Архітектор вільної економіки
Лехаим
Давид ШИМАНОВСЬКИЙ
Економіка – сфера життя суспільства, куди з давніх-давен непереборно тягло євреїв. Вони не лише вагомо доклались до розвитку торгівлі, фінансів та виробництва, а й зробили важливий теоретичний внесок в економічну науку. Імена Давида Рікардо, Карла Маркса, Пола Самуельсона, Леоніда Канторовича, Саймона Кузнеца, Роберта Солоу та інших найвидатніших економістів відомі не лише фахівцям. Мілтон Фрідман виділяється серед них як провідний неоліберал – творець політекономії розвиненого капіталізму ХХ ст.
«Я сам себе створив»
Його батьки, Сара Етель (у дівоцтві Ландау) та Еньо Сол Фрідман – емігранти із закарпатського міста Берегове. Мілтон став їх четвертою дитиною та єдиним сином. Незабаром після його народження в Брукліні 31 липня 1912 р. родина переїхала до Ровея за 20 миль від Нью-Йорка. Мама працювала в галантерейній лавці, а тато, як пізніше згадував Фрідман, «безуспішно намагався досягти результату в безнадійних торгових операціях». Батьки були помірними йудеями, а син, «переживши в дитинстві порив побожності», згодом характеризував себе як агностика. Коли Мілтон навчався в останньому класі середньої школи, батько помер, і турбота про хлопчика лягла на плечі матері та старших сестер.
Підліток виявляв глибокий інтерес до математики і в 16 років за конкурсом вступив до Ратгерського університету, найбільшого вишу в Нью-Джерсі, з правом отримання часткової стипендії. Підробляв офіціантом у місцевому фастфуді, продавцем у магазині. Поглиблено вивчав статистику та економіку, оскільки планував стати актуарієм – спеціалістом зі страхової математики. Але викладачі економіки В. Бернс (згодом голова Федеральної резервної системи США) і Г. Джонс (майбутній фахівець з процентної ставки) переконали студента-відмінника в тому, що тільки сучасна економічна наука здатна покласти край Великої депресії, що вибухнула 1929 року.
Закінчивши університет у 1932-му, Мілтон отримав дипломи бакалавра з математики та економіки – і одразу дві пропозиції про вступ до магістратури. Браунівський університет, один із найпрестижніших у США, обіцяв йому кар’єру з прикладної математики, а ще більш відомий Чиказький, який славився дослідженнями у сфері соціальних наук, запрошував Фрідмана на економічний факультет. Випускник обрав другий і з того часу цілком присвятив себе заняттям у сфері економічної теорії. Інтелектуальний творчий клімат університету в Чикаго вплинув на формування Фрідмана як економіста і вирішальною мірою визначив коло його наукових інтересів. Він захопився ідеями професорів Дж. Вайнера (свого одноплемінника, прихильника вільного ринку), Ф. Найта (розробника теорії підприємництва на основі ринкового механізму) та Г. Саймонса (фахівця з податкових систем). Мілтон пройшов аспірантське стажування з проблем математичної економіки в Колумбійському університеті (Нью-Йорк), де значно більше уваги приділялося емпіричному підходу до господарських проблем.
Повернувшись до Чикаго 1933-го, Фрідман став магістром та асистентом-дослідником і вже наступного літа вперше взяв участь у великомасштабному проекті досліджень споживчого бюджету для Комітету з природних ресурсів США у Вашингтоні. Він критикував заходи адміністрації щодо фіксації цін та заробітних плат, вважаючи, що Велика депресія викликана зайвим скороченням грошової пропозиції, яка виникла як наслідок банківської кризи та неефективних рішень Федеральної резервної системи. Служба в уряді Рузвельта в роки нового курсу збагатила Фрідмана безцінним практичним досвідом. А 1937-го він розпочав багаторічну співпрацю з Національним бюро економічних досліджень (NBER), де почав працювати помічником у відомого економіста Саймона (Шимена) Кузнеца. Виходець із Пінська, який згодом отримав «Нобелівку» за обґрунтування економічного зростання, соціально-економічної структури та розвитку в цілому, Кузнец сприяв становленню економіки як емпіричної дисципліни.
