Британія та «єврейске середовище»
Олександр КУМБАРГ
100 років тому Ліга Націй надала Великій Британії мандат на управління Палестиною
З XVI ст. і до початку ХХ-го історична Палестина перебувала у складі Османської імперії. Ситуацію змінила Перша світова війна, за наслідками якої ця імперія припинила своє існування. Британська армія під час військових дій захопила територію Палестини, і Сполучене Королівство рішенням Ради Ліги Націй (до якого входили представники урядів 52 країн – членів Ліги) 24 липня 1922 р. офіційно отримало мандат на тимчасове управління Палестиною.
«На двох стільцях»
Тимчасовий стан мандатної систем, що пошириювалася і на інші території Близького Сходу, передбачався «до тих пір, коли вони будуть здатні жити самостійно». Метою мандату проголошувалась реалізація Декларації Бальфура від листопада 1917 р., в якій міністр закордонних справ Великобританії Артур Бальфур повідомляв, що «Уряд Його Величності схвально розглядає питання про створення в Палестині національного середовища для єврейського народу і докладе всіх зусиль для сприяння досягненню цієї мети»… Ліга Націй говорила про «історичний зв’язок єврейського народу з Палестиною», про необхідність встановлення в країні відповідних політико-економічних умов «для безпечного створення єврейського національного дому», про розвиток інститутів самоврядування, сприяння єврейській імміграції за умов захисту громадянських та релігійних прав усіх жителів Палестини «незалежно від раси та релігії».
Це було подякою за допомогу, яку євреї під час Першої світової війни надавали державам Антанти, й прагненням посилити таку підтримку. А також цілком вкладалося в британські стратегічні інтереси в близькосхідному регіоні, що розглядався як «маленький лояльний єврейський Ольстер» у морі потенційно ворожого арабізму – за визначенням тодішнього губернатора Єрусалима та Юдеї Рональда Сторрза.
У той же період Першої світової британці пообіцяли шерифу Мекки, правителю Хіджаза Хусейну ібн Алі за військову допомогу проти імперії Османа підтримку в створенні арабської держави, що охоплює Аравійський півострів і ряд інших територій Близького Сходу. Араби допомогли і потім претендували на виконання обіцянок, зокрема і на землі Палестини, а в Декларації Бальфура бачили їх порушення.
Відображенням складності вузла протиріч, що зав’язався, стало доповнення того ж 1922 р. Британського мандата Трансіорданським меморандумом, який виключав Трансіорданію (землі на схід від річки Йордан) з числа територій, доступних для єврейських поселень. Тим самим Великобританія демонструвала, що пам’ятає про домовленості з Хусейном ібн Алі та звужує єврейську частину Палестини для формування ще однієї арабської території. Хоча частина сіоністів і висловила незадоволення цим урізанням земель.
Весь період підмандатної Палестини відзначений маневруванням Туманного Альбіону між єврейськими та арабськими лідерами, спробами всидіти «на двох стільцях» у прагненні утримувати свій контроль над Палестиною. Йшли масштабні потоки алії євреїв на Близький Схід. В основному з країн Європи, де відбувався наступ антисемітизму, а пізніше й нацизму. За 25 британських років чисельність єврейського населення в Палестині зросла з 50 до понад 600 тис. осіб. При цьому загальна чисельність палестинського населення зросла з 750 тис. до 1,85 млн осіб. Євреї, що прибували, привносили до патріархальних засад палестинського суспільства фінанси, європейські технології, свою освіченість, інтелект і трудовий ентузіазм. Вони успішно розвивали капіталістичну економіку, створювали підприємства у містах, перетворювали непридатну для сільського господарства землю на придатну. В поєднанні з припливом британського капіталу та організаційно-адміністративних засад це призвело в 1920-х – на початку 1930-х рр. до підвищення рівня життя у Палестині. В свою чергу це стимулювало і масову імміграцію арабів із сусідніх країн. У той же час міграція євреїв, продаж землі, жорстка конкуренція призводили до економічних проблем для частини арабського населення. Особливо для феллахів (селян-землеробів), які не хотіли відмовлятися від звичного напівфеодального способу життя.
Єврейських іммігрантів могло бути значно більше, але посилювались арабські протести, загострювались єврейсько-арабські стосунки, відбувалися збройні сутички. Британці не хотіли сваритися з арабами та вводили різкі обмеження щодо кількості приїжджих (хоча арабська імміграція не обмежувалась). Це спричиняло частково підпільну єврейську імміграцію, якій британці інтенсивно перешкоджали.
