На червоній межі
П’ята за останні чотири роки спроба Біньяміна Нетаніягу сформувати уряд увінчалася успіхом. Минулий рік, як і минулий уряд на чолі з Беннетом-Лапідом пішли в історію
Малюнок Бориса Эренбурга
Олександр МАЙСТРОВИЙ
“ТІЛЬКИ НЕ БІБІ”, І ВСЕ …ЯК У БІБІ
Чи був цей уряд успішний? Відповідь навряд чи однозначна. Парадоксальним чином він, незважаючи на якісно іншу констеляцію та риторику, став продовженням кабінетів, очолюваних Нетаніягу з 2009 року. Лідери “уряду змін” не втомлювалися повторювати, що будуть краще, ніж Бібі, що підуть не тим шляхом, яким ішов Бібі, що зроблять те, що Бібі не міг і не хотів зробити. Усвідомлено чи неусвідомлено вони постійно порівнювали себе з Нетаніягу, проте зрештою діяли за його образом і подобою.
Однак, за іронією долі, мінусів у їхній політиці було надто багато. Країна все більше нагадувала акуратно прокладене асфальтоване полотно, під яким формувалися приховані від очей зяючі порожнечі. Ставало все очевиднішим, що непоправне може трапитись будь-якої миті, але ніхто не хотів навіть думати про це. На тлі уявної стабільності та непоганих макроекономічних показників Ізраїль на очах все більше перетворювався на територію з незліченними розрізненими анклавами, які держава не контролювала і навіть не намагалася контролювати. У цих анклавах діяли свої правила та негласні норми, а справжніми володарями були місцеві клани, банди та самопроголошені шейхи. Закон та порядок – головна та ключова умова існування будь-якої розвиненої держави – якщо і збереглися, то на невеликій прибережній території та в ізольованих містах.
Вже за Нетаніягу змішані міста Лод, Акко, Яффо, Рамле перетворилися на пастки для євреїв, які живуть у тіні страху перед арабськими бандитами. Погроми весни 2021 року вразили Ізраїль, розкривши перед ним безодню. Ті, хто міг, продавали квартири та залишали ці міста. Ті, хто залишився, готувалися до самооборони, запасалися зброєю і думали про “годину Х”, коли доведеться самим, як у 30-ті та 40-ві роки минулого століття, захищати свої сім’ї від погромників.
Так само перетворилися на заручників гангстерських угруповань араби Умм ель-Фахм, Тайбе та всього “трикутника” в Нижній Галілеї. Місцеві ізраїльські араби, у своїй масі заможні й забезпечені, стали жертвами нескінченних кривавих кримінальних розбірок з одного боку — та агресивної ісламістської риторики з іншого. Держава, яка проголошує рівність всіх громадян, кинула їх, по суті, напризволяще, як і мешканців Лода та Акко.
Негев, який Бен-Гуріон палко любив, у якому бачив успіх майбутнього процвітання створеної ним держави, в якому був похований, перетворився на гігантський “Бедуїстан”, де правлять первісні закони племінного насильства та кровної помсти. Поїздка дорогами, що пов’язують невеликі населені пункти, особливо вечорами, перетворилася на “російську рулетку” – шанс бути пограбованим і навіть убитим приблизно такий самий, як у найвідсталіших країнах “третього світу”. Взломи, грабунки, рекет, шантаж стали нормою, образи, бійки, наркотики, сексуальні домагання – повсякденністю.
Бедуїни озброєні новітньою зброєю, яку викрали з армійських складів. У грудні 2020 року з бази “Цеелім” їхніми стараннями зникли 93 тисячі набоїв. У лютому 2021 року, проникнувши на ту саму армійську базу, бедуїнські молодчики зламали дев’ять контейнерів і “вилучили” цінне військове обладнання, включаючи радіостанції. Торік у жовтні зі складу ще однієї військової бази вони потягли кілька ящиків із патронами. У грудні здійснили рейд на військову базу “Сде-Тейман” у Негеві, вивізши звідти десятки тисяч набоїв. Ці напади стали такими звичайними, що вже нікого не дивують.
Пасажирські автобуси зазнають атак камінням. Зелені насадження випалюються. В районі станції Леавім-Рахат бедуїни перерізали та вкрали сотні метрів кабелю зв’язку, паралізувавши на кілька днів залізничний рух. Цінні види тварин, що охороняються в Ізраїлі, стають об’єктами полювання бедуїнських загонщиків, які переслідують антилоп і газелей на джипах з хортами і викладають у соціальних мережах свої подвиги.
