Юхим ФІШТЕЙН: Війна як обіцянка
Ілюстрація: IsraGeo.com
Про зіткнення цивілізацій, майбутнє Ізраїлю та євреїв діаспори
Ви впевнені, що володієте повнотою картини нинішнього етапу ізраїльсько-палестинського протистояння і тому в змозі робити висновки щодо його результатів? У сенсі – хто виграє, а хто навпаки?
Якщо сприймати всерйоз експертні висновки, то можна замовляти плакальниць, щоб вони вбивалися на могилці єврейської держави. У наявності нібито небувалий провал не тільки розвідувальних служб Ізраїлю, а й усього сіоністського проекту, який довів свою нежиттєздатність і моральну неспроможність. Теорія, врешті-решт, перевіряється практикою, а та, схоже, виглядає для Ізраїлю як низка суцільних неприємностей: що не рік, то війна, яка обов’язково супроводжується дедалі більшою кількістю жертв.
Великою кров’ю здобуті перемоги тільки посилюють симпатії світу до переможених і ведуть до вибухового зростання антисемітських настроїв у цивілізованих країнах світу. Коротше, якщо єврейському існуванню щось і загрожує, то це насамперед сама ізраїльська державність. Чи не краще з явної невдачі порочного експерименту зробити правильний висновок, на кшталт того, що зробив чеський президент Гаха в березні 1939 року, сказавши Гітлеру:
“Я з довірою вкладаю долю свого народу у ваші руки, мій фюрер!”
Боягузтво є мудрістю сьогоднішнього дня. Тільки гординя заважає ізраїльтянам прийняти варіант двох територіально переплетених державних утворень або навіть однієї багатонаціональної держави, де народи зможуть співіснувати в братерській любові та взаємоповазі, де вовк житиме разом з ягням, леопард ляже поруч із козеням, теля та лев разом пастимуться, а дитя поведе їх, як заповідав пророк Ісайя. Просто недовірливі євреї відмовляються повірити в те, що, коли мине перший, цілком зрозумілий гнів учорашніх “пригноблених”, добрі сусіди дозволять їм плекати свої дивні звичаї в гуртках народної самодіяльності! І вже точно не перешкоджатимуть їхньому добровільному відходу туди, де ними ж спровокований антисемітизм ще не загрожуватиме їхньому життю. Адже невипадково в найпередовіших університетах Америки оспівування геноциду євреїв як форми відновлення світової справедливості і прямі заклики до нього перестали вважатися чимось поганим, якщо не супроводжуються прямими діями проти конкретних осіб. Зрозуміло, що оруеллівська концепція прогресу, де мир – це війна, свобода – це рабство і далі за оригіналом, загрожує самому існуванню Сполучених Штатів більше, ніж Ізраїлю.
Справжня проблема полягає в тому, що така картина світу працює хіба що в королівстві кривих дзеркал. Вона – не більше ніж набір журналістських вражень, які до дійсності прямого відношення не мають. Реальність така, що ніщо в ній не змушує Ізраїль переглядати свої підходи і змінювати плани. Починаючи з хибного уявлення про те, що оборонні війни стають для єврейської держави дедалі кривавішими. Порівняйте на дозвіллі: у війні Судного дня 1973 року Ізраїль втратив 3 з половиною тисячі вбитими, у нинішній поки що приблизно сотню (на жаль, кількість загиблих під час війни “Залізних мечів” військовослужбовців на цей момент уже перевищила 150 осіб, – прим. ред.). Звісно, життя – найвища цінність в іудаїзмі, одразу після віри і призначення, але при визначенні тенденції краще бути точними. І подальша відставка Нетаніягу, якої так прагнуть його недруги, якщо трапиться, зовсім нічого не змінить у розкладі – просто плоди його заслуг пожинатимуть інші люди. Вимушена відставка головної дійової особи – звичайна форма ритуального жертвопринесення, знак спокути трагедії, що дає змогу народу почати з чистого аркуша. Так буває, так було. Після перемоги у війні Судного дня, що почалася “тотальним провалом” спецслужб, Голда Меїр змушена була піти у відставку під улюлюкання недругів. І що ж? Історія зробила героя саме з неї, а не з її нікчемних спадкоємців.
Є факти малозначущі, як історична вата, а є такі, що мають потенціал змінювати хід подій. Хто вміє факти правильно читати, неодмінно дійде висновку, що час грає на руку Ізраїлю, і розвиток лише підтверджує його важкі правди. Зростання антисемітських настроїв у західних країнах, безсумнівно, не полегшує життя євреїв у цих державах і виставляє не найкращу характеристику корінним народам, але воно в принципі не пов’язане безпосередньо з життям і діяльністю місцевих єврейських земляцтв. Воно пов’язане скоріше з масовим переселенням мусульманського населення в Європу й Америку, з пафосом політики “відкритих кордонів”, із залишковим домінуванням лівих ідеологій. Зрощування прогресизму з антисемітизмом аж ніяк не є реакцією на якісь підступні інтриги єврейських владолюбців. У природі немає таких дій, вчинків, поведінкових моделей євреїв, які не викликали б реакції відторгнення у цієї частини громадськості, – хіба що опція самогубства, але такої опції у євреїв немає в заводі. Така є глибинна онтологія, відчуття долі та її сенсу, можливо, навіть Божий задум, з дозволу агностиків. Це таке явище, яке раціоналізації не підлягає.
