“Знаряддя відродження Ізраїлю”
До 76-ї річниці утворення Ізраїлю

Г. Трумен приймає у Вашингтоні прем’єр-міністра Ізраїлю Д. Бен-Гуріона. Праворуч – посол Держави Ізраїль у США Абба Евен. 5 серпня 1951 р.
Вікіпедія/ Локальний ідентифікатор Національного архіву США: NLT-AVC-PHT-(73)3680
Олександр КУМБАРГ
“Наша політика не була ні єврейською, ні арабською, а була просто американською політикою…”
Гаррі Трумен
В ХХI ст. у США Трумена багато хто вважає одним із найвидатніших президентів (1945-1952) у біографії країни. Але шанують його не тільки в Сполучених Штатах. В Ізраїлі є мошав (сільськогосподарське поселення) Кфар-Трумен, з 1950 р. він носить ім’я 33-го президента США. Названі ім’ям Трумена й ізраїльські вулиці, школи, бібліотеки, Дослідницький інститут просування миру… В єврейській історії, в історії Ізраїлю він відіграв особливу роль: “Я намагаюся перетворити світ на безпечне місце для євреїв”, – говорив Трумен.
Прихильник сіонізму
Пішовши в політику, ставши в 1935 р. сенатором від Демократичної партії, Гаррі Трумен став і прихильником сіоністського руху. Вочевидь, він прийшов до цього завдяки своєму баптистському віросповіданню, життєвим поглядам, сформованим у сім’ї, знанню давньоєврейської історії Палестини, друзям-євреям і євреям-виборцям у його штаті Міссурі. Особливо відомі його проєврейські та просіоністські висловлювання періоду Другої світової війни. Так, у 1943 р. він заявляв про необхідність зробити все можливе для “притулку” європейським євреям. Пізніше пообіцяв допомагати боротися за створення єврейського національного вогнища в Палестині.
У 1944 р. 60-річний сенатор Трумен став віце-президентом США, коли президент Ф. Рузвельт пішов на свій четвертий президентський термін. Труменівські функції були здебільшого представницькі, він не формував політику, не входив до найближчого оточення президента. Однак незабаром Рузвельт помер, і з квітня 1945 р. Трумен очолив США.
Уже в перші дні свого президентства він знайшов можливість зустрітися з головою Надзвичайної ради американських сіоністів рабином Стефаном Вейцом і запевнив його, що підтримує необмежену імміграцію євреїв до Палестини. На конференції в Потсдамі Трумен говорив про тверду впевненість американського народу, що “імміграція до Палестини не повинна бути припинена і що розумному числу пригноблених у Європі євреїв має бути дозволено оселитися там відповідно до їхніх бажань”. У другій половині 1945-го президент сприяв наданню особливого статусу євреям, які пережили Катастрофу, в американських таборах для біженців, поліпшив умови їхнього життя. Незважаючи на негативну реакцію американського союзника Великої Британії, він виступив за якнайшвидшу видачу британською владою 100 тис. імміграційних сертифікатів євреям-біженцям, які хотіли репатріюватися до підмандатної Палестини, що перебувала тоді під управлінням Британії. США навіть висловили готовність оплатити витрати на їхній проїзд та облаштування. Трумен добре знав, що в “домашніх” країнах (особливо в Польщі, Румунії) на багатьох із них чекали тільки погроми, переслідування. У 1946 р., у виступі, приуроченому до Йом-Кіпуру, Трумен запевнив, що “Сполучені Штати підтримуватимуть створення життєздатної єврейської держави”.
Від серпня 1944 р. у форті Онтаріо – історичних фортечних спорудах у штаті Нью-Йорк – проживала майже тисяча біженців-євреїв. Єдиний випадок під час війни, коли США, нехай і неохоче, надали свою територію для порятунку маси біженців. Вони вважалися гостями країни і мали після війни повернутися до Європи. Однак, незважаючи на протидію опозиції, у грудні 1945 р. директива Гаррі Трумена зменшила обмеження на в’їзд до США постраждалих від нацизму. Ті, хто проживав в Онтаріо, теж отримали візи. Загалом тоді іммігрувало до США понад 40 тис. переміщених осіб; близько 28 тис. із них – євреї. А в 1948 р. Конгрес США ухвалив Акт про переміщених осіб, за яким у 1949-1952 рр. їм видали вже близько 400 тис. американських імміграційних віз. З них приблизно 68 тис. надали євреям.