Здобиччю бандитів стають не лише тварини, а й люди. У листопаді підлітки бедуїнів проникли до будинку, де жила ізраїльська родина. Один з них, зайшовши до кімнати, де спала 10-річна дівчинка, став ґвалтувати її, але мала встигла закричати, розбудивши батьків. Окружний суд у справах неповнолітніх засудив бедуїна до п’яти років позбавлення волі: судді заявили, що слід взяти до уваги “пом’якшувальні обставини” — юнак був неповнолітній. “Це справжній кошмар, – згадує батько дитини. – Якісь покидьки в масках зробили з нею щось жахливе, коли вона лежала в ліжечку в ошатній сукні, одягненій на шабат. Вони не повинні жити. Я знаю, що якби я в них вистрілив, мене віддали б під суд, можливо, навіть відправили за ґрати. Тут панує повна анархія”. Під час оголошення судового вироку бедуїн життєрадісно посміхався, бо не сумнівався, що найближчим часом вийде на волю і до того ж в ореолі героя.
Не лише євреї, а й власне бедуїни, як і араби у містах та селищах “трикутника”, перетворилися на заручників злочинних угруповань, торговців зброєю та наркотиками. Як і євреїв, їх позбавили права на нормальне існування.
Те ж саме відбувається в Галілеї. Рекет, крадіжки, грабежі, злодійство, напади – частина щоденного існування євреїв та арабів. У червні було підпалено парк вантажівок, раніше спалено десятки автобусів у Цфаті та Кір’ят-Шмоні. Колишній глава Єрусалимського округу поліції Ар’є Аміт дав радіо 103FM інтерв’ю, в якому передбачив, що бедуїнська та арабська злочинність вже перемагає поліцію і може перемогти державу. Мешканці районів столиці, що прилягають до арабських сіл, протягом десятиліть страждають від крадіжок, нападів, сексуальних домагань, підпалів машин. Все це супроводжується зростаючою ісламізацією арабської та бедуїнської молоді. Ненависть і підбурювання, подібно до пожежі, поширюється в соціальних мережах, і старше покоління не в змозі їх контролювати, навіть якби й хотіло.
Схожі процеси відбуваються в ультраортодосальній громаді. Молодіжні хуліганські угруповання, що палять сміттєві баки, закидають камінням і нечистотами автобуси і вступають у бійку з поліцейськими, тримають у страху ортодоксальні квартали. Страждають від них переважно самі харедим, як це сталося 16 грудня, коли було тяжко травмовано 40-річну жінку — на неї скинули сміттєвий бак під час заворушень на вулиці Єхезкель.
Ізраїль залучений до безперервного кола насильства. Суперечки та конфлікти на дорогах все частіше закінчуються жорстокими бійками та навіть убивствами, як це сталося у випадку з Юрієм Волковим у Холоні. Ізраїльська молодь, як на Дикому Заході, хапається за ножі. Безпричинне озлоблення, безсоромне варварство, культ сили і хамства, подібно до вірусу, вражають суспільство, яке ще недавно відкидало відкрите насильство.
Так виглядає сучасний нам Ізраїль. На перший погляд – розвинена, успішна, сильна держава. Насправді – мозаїчна та розділена нічийна земля, де великі міста з тінистими вулицями, набережними, ресторанами, повними життя кафе, торговими центрами, бутіками, доглянутими парками та елітними селищами сусідують з гігантськими лакунами безвладдя та беззаконня, в яких, за словами Томаса Гоббса, “всі ведуть війну проти всіх”. Так виглядає шлях, що веде до пекла. І відповідальність за це несе весь правлячий істеблішмент: юридична, законодавча і, звичайно, виконавча влада, представниками якої є й Нетаніягу, і Лапід, і Ганц, і ті, хто був до них. Відповідальність несуть однаковою мірою і “бібісти”, й “антибібісти”, які у своєму чаді забули про власну країну і власний народ.
В БІЙ – ІЗ ЗВ’ЯЗАНИМИ РУКАМИ
Культ політкоректності зв’язує руки всім структурам, відповідальним за законність та порядок у суспільстві. Військовослужбовці, які охороняють військові бази, не можуть стріляти в арабських та бедуїнських грабіжників. Колишній офіцер, який обіймав керівну посаду в таборі “Цеелім”, відкрито визнав:
“Чинне законодавство забороняє нам стріляти у мирних жителів, якщо військовослужбовцям не загрожує безпосередня небезпека”.
Співробітники поліції бояться застосовувати силу.
“Ми опинилися в ситуації, коли поліцейські бояться стріляти. Вони відчувають повну відсутність підтримки з боку держави, бояться розслідувань”, – визнав уже згаданий Ар’є Аміт.
Правоохоронці в Ізраїлі, як у США та країнах Західної Європи, опинилися між двома вогнями. З одного боку, їм протистоять бандити та карні злочинці, готові, не замислюючись, пустити в хід зброю. З іншого боку, якщо вони нейтралізують терористів, то ризикують перетворитися на об’єкт судового переслідування та цькування “прогресивних” ЗМІ та правозахисних організацій.
“Людина, яка має забезпечувати безпеку, сама стала мішенню для злочинців”, – визнав свого часу голова комісії з закордонних справ та безпеки, колишній керівник ШАБАКа Аві Діхтер.