1940-го Мілтон у співавторстві з Кузнецом завершив свою першу наукову працю «Доходи від незалежної приватної практики лікарів». Висновок дослідження про те, що «медицина надає лише обмежені можливості для підвищення доходів лікарів у порівнянні з доходами дантистів», викликав протести в NBER, і видання книги було затримано на шість років. Ця монографія лягла в основу дисертації, за яку Фрідман пізніше був удостоєний докторського ступеня.
В роки Другої світової війни він викладав в Університеті Вісконсіна, але зіткнувся з проявами антисемітизму і перейшов до групи Міністерства фінансів США, яка займалася вивченням військового оподаткування. У 1943–1945 pp. на замовлення Міністерства оборони як заступник директора групи брав участь у дослідженнях з математичної статистики для оцінки конструкції зброї та військової тактики.
Отримавши 1946 р. ступінь доктора економіки в Колумбійському університеті, Фрідман рік провів в Університеті Міннесоти, а потім повернувся до альма-матер як доцент. 1962-го він став там професором економіки і пропрацював ще 15 років аж до виходу на пенсію. 1950-го був у Парижі консультантом з реалізації плану Маршалла. У 1953–1954 pp. викладав у Кембриджському університеті як запрошений професор – співробітник міжнародної освітньої програми. Вивчав політико-економічні проблеми європейських країн. Майже все життя Фрідман поєднував наукову та викладацьку роботу у вузах з участю у практичному вирішенні проблем економічної політики в урядових структурах – Федеральній резервній системі (FRS), NBER та ін. Мілтон з гордістю зізнавався: «I’m self-made man» (« Я сам себе створив»).
Монетарист
З 1948 р. Фрідман в університеті Чикаго займався методологічними проблемами суспільства і зібрав навколо себе групу однодумців, що отримала назву «Чиказька економічна школа», яка дала світові видатних учених, у тому числі нобелівських лауреатів. Їх об’єднала віра в самодостатність ринку та необхідність його звільнення від державного втручання.
Бюро економічних досліджень залучило Мілтона до вивчення ролі грошей при циклічних коливаннях економіки. Фрідман очолив також постійний семінар “Гроші та банки”, який сприяв відродженню емпіричних монетарних досліджень. Підсумком стали його роботи “Есе в позитивній економіці” (1953), “Кількісна теорія грошей: нова версія” (1956) і “Теорія функції споживання” (1957). 1963-го Мілтон Фрідман у співавторстві з економістом Анною Шварц, дочкою рабина, видав книгу «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867–1960». На основі аналізу фактичних даних у ній було зроблено висновок: від темпів зростання грошової маси залежить наступне настання тієї чи іншої фази ділового циклу. А з колегою Девідом Мейселменом він написав роботу «Відносна стабільність швидкості грошового обігу», де доводив, що номінальні грошові доходи залежать виключно від коливання пропозиції грошей. У 1968-му з’явилася його стаття «Роль монетарної політики», яку соціолог А. Тойнбі назвав «найзначнішою з будь-коли опублікованих в економічному журналі».
Ці публікації викликали бурхливі дебати монетаристів з кейнсіанцями – прихильниками Джона Кейнса, котрий відстоював необхідність активного втручання держави в ринкове господарство шляхом створення «ефективного попиту» та «повної зайнятості». Кейнс сформулював «психологічний закон»: при зменшенні доходів знижуються кошти на заощадження, що веде до падіння загального купівельного попиту, скорочення виробництва товарів та послуг, руйнування дрібних товаровиробників, великомасштабного безробіття та хронічної депресії. Держава має регулювати економіку збільшенням грошової маси, стимуляцією інвестицій, громадських робіт, бюджетного фінансування тощо.