Складнощі вибору
Дуже значну роль Г. Трумен відіграв у створенні Держави Ізраїль. Після війни питання про це витало в міжнародній атмосфері. Сіоністський рух дедалі активніше виступав проти британської адміністрації в Палестині, задіювалися навіть теракти. Лондон більше не міг керувати ситуацією і поспішив відмовитися від свого мандата на Палестину. Тепер потрібно було провести рішення про єврейську державу через ООН. Зрозуміло, що тут дуже багато залежало від позицій провідних держав світу. Британія з прем’єром Клементом Еттлі підтримувала арабів. А ось дві настільки різні держави, як США і СРСР, як не парадоксально, збіглися у своїй орієнтації на утворення єврейської держави. Однак у США це рішення проходило дуже важко.
Американський історик Микола Злобін зазначає, що в структурах американської влади істотне місце посідали опоненти ідеї поділу Палестини, створення єврейської держави. Держдепартамент, який працював над питаннями зовнішньої політики, багато хто в дипломатичному корпусі попереджав: якщо США виявлятимуть явні симпатії до сіонізму, то втратять свій імідж у регіоні. Потрібно спиратися на численних арабів, які контролюють гігантські запаси нафти, проводити щодо них політику умиротворення. Інакше араби підуть до СРСР. Проти єврейської держави виступала популярна на той час у країні людина, політик, герой Другої світової війни генерал Джордж Маршалл, який обіймав посаду державного секретаря. Як і багато американських військових, він вважав високою ймовірність військового зіткнення з СРСР у Європі, для успіху в якому потрібно мати доступ до близькосхідної нафти. Як констатує американський історик Алонзо Гембі, міністр оборони Джеймс Форрестол прямо говорив Трумену: “Ви просто не розумієте, що сорок мільйонів арабів зіштовхнуть чотириста тисяч євреїв у море. І в цьому вся справа. Нафта – ми повинні бути на боці нафти”. І американські бізнесмени, які розвивали в близькосхідному регіоні нафтовий бізнес, боялися втратити свої доходи. А ЦРУ наголошувало, що поділ Палестини не вирішить проблеми регіону.
Водночас політичні радники президента – Кларк Кліффорд, єврей, прихильник сіонізму Девід Найлз, який забезпечував контакти Білого дому з американськими сіоністами, єврей Макс Ловенталь, радник і спічрайтер, єврей Семюел Розенман, – наводячи свою аргументацію, висловлювалися на користь створення єврейської державності.
Зокрема, у зовнішньополітичному ракурсі йшлося про те, що в особі нової єврейської держави Штати можуть отримати надійного союзника в близькосхідному регіоні, не пов’язаного з Великою Британією, прихильного до демократичних цінностей, якого можна буде надалі використати в разі військової конфронтації з СРСР.
Брав участь у визначенні близькосхідного курсу і Конгрес, де починало формуватися єврейське лобі (яке складалося не тільки з євреїв), проявляв велику активність американський сіоністський рух. Трумен враховував фінансову допомогу євреїв – спонсорів Демократичної партії, помітну присутність євреїв у ЗМІ. Не міг не враховувати він і сотні тисяч своїх виборців-євреїв, багато з яких підтримували сіонізм. Спочатку чекали проміжні вибори до Конгресу в 1946 р. Потім – дуже складні президентські вибори 1948 р., на яких багато хто передрікав йому поразку. За сформованою в США традицією більшість єврейської громади (близько 80%) тоді, як і зараз, голосувала за Демократичну партію. Трумен отримав десятки тисяч телеграм, листів, петицій на підтримку створення єврейської держави. І нехай єврейський електорат був не надто великий, але мусульманських виборців на той час було набагато менше (як казав Трумен, “серед моїх виборців немає сотень тисяч арабів”). І були побоювання, що виборців-євреїв можуть перехопити республіканці, їхній лідер Томас Дьюї. Положення про утворення національного єврейського осередку в Палестині входило до передвиборчих програм обох партій.