Для багатьох у цій ситуації найрозумнішим, якщо не єдиним виходом є звільнення. У 2021 році з прикордонної поліції Ізраїлю (МАГАВ) звільнилися 114 осіб, у першій половині 2022 року — ще 71. Поліцейські кажуть, що не готові виходити на роботу, пов’язану з ризиком для життя, знаючи, що у разі застосування зброї опиняться віч-на-віч з державною машиною і будуть ошельмовані ЗМІ. Вони мають на це повну підставу. Міністр внутрішньої безпеки Омер Бар-Лев, який залишає свою посаду, заявляв після погромів травня 2021 року, що “частині арабів незаконна зброя потрібна для самооборони”.
Під час погромів у Лоді, Яффо та Акко поліція виявилася зовсім не готовою до придушення масових заворушень. Не готова вона і зараз, при тому, що на нас чекають важкі часи. Це визнав генерал-майор у відставці та колишній начальник Південного округу поліції Урі Бар-Лев. Те, що відбувалося під час операції “Страж стін”, попереджає Урі Бар-Лев, було лише прелюдією, і країною можуть прокотитися погроми, яких Ізраїль ще не бачив. Відбутися це може, за його словами, будь-коли.
РАДИКАЛІЗМ ЧИ АКТ ВІДЧАЮ?
Все сказане вище пояснює “феномен Бен-Гвіра”. У ситуації, коли влада та держава усуваються від захисту своїх громадян, базисної умови функціонування будь-якого суспільства, останні починають шукати та висувати когось, хто готовий їх захистити. Такий незаперечний закон життя. Природа не терпить порожнечі. Можна скільки завгодно називати Бен-Гвіра “кахановцем”, “релігійним фанатиком”, “злочинцем” та “фашистом”, але на останніх виборах він отримав шість мандатів, хоча на всіх попередніх не набирав і одного. За нього голосували аж ніяк не лише “машихісти”, а й жителі півдня та півночі, фермери, кібуцники та мошавники, мери міст, люди з традиційно лівими переконаннями. Правлячий істеблішмент може нескінченно ганьбити Бен-Гвіра, але в його піднесенні повинен звинувачувати, перш за все, самого себе, бо не зробив нічого, щоб захистити власний народ.
Вимоги, з якими Бен-Гвір приходить до міністерства внутрішньої безпеки, — зміна правил ведення вогню для поліцейських та солдатів, їхній імунітет від кримінального переслідування та політика “жорсткої руки” щодо арабських та бедуїнських банд – не просто розумні та виправдані, але давно вже стали нагальною необхідністю. В ситуації, коли ці зусилля поєднуватимуться з реформою юридичної системи, запропонованою Бецалелем Смотричем, вони здатні змінити стан справ.
Саме тема особистої безпеки сьогодні є ключовою для Ізраїлю. Всі інші питання на цьому тлі втрачають свою значущість, відходячи на п’яте або навіть 25-те місце. Немає сенсу боротися з Іраном, якщо твоя держава фактично перебуває під владою бандитів, а людина відчуває щоденний страх за своє життя, життя близьких, своє майно. Немає сенсу боротися за демократію в країні, де демократія поширюється на кілька прибережних міст, а решта населення живе за законами пустелі. Безглуздо обурюватися з приводу дорожнечі житла, якщо твоя квартира перетворюється на обложену фортецю – у прямому значенні цього слова. І кому потрібне в такому випадку це житло? Який сенс у прогресивних та толерантних навчальних програмах, якщо знаєш, що твоїх синів напихатимуть наркотиками у шкільному дворі, а дівчатка будуть зазнавати образ і домагань, варто їм залишити стіни навчального закладу? Навіщо створювати нові сучасні та транспортні розв’язки, будувати залізниці, якщо поїздка ними перетвориться на небезпечний екстрім? Який сенс захищати екологію, якщо бедуїнські банди знищують усе живе довкола себе?
Важко сказати, чи зможе нинішній уряд реалізувати поставлену собі мету. Йому доведеться подолати потужний опір системи, а будь-яка система ще добровільно ніколи не відмовлялася від своїх прав і піде на все, щоб зберегти зручний для себе статус-кво. Будь-які жорсткі заходи неминуче призведуть до тиску Вашингтона та Брюсселя, спонукаючи Нетаніягу приборкувати своїх коаліційних партнерів. Це може призвести до внутрішніх конфліктів і, зрештою, до падіння уряду.
Але якщо уряд програє у цьому поєдинку, це буде ще один і дуже болісний програш усієї країни. Бо жодна держава не може існувати в ситуації, коли правлять хаос та первісні племінні норми. І ніяка пафосна риторика про сіонізм, демократію і могутність ЦАХАЛу не врятує народ, що живе тут, від сумної долі вигнання.