В основу монетаризму як макроекономічної теорії, згідно з якою кількість грошей в обігу є визначальним фактором розвитку економіки, Фрідман поклав тезу про фіксований довгостроковий зв’язок між грошовою масою та інфляцією (або дефляцією). Згідно з його теорією, у реальній економіці інфляція виникає, коли грошова маса зростає швидше, ніж додана вартість. При цьому державні витрати на стимулювання економіки у середньостроковій перспективі вичерпаються, і фіскальна політика для пом’якшення економічних коливань не спрацює. Центральна ідея монетаризму – «оптимізуюча поведінка» економічних агентів, а його базова економічна одиниця – «людина егоїстична», яка прагне збільшити власний дохід і добробут виходячи з невизначеності вигод і витрат. Якщо держава не втручатиметься у природне регулювання ринку, поточні ціни в довгостроковій перспективі самі прагнутимуть до конкурентних, а монопольну ціну ринок знищить. В умовах ринкової економіки існує зворотний зв’язок між валютними резервами і розмірами внутрішньої грошової маси, що у сумі становить величину, необхідну для товарообміну. Саме через цей зв’язок і встановлюється рівновага.
Монетарний принцип «нейтральності» грошей полягає, за Фрідманом, у тому, що попит на них стабільний і пов’язаний з динамікою валового внутрішнього продукту (ВВП), а їх пропозиція нестабільна, бо залежить від дій уряду. Монетаристське правило полягає в тому, що грошова пропозиція має щороку розширюватись до 5% пропорційно темпам зростання ВВП. Дотримання цього правила усуне непередбачуваний вплив антициклічної кредитно-грошової політики. Постійно зростаюча грошова пропозиція підтримуватиме попит, що розширюється, не викликаючи при цьому зростання інфляції. На думку Фрідмана, споживання залежить від довгострокового доходу, оскільки споживачі згладжують коливання тимчасового доходу заощадженнями та позиковими коштами. Циклічність розвитку він пояснює, ґрунтуючись на «рівнянні обміну», за яким загальна ціна створеного в країні продукту повинна дорівнювати добутку величини грошової маси на швидкість обороту.
Його концепція монетаризму знайшла широке практичне застосування, а методика визначення доходів стала основою подальших досліджень з макро- та мікроекономіки. У 1976 р. Мілтон Фрідман був удостоєний Нобелівської премії з економіки «за досягнення в галузі аналізу споживання, історії грошового обігу та розробки монетарної теорії, а також за практичний показ складності політики економічної стабілізації». В лекції у Стокгольмі лауреат продемонстрував застосування своєї теорії до дослідження проблеми взаємозв’язку між темпами розвитку інфляції та безробіттям, причиною якого є непередбачена інфляція. Він перший з економістів показав, що безробіття можна постійно знижувати шляхом зміни чинників, що визначають його природний рівень. Фрідман дійшов висновку, що зайнятості, як і виробництву, властива циклічність, її природа прихована у недостатній пропозиції грошової маси.
Неоліберал
Мілтон Фрідман брав активну участь у політичному вирішенні актуальних економічних проблем. Він консультував кандидата у президенти від республіканців Б. Голдуотера. За його порадою Р. Ніксон скасував обов’язковий призов до армії та фіксований обмінний курс долара США по відношенню до інших валют, забезпечивши його стабільність. Фрідман був радником Рейгана у його передвиборній кампанії 1980 р. і протягом обох президентських термінів, сприяв при ньому подоланню стагнації економіки шляхом скасування контролю цін та розміру заробітної плати, зниження видатків уряду, зменшення податкової ставки.
На основі рекомендацій Мілтона Фрідмана Маргарет Тетчер успішно приватизувала націоналізовані лейбористами підприємства та галузі економіки, сфери освіти та охорони здоров’я, згорнула обтяжливі соціальні програми. Фрідман підтримував вимоги зниження податків, одностатеві шлюби, легалізацію маріхуани та проституції. Він кілька разів відвідував Східну Європу та Китай, де консультував уряди. До його послуг як експерта зверталися керівники багатьох країн, зокрема Ізраїлю. Його ідеї стали основою для дій ФРС у ході світової фінансової кризи 2007–2008 років. Журнал The Economist відгукувався про нього як про «найвпливовішого економіста другої половини двадцятого століття… можливо, всього століття».