Симпатики сіонистів та антисеміти
Звичайно, пріоритетом у близькосхідній політиці для політичного істеблішменту Британської імперії було дотримання інтересів своєї країни. Однак серед еліти були помітні й ті, хто ідеологічно симпатизував сіонізму. І це були не лише євреї. Насамперед можна назвати Артура Бальфура, політика та промисловця єврейсько-німецького походження Альфреда Моріца Монда, відомих державних діячів Едуарда Грея та Герберта Семюеля.
Британський історик Девід Філдхаус, що вивчав питання, підкреслює, що філосіоністські погляди були поширені серед керівництва Великобританії, і саме вони багато в чому зумовлювали політичну лінію в Палестині. А російський політолог Л. Самарська зазначає, що навіть ті, хто не був союзниками сіоністів, часто виступали за розширення єврейської присутності в Палестині, вважаючи це корисним для економічного розвитку цієї території.
Де-факто Британський мандат почав функціонувати ще 1920-го р., і першим верховним комісаром (головою адміністрації) Палестини став Герберт Семюел (1920-1925) – єврей, впливовий британський політик-ліберал, державний діяч, перший в історії Великої Британії міністр юдейського віросповідання, прихильник сіонізму. Він зробив внесок у появу Декларації Бальфура, був активним поборником єврейської держави. За нього зросла вдвічі чисельність єврейського населення Палестини, іврит набув статусу однієї з трьох офіційних мов Палестини, одержали визнання єврейські організації, сформувалися органи місцевого самоврядування, було створено Верховний равінат. Помітну роль в його адміністрації грали британські євреї, які підтримували сіонізм. Так, Норман Бентвіч працював генпрокурором, Елберт Хайямсон очолював імміграційний відділ, євреї обіймали посади інспектора складів, директора відділу комерції та деякі інші.
В той же час Герберт Семюел, намагаючись дотримуватися нейтральності, обмежив єврейську імміграцію в країну, амністував і призначив муфтієм Єрусалима радикала Аміна аль-Хусейні, який організував єврейський погром 1920 р. (був засуджений за це до десяти років ув’язнення) і далі продовжував активну антиєврейську діяльність.
Серед шістьох інших верховних комісарів різних років можна виділити англійця Артура Уокопа (1931–1938), який співчував сіоністським устремлінням. Е. Хайамсон писав у книзі «Палестина: політика», що «перші чотири роки його терміну були розквітом сіоністської історії в Палестині»: імміграція зросла втричі, євреї значно збільшили свої земельні володіння, єврейський бізнес та торгівля переживали економічний бум.
Проте були й політики, які дотримувалися проарабських позицій. Противниками «єврейського національного дому», які передбачали сильну арабську протидію, були й багато британських військових у Палестині. Були й банальні антисеміти. Американський історик Вільям Перл пише в книзі «Змова Голокосту», що затяті антисемітські погляди були у другої людини в британському уряді – Ентоні Ідена. Протягом 12 років він був найвпливовішим членом Палати громад, у різні роки двічі був міністром закордонних справ, працював міністром у справах домініонів та на посаді міністра оборони. “Завжди, коли виникав конфлікт між арабами та євреями, сер Іден займав бік арабів”, – пише Перл.
Араби
Зростання імміграції євреїв призводило до зростання арабського націоналізму. В арабському національному русі не спостерігалося єдності, йшла активна боротьба ворогуючих між собою лідерів, кланів, партій. Але об’єднувала їх антиєврейська спрямованість: бажання скасувати Декларацію Бальфура, припинити єврейську імміграцію, продаж земель євреям, прагнення створити в Палестині незалежну арабську державу.
Араби влаштовували страйки, антисіоністські демонстрації, вбивства, теракти. 1929 р. відбулося арабське повстання з єврейськими погромами. Лідером арабських націоналістів у Палестині був муфтій Єрусалима Амін аль-Хусейні. Історик Сергій Щевельов зазначає, що він відрізнявся надмірною прямолінійністю, крайнощами, надавав перевагу вирішенню проблеми не компромісами, а використовуючи відверту антиєврейську та антибританську пропаганду. Йому не вистачало почуття реальності та здорового глузду в оцінці ситуації. З середини 30-х років він зробив ставку на збройну боротьбу з євреями та мандатарієм.
