Андрій МАЛЬГІН: Прапори на баштах
Про інформаційну війну, промивання мізків, російську пропаганду, Геббельса, європейську підтримку України та нахабну хамасівську брехню
Ілюстрація: jew-observer.com / UDream
Я нещодавно повернувся з невеликої подорожі Європою. За два тижні побував у п’яти країнах. Приємно порадувала велика кількість українських прапорів на вулицях. Неприємно здивувала велика кількість прапорів палестинських.
І там, і там (в Україні та Ізраїлі) – війна. Обиватель може, звісно, зайняти позицію, керуючись шекспірівським принципом “чума на обидва ваші доми”, але все ж таки треба визнати, що зараз до громадської дискусії залучено найширші прошарки, і при цьому в кожному з військових конфліктів одна зі сторін має симпатиків помітно більше, ніж інша. Байдужих майже немає. Зрозуміло, що палестинське питання в Європі мусується десятиліттями, підживлюючись традиціями лівої частини політичного спектра, чого не можна сказати про свіжу українську трагедію, але є й дещо спільне: багато в чому це реакція на пропаганду. На успішну пропаганду.
У самого слова “пропаганда” – особливо останнім часом – є певна негативна конотація. Це, мовляв, щось, чому не варто довіряти. Щось далеке від об’єктивності. “Ну, це пропаганда!” – і аргумент відкидають.
Між тим так було не завжди. У всякому разі, в російській мові. Пропаганда радянського способу життя… Пропаганда інтернаціоналізму… Пропаганда ідей марксизму-ленінізму… Коли я в глибокі брежнєвські роки навчався на журфаці, у нас були предмети, у назві яких фігурувало слово “пропаганда”. Нічого ганебного за цим не проглядалося.
Нерозумно заперечувати, що і зараз, крім безсоромної російської пропаганди, є й пропаганда українська. А брехливій хамасівській пропаганді намагається протистояти ізраїльська. У будь-якій сучасній війні всі воюючі сторони вдаються до інформаційної зброї. І це досить потужний засіб ведення воєн. Пропаганда стала зброєю масового ураження.
І воно необов’язково спрямоване на противника. Пропагандистськи обробляється і власне населення, і світова громадська думка. Противника переконують припинити опір і здатися; для свого населення і своєї армії супротивника розлюднюють; міжнародну аудиторію намагаються схилити на свій бік.
Ніхто ніколи не назве себе “жертвою пропаганди”. Усі впевнені, що дійшли до своїх висновків щодо гострих питань самостійно. Але насправді всі ми – всі без винятку – мішені для досвідчених спеціалістів з опрацювання громадської думки. Наші погляди дуже часто сформовані внаслідок маніпуляцій. Адже маніпулювати можна не тільки брехнею, а й правдивою інформацією. А найефективніший хід – майстерна суміш правди і брехні.
Але навіть якщо йдеться про один відсоток брехні, чи вірять самі пропагандисти в неї? У більшості випадків – ні. Їхній єдиний критерій при відборі фактів – доцільність. Я читав, що Геббельс був шокований, коли Гітлер 1939 року розпочав повномасштабну війну на європейському континенті. Однак, побоюючись поразки Німеччини, він негайно розгорнув широку пропаганду війни. Коли ж перший фатальний розгром стався (1943 року в Сталінграді), Геббельс виголосив свою знамениту промову про “тотальну війну”:
“Я запитую вас: чи вірите ви разом із фюрером і нами в кінцеву тотальну перемогу німецького народу? Я запитую вас: чи вирішили ви заради завоювання перемоги йти за фюрером у вогонь і у воду навіть за найбільшого особистого тягаря?… Я запитую вас: чи сповнені ви і німецький народ рішучості, якщо фюрер наказує це, щодня працювати по десять, дванадцять, а якщо потрібно, то і по чотирнадцять годин і віддати для перемоги свої останні сили?.. Нація готова до всього. Фюрер наказав, ми йдемо за ним. У цей час національного осмислення і внутрішнього піднесення ми ще вірніше і непорушніше будемо вірити в перемогу”.
