“Я не стріляю в людей заради забави”
Ізраїльський доброволець у ЗСУ – про найкровопролитнішу війну XXI століття
Євген ЛЕГАЛОВ
“Хоч мені й не хочеться це говорити, але мені не подобається українська їжа, – розповідає 58-річний ізраїльський доброволець Арія (Ар’є) Бен-Ієгуда. – За рік в Україні я втратив кілька кілограмів. Люди тут – вони просто чудові. Тут немає ніякого антисемітизму. Неймовірна країна, в якій я знайшов багато нових друзів. Я б не сказав, що культурні відмінності від місць, де я ріс, настільки великі. Тільки ось їжа. Ну і мова, звісно”.
Арія народився в Лондоні, закінчив технологічний коледж в одному з місцевих боро, а в 27 років переїхав до Ізраїлю. Там він пішов в армію і за час надстрокової служби встиг взяти участь у бойових діях. “Операція “Захисна стіна”, воював проти терористів у Секторі Газа, Шхемі, Дженіні, Тулькаремі та Віфлеємі”, – каже він.
2005 року влаштувався в поліцію, де дійшов до звання рав-самаль міткадем (приблизно як старшина або прапорщик). Служба, каже Арія, йому шалено подобалася. До початку повномасштабного російського вторгнення в Україну він не чув ні про Майдан, ні про війну на Донбасі. 24 лютого чоловік повернувся з роботи і ввімкнув новини. За його словами, він не зміг дивитися на те, як російська армія знищує українські міста і вбиває мирних жителів. На початку березня Бен-Ієгуда вже був у Києві, а ще за тиждень воював під Ірпінем і Бучею. Радіо Свобода розповідає його історію.
“В Ізраїлі в мене нікого немає, у Британії – два брати і сестра. Вони, звісно, зовсім не раді, що я тут, – розповідає чоловік. – Але коли війна почалася, я ні на секунду не задумався. Я зустрівся з головою служби безпеки українського представництва в Тель-Авіві, розповів йому, де і ким служив, де воював. Він дав мені контакти певних людей, які зустріли мене у Львові. Після приїзду я вступив до Іноземного легіону. Підготовки в нас як такої не було. Навпаки, ми з хлопцями, які приїхали зі мною, навчали українських бійців. Сам я піхотинець. Коли росіяни прийшли в Бучу та Ірпінь, ми почали працювати в цьому напрямку.
Було дуже холодно. В Англії я бачив сніг лише два-три рази, а в Україні він ішов постійно. Ось чому я так люблю Ізраїль: через погоду. Зараз в Україні снігу ще більше, але холод уже не так відчувається”.
Через три місяці Арія пішов з Іноземного легіону і вступив до регулярної української армії. Він брав участь в операції зі звільнення Херсона, а зараз воює на сході України.
– Як ви спілкуєтеся з товаришами по службі? Більшість солдатів, гадаю, українці.
– Bad English (сміється). Є хлопці, які трохи говорять англійською. Решта – зовсім ні. Це єдина проблема в підрозділі, але ми справляємося: нам доносять усі бойові завдання англійською.
– Чи здивував вас рівень підготовки українських солдатів?
– Я був приємно здивований: вони дуже хороші. Я думав, що їхні навички будуть приблизно на одному рівні з навичками росіян. Головна їхня відмінність у тому, що вони б’ються за свою батьківщину, тому вони діють самовідданіше і хитріше. ЗСУ застосовують різні тактики, на відміну від російської армії. Єдиний російський підрозділ, який вміє воювати, – ПВК “Вагнер”. Якщо звичайні російські солдати просто тікають або здаються, то “вагнерівці” стоять до останнього. В англійській мові є таке поняття – MacGyver. Це людина, яка володіє дуже високим інтелектом, може взятися за будь-яке завдання і виконати його на “відмінно”. Український солдат – як Ісус: може перетворити воду на вино (дивна заява для релігійного єврея, – прим. ред.). Якщо дати їм будь-яку зброю, вони знайдуть, як її застосувати. Вони розумні, наполегливі і не п’ють, як росіяни. У них є тільки одна робота: вигнати російську армію зі своєї землі, і вони з нею чудово справляються.