Генерал А. Піночет для переходу від авторитарної економіки до вільного ринку використовував “шокову терапію” на основі широкої приватизації, диверсифікації експорту, деструктуризації боргів, залучення іноземного капіталу, зниження інфляції, девальвації. У цьому йому допомагали учні М. Фрідмана і сам «гуру», який неодноразово відвідував Чилі. За що його гостро звинувачували у подвійних стандартах, хоч сам він засуджував політичний терор диктатора. У Росії приватизація у формі ваучерів та заставних аукціонів призвела до поглиблення соціальної нерівності, появи олігархії, зростання корупції. А «монетаризм» та «демократи» стали в Росії лайливими словами. З’ясувалося, що постулати Фрідмана, які успішно діють в умовах зрілої ринкової економіки, при переході від соціалізму до капіталізму та за слабкої демократії спрацьовують далеко не завжди.
«Два щасливчика»
Мемуари під такою назвою подружжя Фрідман видали 1998 р. на честь 60-річного сімейного ювілею. Мілтону в житті пощастило: він досяг вершин суспільної слави і повноцінного особистого щастя. 1938-го, будучи аспірантом університету Чикаго, закохався в Роуз Директор, теж аспірантку-економіста, і запропонував їй руку і серце. Роуз, що народилася на Волині, з ранніх років жила в Штатах, закінчила університет у Чикаго, пізніше служила в Національному бюро економічних досліджень. У них народилися дочка Дженет, у майбутньому відомий юрист, та син Девід, який став професором-економістом, лібертаріанцем. Їхній онук Петрі Фрідман – активіст і теоретик сучасної політекономії, винахідник концепції сістейдингу (вільних автономних спільнот в океані).
У співавторстві з чоловіком Роуз Директор-Фрідман написала ряд книг, які були перекладені 14 мовами: «Бідність: визначення та перспектива», «Якби гроші заговорили», «Тиранія статусу-кво», «Свобода обирати: наша позиція» та ін. Вона допомагала чоловікові у створенні просвітницьких телепрограм, заснувала разом із ним сімейний Фонд сприяння освіті, працювала над ідеєю «навчальних ваучерів», які дозволяють оплачувати навчання американським школярам із бюджетних коштів. Мілтон Фрідман написав понад 30 книг і понад 400 статей з економіки, теорії грошей, механізмів ринкового регулювання, споживання, причому багато з них створені у співпраці з дружиною.
1977-го у віці 65 років Фрідман з почестю покинув університет Чикаго, загалом провівши в ньому 30 років. Економіст та його дружина переїхали до Сан-Франциско, де він став запрошеним дослідником філії Федерального резервного банку. Тоді почав співпрацювати з Гуверівським інститутом, що входить до структури Стенфордського університету, де й працював до кінця життя. Фрідман увінчаний безліччю нагород та почесних звань. У 1951 р. молодого економіста удостоєно медалі Джона Бейтса Кларка Американської економічної асоціації (АЕА). А 1988-го отримав Національну наукову медаль та президентську медаль Свободи – найвищу цивільну нагороду США, яку вручив йому сам Рейган. Його обирали президентом АЕА та міжнародного наукового товариства «Мон Пелерін» (Швейцарія). Він був членом Американського філософського товариства, Національної академії наук США, Американської академії мистецтв, найстарішої в Італії Національної академії деї Лінчеї, попечителем Філадельфійського товариства та інших престижних наукових організацій. Здобув звання почесного доктора безлічі американських та зарубіжних вузів, у тому числі Єврейського університету в Єрусалимі. А також був нагороджений золотими медалями багатьох урядових та громадських об’єднань (включаючи Товариство друзів Єврейського університету).
Сімейний союз подружжя Фрідман протягом 68 років витримав усі життєві випробування. За словами Мілтона, половина його успіхів належала Роуз. Їх поєднувала не лише спільність професійних інтересів, а й захопленість подорожами, спортом, художньою літературою та класичною музикою. Всі ці роки Роуз у всьому допомагала чоловікові, була міцною опорою та головною людиною у його житті.
Мілтон Фрідман помер у Сан-Франциско 16 листопада 2006 р. від серцевої недостатності у віці 94 років. А за три роки пішла з життя його вірна подруга. На честь великого вченого Інститутом Катона у 2002 р. засновано «Премію Мілтона Фрідмана за розвиток свободи». Цей інститут, названий на ім’я давньоримського трибуна, – американська дослідницька та просвітницька організація лібертаріанського напрямку, заснована 1977 р. за участю Фрідмана, – відстоює принципи обмеженої держави, ринкової економіки, вільної торгівлі та розширення свободи особистості.