Так чи інакше, частка антисемітів серед громадян західних держав ніколи навіть не наблизиться до стану, скажімо, сто років тому, коли світ скочувався до нацизму, або за часів дрейфусіад-гільснеріад-бейлісіад, не кажучи вже про Середньовіччя. Як то кажуть, це ми вже проходили! Єдине, що ці ексцеси змогли породити, – це ідею єврейської державності.
Але які ж факти свідчать про протилежне – про те, що Ізраїль виходить із цього раунду переможно, забезпечуючи собі гарні передумови для всіх наступних раундів? Насамперед це млява, індиферентна реакція арабського світу на силову відповідь ізраїльтян. Жодне з катастрофічних передбачень не збулося, скоріше навпаки. На території Палестинської автономії не сталося ні третьої, ні десятої інтифади, не спалахнули навіть скільки-небудь серйозні соціальні заворушення, рідкісні напади малоліток за допомогою ножа або пістолета не беруться до уваги. Усі знають, що дрібні хуліганські витівки – ознака не сили, а слабкості, бо символізують провал великих наступальних стратегій. Командири ХАМАСу, які ще залишилися в живих, це прекрасно розуміють. Ізраїльські араби практично одноголосно випад терористів засудили, відмежувалися від нього в діапазоні від байдужості до відкритих прокльонів. Бедуїни крупно посварилися з воїнами джихаду, друзи вже геройськи відзначилися в цій війні у складі ізраїльської армії. Не вірте вигадкам про глобальну інтифаду, її немає і не передбачається.
Єдиний по-справжньому важливий факт у наявності: жодна арабська або просто мусульманська держава жодного разу не розірвала дипвідносин з Ізраїлем, жодна! Туреччина відкликала свого посла для консультацій – це, звісно, катастрофа, але зовсім не трагедія! Це означає, що щойно знищення ХАМАСу буде успішно завершено, процес нормалізації відносин Ізраїлю з арабським світом піде з подвоєною швидкістю. Це відверто визнає саудський наслідний принц Мохаммед бін Салман, обираючи найобережніші та необов’язкові до виконання прокляття на адресу ізраїльтян. Деякі видатні шейхи, як, наприклад, король Бахрейну Хамад ібн Іса Аль-Халіфа, вважають за краще кидати громи і блискавки на адресу ХАМАСу, прямо називаючи його навіжену витівку провокацією, що підриває перспективи плідного регіонального співробітництва. На тлі інформаційного гаму з’ясувалося єдине суттєве: ніхто в Аравії не хоче ні ХАМАС як структуру, ні його вбивць на своїй території. Навіть Іран не зайшов далі пустопорожнього дзенькоту, його вихованці з “Хізбалли” пострілюють з-за кордону для підтримки штанів, але на широкоформатну війну не наважуються, мулли з Тегерана їм не дають на те відмашки, і правильно роблять. Одним словом, реальні гравці регіону правильно розуміють сенс нокаутуючого ізраїльського удару і просто зараз засвоюють урок.
Другий довгограючий фактор, який ще десятиліттями визначатиме позицію Заходу в цьому питанні, – це атмосферні зміни у світовій політиці, які відбуваються на наших очах. Ламається парадигма, в рамках якої ми в останні десятиліття існували. Навіть переконавшись у її безглуздості, ми за інерцією продовжували мислити в інфантильних категоріях концепції Френсіса Фукуями, як він представив її в безсмертній байці “Кінець історії”. Ця теорія виходила з уявлення, що історія людства, яка була, по суті, низкою воєн, закінчується в нас на очах тотальною перемогою ліберальної демократії, а тріумф нового ладу видно скрізь, куди дотягнеться нездоланна рука соціального прогресу. Незважаючи на безперечну принадність посилок, ця парадигма сьогодні б’ється в агонії і, найімовірніше, відійде в інший світ, нічим не увінчавшись. Світ сьогодні набагато більше нагадує провидіння іншого візіонера – Семюела Гантінгтона, як він представив їх у своїй новаторській праці “Зіткнення цивілізацій”. Гантінгтон передбачив неминучий силовий конфлікт між різними світовими цивілізаціями – зокрема, між іудео-християнською та ісламською. Не дивно, що політично некоректна теорія була суворо засуджена прогресивною громадськістю та оголошена нечинною, доки не проявилася як правдива. Помилка автора полягала хіба що в тому, що, за його розрахунками, бойове зіткнення мало відбуватися по периметру цивілізацій, тоді як у реальності полем бою дедалі частіше стають столиці Європи та Америки. Але сенс і лють сутичок від цього не стають меншими.