У листопаді 1947 р. Г. Трумен таємно зустрівся з одним із лідером сіоністів, ученим Хаїмом Вейцманом, який тривалий час був головою Всесвітньої сіоністської організації, а в майбутньому став першим президентом Ізраїлю. Із Труменом вони були знайомі й симпатизували одне одному. Вейцман розповів президенту про своє бачення відродження Ерец-Ісраеля: про освоєння пустелі, розвиток сільського господарства, перетворення єврейської країни на потужну індустріальну державу. Трумен теж вважав, що євреї можуть створити чудову індустріальну систему і, ймовірно, вірив у те, що виробничими можливостями регіону зможуть користуватися і євреї, і араби.
Але, як і багато американських політиків, Трумен всерйоз побоювався, що СРСР може використати тяжіння багатьох євреїв до соціалізму для проведення своєї лінії в регіоні, для насадження комуністичних ідей на Близькому Сході, в мусульманському світі. Антикомунізм був “прапором” політики Трумена і знайшов вираження в його доктрині стримування світового комунізму, що перешкоджає розповзанню світом сталінізму. Ґрунт для таких страхів існував. Адже не випадково Сталін сподівався на популярність комуністичної та соціалістичної ідеології в єврейському суспільстві. І розглядав появу Ізраїлю в контексті виштовхування Великої Британії з Близького Сходу, придбання в ізраїльській особі союзника. Ну, а якщо з комунізмом щось піде не так, то як інструмент для зіткнення лобами в регіоні США і Британії.
Однак Вейцман знав умонастрої в ішуві краще. Він послався на те, що євреї з країн Східної Європи, які становлять більшість емігрантів, – це якраз ті люди, хто їде від комунізму. І вибори в ішуві свідчать про вкрай невелику популярність комунізму в цьому середовищі. Трумена ці доводи переконали, і американська делегація в ООН підтримала проєкт поділу Палестини, що, своєю чергою, вплинуло на думку й багатьох інших країн. У листопаді 1947 р. ООН ухвалила резолюцію про поділ Палестини на єврейську та арабську держави.
Едді Джекобсон
Але це була тільки перша частина політичної драми. Як відомо, арабських лідерів такий варіант не влаштував, вони намагалися перешкодити євреям обґрунтовуватися на єврейській частині Палестини. Пішли військові сутички. Ще в 1945 р. здебільшого для недопущення утворення єврейської країни створили Лігу арабських держав. Араби претендували на всю Палестину. Трумен так писав про труднощі й особливості ситуації, що склалася: “Євреї були за поділ, але не всі євреї. Араби були проти поділу, але вони не були згодні в тому, наскільки вони проти цього”.
Напружена близькосхідна атмосфера знову пожвавила противників ізраїльського суверенітету в американському істеблішменті. У Держдепартаменті вважали, що реалізацію рішення ООН необхідно відкласти. Крім політичних та економічних аргументів, деякі з дипломатів, за спогадами Трумена, виявляли і схильність до антисемітизму.
Відчуваючи тиск оточення, вдумуючись у його аргументацію, Трумен вагався. Коли ці коливання доходили до сіоністської спільноти, то там, звісно, пробігали хвилювання. На кону стояла доля єврейської держави, мета важкої і тривалої боротьби сіоністів. У цій ситуації, ймовірно, не всі чинили адекватно. Дехто поспішав звинуватити Білий дім у проарабській позиції. Трумена, своєю чергою, виводила з себе критика на його адресу. При цьому араби продовжували люто звинувачувати його в підтримці сіонізму.
На початку 1948 р. Хаїм Вейцман знову попросив президента про зустріч. Трумен відмовлявся. У ньому говорила образа на американських сіоністів (хоча особисто делікатний Вейцман його нічим не ображав). Крім того, він не хотів давати козирі своїм супротивникам, які виступали проти єврейської державності. І взагалі Трумен перебував у складній ситуації. Наближалися вибори глави держави, а рейтинги все падали. Погіршувалися американо-радянські відносини. Напруга зростала в Європі, де посилювався радянський вплив. Преса писала, що Трумен занадто дрібний для президентської посади.
І тут Овальний кабінет – робочий кабінет президента в Білому домі – відвідав старий і дуже близький друг Трумена, бізнесмен, єврей Едді Джекобсон. Вони познайомилися ще до Першої світової війни, потім разом проходили армійську підготовку. Після війни, в якій обидва брали участь, вони зайнялися спільним бізнесом. У них був магазин одягу і галантереї в Канзас-Сіті , потім бізнес обрушився. Разом вони більше не працювали, але дружити продовжували. У своїх мемуарах Трумен писав, що “нелегко було б знайти справжнішого друга… благородна людина. Він один із найкращих людей, які коли-небудь жили на цій Землі”.