Насправді автор цієї промови віру в перемогу в той історичний момент втратив остаточно. А у свій щоденник у ті дні записує:
“Трагічно, що фюрер так ізолює себе від життя і веде такий доволі нездоровий спосіб життя… Важливим є питання, чи вдасться нам хоч якось відшкодувати відсутність керівництва у внутрішній і зовнішній політиці… Нестача керівних умів у вермахті воістину лякає… Фюрер майже не дає мені говорити… Треба думати на шість місяців уперед, інакше ми опинимося перед купою руїн у багатьох містах, матимемо тисячі вбитих і нестійкий настрій народу… Я намагаюся заперечити фюреру, але думаю, що справжня причина в тому, що в цей перехідний період нашої слабкості він не бажає показувати навіть ознак того, що могло б розцінюватися як поступливість”.
Погодьтеся, ці песимістичні роздуми дещо дисонують із закликом “йти за фюрером у вогонь і у воду”.
Тож, найімовірніше, штатні путінські пропагандисти усвідомлюють те, в яку авантюру вплутався їхній фюрер. Але програти в цій війні ніяк неможливо. Війна перетворюється на “тотальну”. У тому числі інформаційну. І тому градус істерики з кожним днем піднімається: і у внутрішній пропаганді, і в спрямованій за кордон. Виступи російських представників на засіданнях Ради безпеки все більше нагадують записи з історії хвороби пацієнтів дурдому.
Але що вищий градус істерики, то менше вона знаходить відгук у іноземної аудиторії. Не знаю, чи залишилися до сьогоднішнього дня за межами Росії сили, які поділяють віру в “боротьбу з українським нацизмом” і в “злодіяння банди Зеленського”. Проте представник МЗС РФ Марія Захарова 18 липня збирає у себе іноземних кореспондентів і повідомляє їм (дослівно):
“Київський режим, що перебуває в стані зживання себе, сфокусувався на терористичних ударах по мирних російських містах і селах, зганяючи на їхніх жителях свою безсилу злість за військові невдачі на лінії бойового зіткнення. Проти ні в чому не винних людей активно застосовують озброєння, які поставляються колективним Заходом, що робить західні країни співучасниками жахливих злодіянь, терактів банди Зеленського”.
Це повна деградація пропагандистських здібностей. А може, ні в яку неминучу перемогу Росії Марія Захарова не вірить? Якби вірила, була б переконливішою.
Українські прапори на вулицях європейських міст розвісили не українці. Прапори висять на державних та муніципальних установах, на фасадах театрів, на будівлях громадських організацій. Це знак солідарності і знак пам’яті про жертв кривавої путінської авантюри. Ми не знаємо, коли скінчиться ця війна (коли-небудь вона ж скінчиться!), не знаємо, чим вона закінчиться, але вже зараз російська пропаганда програла її з тріском. І цьому є цілком конкретні пояснення.
По-перше, у наскрізь гуманістичному західному суспільстві спроби дегуманізації противника (у цьому випадку українців) були приречені. Пояснення “ми вбиваємо цих людей, тому що вони погані люди” нічого, крім відторгнення, викликати не може.
По-друге, нав’язливе порівняння влади в Києві з гітлерівським режимом, а Зеленського з Гітлером потребувало хоч якихось доказів, а доказів донині не надано.
По-третє, звичка брехати з будь-якого приводу (навіть коли в цьому немає практичної необхідності), знизила загалом довіру до будь-якої інформації, яка виходить із Москви. Не тільки до військової, але взагалі до будь-якої.
По-четверте, у Кремлі не взяли на себе навіть частки відповідальності за очевидні, доведені міжнародними органами злочини (знищення пасажирського літака, трагедія в Бучі, викрадення українських дітей, порушення прав військовополонених), що зміцнило віру в те, що взагалі за будь-яким злочином в Україні стоїть Росія.
По-п’яте, явна невідповідність картинки повністю знесених з лиця Землі українських міст твердженням про “звільнення братнього українського народу”. Так нікого не звільняють, так знищують. Є ще й шосте, і сьоме, і так далі…
Але і найголовніше: всі в Європі знають, що це не Україна напала на Росію, а Росія на Україну. І перед цим простим фактом меркнуть будь-які міркування про можливе “розширення НАТО” і про “маріонетковий київський режим”. Ну не заведено в XXI столітті розв’язувати на європейському континенті війни з сотнями тисяч жертв. І при цьому не пояснивши до пуття ні причини вторгнення, ні його кінцевої мети. Отримання “нових територій”? Але це ж якесь середньовіччя прямо.
Звідси й українські прапори. А які мають бути? Не російські ж.
Усі права захищені (с) РС. Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут авеню, Вашингтон 20036, США
