Акробати історичних псевдонаук
Ілюстрація: IsraGeo.com
Геннадій РАЗУМОВ
Володимир Путін любить акробатити історію, хоча він у ній ні вуха, ні рила.
Я теж не великий фахівець, але один із живих її свідків. І добре пам’ятаю той листопадовий день 1939 року. Втім, можливо, він так виразно відобразився тому, що я тоді вперше в житті шкірою щік, волоссям потилиці, сечовим міхурем раптом відчув те, що називається страх. Його тиск якоюсь високовольтною напругою обрушився на мене разом із моїми дорогими олов’яними солдатиками та звірятками дідуся Крилова.
Цьому удару передував призов до армії мого дядька Льолі (студента другого курсу Московського інституту зв’язку), який був лише на дев’ять років старший за мене і з яким ми були великими друзями. Виявилося, що його вісімнадцятирічне життя знадобилося для відсунення від Ленінграда білофінської «лінії Маннергейма».
Того пам’ятного дня чорна тарілка, що висіла у нас на кухні, хльоснула по вухах злим голосом В’ячеслава Молотова, який сильно заїкався. З роздратуванням трамвайного кондуктора він грубо лаявся з приводу звинувачень СРСР у нападі на маленького сусіда і обурювався виключенням СРСР з Ліги націй.
Мене тоді особливо вразило, як спритно наш міністр закордонних справ спростував наклеп, що зводився на сталінських соколів, які начебто кидали бомби на місто Гельсінкі.
— Злісна брехня, — грізно говорив Молотов, — то були ящики з продуктами для жителів фінської столиці, які голодували.
І я, дурненький, уявляв собі круглі шоколадні «бомби», що падали тамтешнім дітлахам з неба. Як солодко було їх розкушувати і знаходити в них маленькі дерев’яні літачки, гарматки, танкетки.
Все це я б сьогодні, напевно, не згадав, якби не зустрів в інтернеті ролик із промовою В. Ніконова, онука того самого Молотова, теж В’ячеслава, заповзятістю, очевидно, зобов’язаного своїй єврейській бабусі Поліні Соломонівні. Цей важливий функціонер державної Думи та ведучий одіозної програми «Велика гра» московського ТБ так само, як колись його дід щодо фінів, гладким тоном церковного батюшки пояснював, що своїм сусідам Росія не хоче жодного зла.
“Збройні сили РФ, – заявляв він, – не нападають на міста України”.
Але ж не можна залишати братерський народ під владою нацистів і наркоманів, треба захистити його від пригнічення фашистами-бандерівцями. Крім того, необхідно запобігти монтуванню укронацистами брудних атомних бомб у Чорнобилі та Енергодарі, куди саме тому й направлені російські бронемашини.
… Так, історія сліпою кобилою ходить по колу і повторюється, повторюється. Скільки разів починала Росія з сусідами «маленькі переможні війни», які ніколи ні до якої перемоги не приводили, а закінчувалися повним крахом. Це і бездарна Японська початку минулого століття, і програшна Кримська середини позаминулого, коли обидва Миколи (II та I) опинялися в глибокій дупі.
Нічим нинішня російська спецоперація в Україні не відрізняється і від тієї ганебно програної «зимової кампанії», «невідомої війни». Сьогоднішній божевільний «лідер нації», який вважає себе «збирачем земель російських», зазнає такої ж неминучої поразки, як і той параноїк, «вождь народів», який, слідуючи шляхом свого тодішнього друга Гітлера, теж намагався відновити імперію, що розпалася 1917-го. Нічого в нього не вийшло.
І у Путіна нічого не вийде.
(Автор – американський письменник і публіцист, живе в Санта-Моніці, штат Каліфорнія)