Трумен був радий поспілкуватися з другом, але сказав, що палестинське питання обговорювати не має наміру. По щоках Едді потекли сльози. Він говорив про те, що Хаїм Вейцман – найвеличніший із нині живих євреїв. Він уже старий, хворий, але подолав тисячі миль для розмови з президентом, а той відмовляється. “Це не схоже на тебе”.
Трумен і Джекобсон дружили вже понад 30 років, але Едді ніколи ні про що не просив Гаррі. А тепер звернувся і не особисто для себе – для сіоністського руху. Президент не зміг йому відмовити. У березні 1948 р. відбулася його нова таємна і плідна зустріч із Вейцманом. Трумен вважав Вейцмана “чудовою людиною, одним із наймудріших людей, яких я коли-небудь зустрічав, справжній лідер, один у своєму роді… Це була людина колосальних досягнень і виняткових особистих якостей”. Трумен пообіцяв, що США продовжать підтримувати поділ Палестини. Але буквально наступного дня представник США в Раді безпеки ООН заявив про необхідність відкласти реалізацію поділу і встановити в Палестині міжнародний контроль. Держдеп пішов проти думки президента. Трумен дізнався про це… з газет і, природно, був страшенно обурений.
Потім у Вашингтоні було ще багато палких дискусій і суперечок. Д. Маршалл, наприклад, навіть погрожував виступити на президентських виборах проти Трумена (що дуже сильно вдарило б по його шансах на перемогу), якщо той не змінить свою проізраїльську позицію. Трумен позицію не змінив.
Історики зазначають, що, крім усього іншого, для Трумена боротьба за Ізраїль стала і власним боєм зі співробітниками Держдепу за те, хто ж визначає зовнішню політику США. Трумен любив сам грати першу скрипку, ретельно зважуючи всі “за” і “проти” перед ухваленням важливих рішень. Він нарікав на чиновників, які вважали, що він не розуміє процесів, які відбуваються в Палестині, і має виходити з точок зору експертів. Очевидно, впливало на сприйняття Трумена в Держдепі й інших структурах влади й те, що за Рузвельта він не займав скільки-небудь високого становища в Білому домі.
“Я вірю в Ізраїль”
Відразу ж після проголошення Держави Ізраїль Трумен підписав заяву про її фактичне визнання, що дуже сприяло швидкому визнанню Ізраїлю більшістю країн світу.
У промові до народу 14 травня 1948 р. Трумен підкреслив: “США визнають тимчасовий уряд Ізраїлю як фактичну владу нової держави. Я вірив в Ізраїль до того, як державу було проголошено, я вірю в неї і зараз… Я вірю в дивовижне майбутнє, що відкривається перед ними, не нація під чиїмось управлінням, а втілення великих ідеалів нашої цивілізації”.
Хаїм Вейцман відвідав Білий дім уже як президент Ізраїлю і вручив Трумену Тору. Трумен наголошував, що США підтримуватимуть Ізраїль. Так закладалася політика США щодо Ізраїлю.
А де-юре (на відміну від СРСР, який одразу визнав повний суверенітет єврейської держави) США визнали Ізраїль 1949 року, вже після перших демократичних виборів у країні та після перемоги Трумена на виборах у США.
Головний рабин Ізраїлю Іцхак Айзік Герцог сказав Трумену: “Б-г вклав вас у лоно вашої матері, щоб ви змогли стати знаряддям відродження Ізраїлю через дві тисячі років”. Навіть коли через 11 років Трумен розповідав про це історику Мерлу Міллеру, по його щоках котилися сльози.
США підтримали прийом Ізраїлю в ООН у травні 1949 р., заблокували передачу арабам значної частини пустелі Негев. На початку 1950-х Білий дім надавав невелику фінансову підтримку Ізраїлю. Однак, коли Ізраїль атакували араби… Ну, про те, що американці не збираються надсилати свої війська для підтримки ізраїльтян, Трумен анонсував від самого початку, кажучи, що, перш ніж вступати на шлях державної незалежності, євреї повинні мати 500 тис. солдатів для війни з арабами. Але адміністрація Трумена також не скасувала і своє ембарго на постачання зброї на Близький Схід, що в основному працювало проти євреїв, оскільки за арабами стояли країни з арміями, озброєнням, фінансами. Під час Війни за незалежність влада США перешкоджала участі у війні американських добровольців. Проте близько 1000 американців (переважно євреї) воювали за Ізраїль, зокрема у ВПС.