За словами добровольця, війна в Україні сильно відрізняється від того, що він бачив під час служби в ізраїльській армії:
“Спочатку мені здавалося, що це війна в тому ж розумінні, що і в Ізраїлі. Але коли я опинився тут, я зрозумів, що помилявся. Інтенсивність роботи артилерії разів у п’ять більша, ніж у Газі. До таких обстрілів психологічно дуже важко звикнути, але мені вдалося. Після Бучі та Ірпеня в мене був вибір: піти або продовжити воювати. Я вирішив залишитися.
За цей рік я тричі потрапляв у ситуації, з яких, мені здавалося, не виберуся.
Першого разу перед нами стояло завдання захопити позиції росіян. Ми зайняли точку, але противника там не було. Ми вирішили почекати кілька годин. По зв’язку нам повідомили, що нам на допомогу йдуть ще 30 бійців. Вони були вже близько, але на секунду зникли з поля зору. У цей же момент ми побачили чотири російські БТР, нас почали обстрілювати з усього, що було: працювала авіація, били міномети. Ми дивом відбилися і вижили.
Вдруге ми знову штурмували позиції противника. Ми виконали завдання, вбили кілька російських солдатів, ще 15 взяли в полон. І тут – російський танк. Я був у траншеї, і снаряд влучив просто в неї. Мене підкинуло метрів на десять вгору. Я втратив свідомість і валявся в багнюці, пилу і листі. Мого тіла не було видно – це мене, напевно, врятувало. Моєму командиру сказали, що я загинув. Коли я прокинувся, мені здавалося, що я пролежав так годин десять. Подивився: руки й ноги були на місці. Я відповз в окоп, де пробув ще півтора дня.
Був ще один випадок. Ми звільняли населений пункт, і наш “Хамві” наїхав на міну. Український солдат, який сидів поруч зі мною, загинув на місці. Ми вступили в бій і відстрілювалися. Ми намагалися евакуюватися, але росіяни закидали нас гранатами з дронів. Мій побратим отримав поранення і мало не втратив око. Ми йшли п’ять кілометрів до нашої бази. Дорога зайняла годин шість. Лише Бог знає, як мені вдалося вижити”, – сказав чоловік.
– Чи важко, будучи релігійною людиною, стріляти в інших людей?
– Ні. Я роблю це для захисту України. Я не стріляю в людей заради забави. Якби Росія не напала на Україну, мені б не довелося нікого вбивати. Я захищаю Україну і Європу. Наскільки я розумію, у цей конфлікт втягнутий ще й Іран, тому я також борюся за Ізраїль.
– Як думаєте, за що борються російські солдати?
– Група “Вагнер” – заради грошей і за шанс вибратися з в’язниці. За що борються інші? Я не знаю. Думаю, вони й самі не розуміють.
– Чи думали ви про те, як війна на вас вплинула?
– Я не думаю, що вона змінила мене як особистість, але я зрозумів, на що я здатний. Я можу зробити набагато більше, ніж мені здавалося раніше.
– Чи боїтеся ви смерті?
– Так. Якщо хтось каже, що не боїться, то він бреше. Я розумію, що шанс вижити в цій війні – п’ятдесят на п’ятдесят. Останнім часом мені здається, що шансів вибратися звідси вже менше. Проте, я продовжу виконувати свою роботу.
– Чого ви зараз хочете найбільше?
– Хочу, щоб війна закінчилася. Свободу Україні.
– Що Україні необхідно для перемоги?
– Бойові літаки, більше танків і артилерії. Фінансова підтримка після війни, тому що Україну доведеться повністю відновлювати.
– В Ізраїлю є давні конфлікти із сусідніми країнами. Як ви думаєте, чи можлива подібна ситуація в Україні? Скажімо, Україна звільняє Крим, Донецьк і Луганськ, але Росія ж може продовжити обстрілювати ці території.
– Я думаю, після звільнення України вона стане ближчою до НАТО і Європейського союзу. Росія вже не посміє напасти на неї знову.
– Що ви особисто плануєте робити після закінчення війни?
– Якщо чесно, я не думаю про це. Не факт, що я доживу до кінця. Шанси малі. Якщо так станеться, що я виживу, то я візьму хлопців зі свого підрозділу, ми поїдемо до Києва і гарненько відсвяткуємо нашу перемогу.
Усі права захищені (с) РС. Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут авеню, Вашингтон 20036, США
