз я хочу сказати лише одне: світла йому пам’ять! Батько виявився чудовим дідом для всіх своїх онуків, наче спробував через них компенсувати те, що не додав нам як батько. Водночас хочу сказати, що ця робота, безумовно, позначилася на його психіці. Після виходу на пенсію в нього бували і нервові зриви, і затяжні періоди депресії. Напевно, тому, коли діти роз’їхалися і вони залишилися вдвох, мама вирішила з ним розлучитися, і засуджувати її за це рішення я не можу. Ба більше, прекрасно її розумію.

– Ви сказали, що ваш батько стояв за багатьма операціями “Моссада”, але його ім’я ще довго буде засекречене, як і причетність Ізраїлю до цих операцій. Вас це ніяк не зачіпає? Не здається несправедливим по відношенню до батька?

– Він сам вибрав таку долю. Його це не зачіпало. Скоріше навпаки, він причетністю до державних таємниць найвищого рівня пишався. То чому це має зачіпати мене?

* * *

Мало хто знає, але у “Моссада” і ШАБАКа є постійний штат психологів. Причому їхня робота зі співробітниками цих служб починається вже на стадії їхнього добору, де особлива увага приділяється психологічній стійкості та вмінню тримати язик за зубами. До речі, саме останнє – зберігати таємницю про те, де ти працюєш і чим займаєшся, від найближчих людей, включно з дружиною, дітьми та батьками; обмеження в можливості розслабитися і хоча б іноді відверто поговорити виявилося найважчим у роботі розвідника.

В останні роки психологи спецслужб вирішили зробити в цьому плані деякі послаблення. Наприклад, розвідникам сьогодні дозволяється ділитися з дружинами деякими подробицями завдань, які вони виконували, але, зрозуміло, після ретельного узгодження з начальством. Також нещодавно було дозволено проводити корпоративні вечірки для співробітників спецслужб, у яких можуть брати участь ті, хто працює в інших, менш секретних відділах. Це дає змогу розширити коло спілкування, трохи вивільнити справжню особистість тих, хто часто змушений її приховувати. Психологи сподіваються, що ці та інші заходи допоможуть якщо не попередити, то знизити ризик виникнення неврозів і психопатії, на які, на жаль, часто страждають після виходу на пенсію “бійці невидимого фронту”.

Тож не заздріть розвідникам, панове! Не така вже це й романтична робота.