Взагалі, подекуди близькосхідний курс президента виглядав суперечливо, неоднозначно. То публічні виступи на підтримку сіоністів, то мовчання… Опоненти у США часто дорікали Трумену у спробах загравання з єврейськими виборцями. Однак, на думку низки істориків, насправді сприяння створенню Ізраїлю принесло йому не користь на президентських виборах 1948 р., а лише додаткові труднощі. Трумена переслідували розмови про те, що це було зроблено не в інтересах США, а лише в передвиборчих інтересах Демократичної партії, відображає особисті погляди президента тощо. Як би там не було – користь чи шкода – а вибори він таки виграв, отримавши 49,6% голосів колегії вибірників і випередивши суперника-республіканця Томаса Дьюї на 4,5%.
Дід Соломон і антисемітський запис
Заслуговують на увагу ще два примітних епізоди з труменівської біографії. У молодості, у 1920-х рр., деякий час він працював суддею в окрузі Джексон штату Міссурі. Там тоді великим впливом користувався расистський ультраправий Ку-клукс-клан. І ось Трумен не вигадав нічого розумнішого й моральнішого, як вступити до цієї підпільної організації. Однак швидко з’ясувалося: його “однопартійці” вважали, що на державну службу гідні виключно протестанти. Але баптисти – хоч це й один із напрямів протестантизму – до цього числа не потрапляли. Баптист Трумен відмовився виконувати цю настанову, вибухнув конфлікт, і йому довелося покинути організацію. Колишні “колеги” про нього не забули, вирішили помститися і в 1924 р. під час наступних виборів судді організували проти Трумена гучну антикампанію. Головним звинуваченням висунули те, що його дідуся звали Соломоном. А раз так, значить, Гаррі – єврей. А антисемітизму в той час у США вистачало. Дідуся Трумена, фермера, баптиста справді звали Соломоном Янгом, але походження в нього було шотландсько-ірландське. Трумен намагався пояснити, що для баптистів біблійне ім’я – звичайне явище і що ніякий він не єврей. А якби був євреєм, то не став би приховувати це. Але вибори він програв. Утім, через два роки його обрали навіть головою суду округу.
Другий епізод – це знайдений антисемітський щоденниковий запис Трумена, зроблений у липні 1947 р. Після бесіди з екс-міністром фінансів США євреєм Генрі Моргентау щодо трагічної історії єврейських біженців судна “Ексодус”, які намагалися нелегально потрапити до Палестини, він написав про відсутність у євреїв “почуття пропорційності”, про егоїзм, коли турбує лише ставлення до євреїв, а не до інших національностей і т.д. Зрозуміло, це ніяк не прикрашає президента. “Симпатія Трумена до євреїв була очевидна. Однак його коментарі в щоденнику містять типові антисемітські настрої, широко поширені на той час в американському суспільстві”, – так прокоментувала записи директор американського Музею Голокосту Сара Блумфілд.
До сказаного можна ще додати, що щоденникові записи, не призначені для публічного прочитання, можуть виражати більш відверті непідцензурні думки автора, але можуть являти собою і його недостатньо продумані думки, “імпульс моменту”, реакцію на ті чи інші події, образи на конкретних людей тощо. Якраз у ті роки Трумен скаржився (зокрема, Джекобсону) на деяких американських сіоністів. Трумен тоді навіть сказав йому, що вони “майже перетворили мене настільки на антисеміта, наскільки людина тільки може бути”. Чи варто робити далекосяжні висновки за окремими рядками в щоденнику, тим паче в контексті всього образу Трумена?
Ми не знаємо всі його глибинні думки, але ми знаємо його дії, які дали змогу в ту історичну мить між минулим і майбутнім відтворити державу євреїв. Вейцман сказав Трумену: “Ви тримаєте у своїх руках можливість усіх часів. Якщо приймете тверде рішення, то назавжди увійдете в історію”. Трумен прийняв тверде рішення.