Сергій АУСЛЕНДЕР: Абсолютне зло за стіною
Вранці 7 жовтня ми прокинулися в іншій країні та в іншій реальності
Нам треба визнати – це не помилка. Помилка – це коли купив взуття не того розміру або згорнув не на той поворот. Те, що сталося, — це жахливий, жахливий та абсолютно немислимий провал.
Ми розслабилися. Обросли жиром, завели собак і кішок, навчилися робити гарні ремонти у своїх квартирах, вибирати з багатьох видів знежиреного молока. Це все добре і потрібно, але ми забули про те, яке зло живе поряд із нами. Буквально через стіну, і ця стіна не змогла його зупинити.
Ми надто повірили в незламність своєї армії, міць авіації та штучний інтелект, забувши про інтелект природний. Наша міць виявилася картковим будиночком, який розсипався від першого ж серйозного поштовху. Ми всерйоз обговорювали можливість удару по Ірану, але три доби не могли впоратися із двома тисячами терористів.
Ми ображали свого головного друга та союзника, коли блазні намагалися виглядати великими політиками. Наш головний союзник, слава Богу, виявився вищим за це і першим прийшов до нас на допомогу. Не вивісив наш прапор над своєю столицею (усім, хто це робить, — дякую, без іронії), а надіслав нам зброю та бойові кораблі.
Ми взагалі захопилися політикою та аналітикою, вірячи лише в те, що нам приємно чути. Ми вимірювали патріотизм у голосах виборців, а він, як з’ясувалося, вимірюється у кількості вбитих. Ми ділили один одного на «лівих» та «правих», ось тільки терористи не ділили нікого.
Ми ніби не помічали монстра, що зростав поруч із нами, повіривши в його «раціональність» і «адекватність». Ми вибирали між війною та ганьбою — отримали і те, й інше. Разом з неймовірною трагедією, яку наш народ не переживав, мабуть, із часів Катастрофи.
Ми говорили про необхідність «координації» з Росією, тому що ми маємо «інтереси в Сирії». Тепер їхня пропаганда танцює на тілах наших убитих, радіючи успіхам терористів, але ми мовчимо, не до того, розумію…
Наші військові, поліцейські, пожежники, лікарі, громадяни виявили чудеса героїзму, і зараз ми багато про це говоритимемо. Це правильно. Але масовий героїзм — свідчення не менш як масового провалу чи чогось гіршого. Нещасна та країна, яка потребує героїв.
Але ми згуртувалися, резервістів більше, ніж потрібні армії, волонтери, допомога, єдність. Так завжди буває у такий час, і це дає надію.
Ми на роздоріжжі, страшній розвилці. Нам, можливо, доведеться зробити щось жахливе, що висітиме на нас важким вантажем, але вибору немає. Ганьба чи війна…
Тепер не вийде, за нашою непереборною звичкою, замісти проблему під килим або залишити її вирішення майбутнім поколінням. Ми маємо зрозуміти, в якій країні хочемо жити, яким хочемо бачити майбутнє наших дітей. Ми повинні зрозуміти, як зламати ці прокляті граблі історії, на які ми наступаємо раз на 50 років.
Вранці 7 жовтня ми прокинулися в іншій країні та іншій реальності. Тепер нам доведеться навчитися із цим жити.
