Син ворога народу та народний артист
Фото: Discogs
Є актори, яких любила вся країна, але яким не дісталося найвищого почесного звання «народний артист СРСР». Це відбувалося з різних причин — так, для нагородження була потрібна певна «вислуга років», і хтось просто не встиг її напрацювати до розвалу країни. У Євгена Весника у цьому відношенні все склалося: народним артистом він став 1989-го, коли йому було 66 років. Але насправді народним він став набагато раніше, хоча трагічні події у житті взагалі могли закрити йому шлях до мистецтва.
Син ворога народу
Весник народився 15 січня 1923 року в сім’ї військового комісара Якова Весника, який відвоював на Громадянській. Після війни той став одним із тих, хто відновлював радянську промисловість — працював на різних посадах у Магнітогорську та Баку, розвивав закордонну торгівлю СРСР у США та Швеції, а на початку 1930-х став першим директором металургійного комбінату в Кривому Розі. 1936-го Якова Весника вперше заарештували за звинуваченням у «троцькізмі», але відпустили після заступництва Орджонікідзе. За рік заступатися було вже нікому — настав арешт, суд і швидкий розстріл. Дружина теж потрапила до жорна «великого терору» — як дружину «зрадника Батьківщини» її відправили на заслання до Казахстану. Так за 4 місяці 14-річний Євген залишився один і мав опинитися в дитбудинку для таких самих сиріт із «неправильними» батьками, та знайомі батька — дружина Орджонікідзе та всесоюзний староста Михайло Калінін — допомогли йому влаштуватися та дали грошей на перший час. Але далі він дбав про себе сам — знайшов роботу, хоча для повноцінного життя довелося розпродавати бібліотеку й батьківські речі.
Гвардії лейтенант
Війну Весник згадувати не любив, проте його нагороди говорили самі себе. Його призвали 1942-го, призначили до артилерійського училища — і після прискореного курсу він опинився на фронті. Командував вогневим взводом, був ад’ютантом командира бригади, мав бойові нагороди, серед яких дві медалі «За відвагу» — за форсування річки Свір і за штурм Кенігсберга — та Орден Червоної Зірки. Весник кілька разів був поранений, але, за його спогадами, «легко відбувся, навіть у шпиталі не лежав». Він лукавив: під кінець війни, під Кенігсбергом, отримав важку контузію і два тижні провів на лікарняному ліжку.
Офіційно – артист
В артисти Весник подався одразу після школи і документи він подав одразу до всіх театральних училищ Москви — у ГІТІС, у студії при театрі Вахтангова та при МХАТ. Але вибрав врешті-решт училище імені Щепкіна — там у місцевкомі працював знайомий, який обіцяв допомогти матеріально. Навчання перервала війна – втім, навіть в училищі Весник був керівником самодіяльності, що, як він зізнавався, завадило йому при випуску отримати звання лейтенанта. Після демобілізації він повернувся до рідного вишу, закінчив його і був прийнятий до театру імені Станіславського. Життя потроху налагоджувалося: 1945-го повернулася із заслання й мати. Але він згадував, що молоді актори тоді жили дуже бідно і підробляли всіма можливими способами, наприклад, допомагали розвантажувати декорації, шуміли під час вистав, зображуючи різні звукові ефекти. Але по-справжньому Весник розкрився як актор у театрі Сатири, куди перейшов 1954 року. Він перший у Радянському Союзі зіграв Остапа Бендера у виставах «Золоте теля» Еммануїла Краснянського та «Дванадцять стільців» Ераста Гаріна і виходив у цьому образі на сцену понад 600 разів.
Не головні, але помітні
«Ображатись на долю ніяк не можу, тому що зрештою я був запрошений до колективу Малого театру артистом, що вже склався, з ім’ям», — згадував Весник.
У свій улюблений театр він перейшов 1963-го і провів на його сцені майже 30 років. Переграв у всіх спектаклях основного репертуару, сам займався режисурою: однією з його постановок став «Ревізор» за Гоголем. І, зрозуміло, він багато знімався у кіно, хоча головних ролей не діставалося — мабуть, Весник вважався характерним актором, його запрошували зіграти персонажів з посадою і владою, але добродушних. Проте навіть ці епізоди змусили глядачів запам’ятати та полюбити цього актора — особливо після «Пригод Електроніка», в яких він зіграв трохи розсіяного вчителя математики, прозваного учнями «Таратар Таратарич».
До кінця вісімдесятих, коли приспіло почесне звання «народний артист СРСР», Весник майже відійшов від справ. З Малого театру він звільнився 1992-го, у кіно знімався рідко — хоча тоді у його фільмографії з’явилися ролі в комедії Леоніда Гайдая «На Дерибасівській гарна погода», у серіалі Юрія Кари «Майстер і Маргарита» та у фантасмагорії Володимира Меньшова «Ширлі-мирлі».
«Я — Женя Весник, поставлений у кожній ролі в нові обставини, що пропонуються автором. І ось від цих нових авторських обставин і залежить, хто я, комік чи трагік, — розповідав Весник про своє амплуа. — Що ж до незіграного… Моя мрія — втілити образи Салтикова-Щедріна та Монтеня».
Але ця мрія так і залишилася нереалізованою. Він помер 10 квітня 2009 року, на 86-му році життя після перенесеного інсульту.