У зіткнення цивілізацій багато іпостасей. Одна з них – драматичний зсув політичних настроїв населення вправо. Це форма підсвідомої підготовки євроатлантичної цивілізації до прийдешнього зіткнення і прояв її логічної втоми від спокуси мультикультуралізму. Результати всіх останніх виборів показують, що ліберально-демократична модель суспільного устрою сильно потріпалася, втратила свій сексапіл і її скрізь тіснить консервативно-демократична альтернатива. Вкрай важливо, кажучи про це, розуміти, що мотором такого зсуву є не примітивний позив популізму, який апелює до казкових і тому хибних “істин” східних деспотій, усіляких режимів особистої влади, а консервативний пафос школи Черчилля, Рейгана, Тетчер і іже з ними. Процес пішов, коли стало зрозуміло, що італійський прем’єр Джорджа Мелоні – все що завгодно, але тільки не популіст, і позиціонує себе як черчилліанку. І нідерландець Герт Вілдерс, і аргентинець Хав’єр Мілей – з того ж розряду. Хто вважає, що це скоріше винятки, які тільки підтверджують правило, нехай дочекаються результатів найближчих виборів в Іспанії, Швеції, Бельгії, Франції, Німеччині, Сполучених Штатах, далі скрізь.
І найцікавіше: позитивне ставлення до Ізраїлю є родовим знаком західного нового правого руху! У пошуках союзників новий консерватизм дуже скоро стане перед вибором між Ізраїлем та арабськими диктатурами з їхніми лівими попутниками-“прогресорами”, і немає сумнівів, на кого впаде його вибір. З погляду майбутнього розвитку не менш важливим є інший малосподіваний поворот теми: взаємне відчуження західного демократичного консерватизму і путінізму. Близькосхідний катарсис раптом, наче промінь світла в темному царстві, висвітив істину, яка чомусь здавалася важкою для осягнення: путінізм з усім його домостроєм, як і всі інші фашистські та просто тоталітарні режими, ніколи не був варіантом консерватизму. Путінізм ніколи не був “проектом майбутнього, що включає в себе все найкраще з минулого”, бо в тоталітаризмі ніколи не було нічого ні хорошого, ні кращого. В антицивілізаційній позиції Кремля щодо питання нинішньої війни з ХАМАСом виявилася вся нацистсько-комуністична сутність путінізму.
Конфлікт змусив і євроатлантичних правих обирати сторони, і з путінізмом вони опинилися по різні боки барикади! Учорашні популісти й обожнювачі Путіна відчули себе людьми Заходу, спадкоємцями сильної і впевненої у своїй правоті ціннісної цивілізації, якій нема чому вчитися в орієнтальної деспотії. Навіть “антисистемні” партії та рухи, що годувалися начебто з руки Кремля, відчули в ньому споконвічного ворога демократії, якій усі вони так чи інакше присягають.
Оскільки конфлікт навколо Гази обіцяє бути затяжним, прірва між Москвою та новими правими лише розширюватиметься, поки не призведе до їхнього остаточного розмежування й відчуження. Стане остаточно ясно: путініст і хамасник – значить лівий.
Серед фактів фатальної важливості є ще один, і він, мабуть, важливіший за всі інші. Це реакція єврейської спільноти на війну і зростання антисемітизму у світі. Навряд чи хтось всерйоз очікує, що переслідування змусять євреїв відмовитися від своєї духовної спадщини. Трагедія, як завжди, дає маловірним можливість раз і назавжди покинути це співтовариство нелегкої долі й неясного, але високого призначення, і, як завжди, виявляється, що охочих зіскочити на ходу мізерно мало. Якщо не брати до уваги потомствених юродивих і сільських дурників, переважна більшість тих, хто відносить себе до єврейства, мають тенденцію змикатися навколо своєї глобальної духовної вітчизни. Уже зараз Єврейське агентство (Сохнут), що займається репатріацією, відзначає різке зростання кількості охочих переселитися в Ізраїль. Найсміливіші прогнози говорять про можливість дев’ятого валу алії, подібно до того, як це було на самому початку 90-х років, коли у зв’язку з розпадом Радянського Союзу населення країни поповнилося більш ніж мільйоном нових переселенців. У світі ще є багатолюдні єврейські земляцтва, здатні посприяти здійсненню подібних планів. Не доводиться тричі гадати, щоб зрозуміти, який психологічний тиск чинять на їхніх членів побутові прояви антисемітизму.
Різке збільшення чисельності ізраїльтян докорінно змінило б співвідношення сил у регіоні. Є критична маса населення, яка робить непотоплюваною і незнищуваною країну, що живе зі своєю діаспорою в режимі сполучених посудин і здатна відмобілізуватися за три дні.
Усі права захищені (с) РС. Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут авеню, Вашингтон 20036, США