Ще більше повстання охопило країну 1936-1939 років. Для його придушення британська армія проводила масштабні воєнні дії. На деяких етапах за підтримки єврейських воєнізованих організацій – Хагани, Іргуна. Аль-Хусейні був зміщений з посади. Приблизно 200 відомих арабських діячів були депортовані. Повстання придушили, багато груп повстанців знищили або витіснили за межі Палестини.
Умиротворення арабського світу
1937 року британська влада (королівська комісія лорда Піла) запропонувала розділити Палестину на арабську та єврейську держави зі збереженням контролю Великобританії над частиною території. Арабам здебільшого така ініціатива не сподобалася.
В травні 1939 р. була прийнята «Біла книга» (звіт про політику уряду) міністра у справах колоній Малколма Макдональда, де вказувалося, що Палестина не може належати тільки євреям або арабам. Було обіцяно, що протягом 10 років буде створено єдину арабсько-єврейську державу, а квоти на в’їзд євреїв становитимуть 75 тис. осіб на п’ять років. Потім, якщо не буде згоди арабів, єврейська імміграція має припинитися.
Це було явне прагнення Лондона умиротворити арабський, мусульманський світ через загрозу світової війни, що насувалась, перешкодити спробам частини арабських націоналістів встановити співпрацю з Німеччиною та Італією. Водночас на підтримку євреїв у війні Великобританія зі зрозумілих причин могла твердо розраховувати. Отже, можна було особливо не церемонитись.
Для сіоністського руху ця «Біла книга» стала зрадою єврейських інтересів, що залишала євреїв меншістю в країні і без варіантів на формування власної держави. Почалася боротьба проти заявлених планів. Євреї влаштовували протестні демонстрації, військова організація «Іргун» проводила диверсії на британських держоб’єктах та теракти проти арабів. Але тут спалахнула Друга світова війна.
Захист Палестини
Керівництво ішува сформулювало позицію: допомагати британцям, незважаючи на «Білу книгу». Більшість євреїв Палестини усвідомлювали життєву необхідність розгромити нацистську Німеччину. Надходила інформація про знищення єврейського населення у захоплених країнах.
В Палестині не діяла обов’язкова військова повинність. Близько 30 тис. єврейських чоловіків та жінок із півмільйонної громади добровільно пішли до британської армії. Записалося близько 130 тис., але далеко не всіх взяли в бойові частини.
Голова Єврейської агенції Давид Бен-Гуріон поставив завдання формувати єврейські підрозділи для майбутнього створення єврейської армії та єврейської держави. Проте англійці побоювалися появи таких національних структур, які загрожували проблемами для їхнього мандата.
Євреї служили у всіх родах військ британської армії. Розвідники та диверсанти з «Пальмах» (ударних загонів єврейської військової організації «Хагана») закидалися на території Сирії, Лівану, країн Європи, надавали допомогу єврейському підпіллю. Палестина перетворилася на військову базу Британії. Євреї брали участь у ремонті суден, підприємства виготовляли для британських військових обмундирування, продукти, міномети, протитанкові міни, снаряди, медичне обладнання тощо.
Великобританія захищала Палестину від німецько-італійських військ. У червні 1941 р. британці усунули небезпеку сухопутної навали нацистів на Святу землю із Сирії та Лівану. Влітку 1942 р. до Палестини рухався африканський корпус вермахту під командуванням досвідченого генерала Ервіна Роммеля. Дослідження німецьких істориків К-М. Мальмана та М. Купперса показують, що африканська кампанія нацистів передбачала і винищення євреїв на Близькому Сході. У Роммеля для цього існував спецпідрозділ. В період окупації Тунісу там знищили близько 2500 євреїв.
«Пальмах» та британські військові розробили план захисту Палестини. На випадок вторгнення нацистів передбачалося основний опір зосередити на північних гірських районах, зручних для боротьби з механізованими частинами противника. В горах Галілеї створювалися укріплення, схованки в печерах, будувались польові аеродроми. Працював тренувальний табір з англійськими інструкторами. Прикладом були захисники давньоєврейської фортеці Масада, які героїчно боролися з римськими загарбниками.
В листопаді 1942 р. британська армія розгромила гітлерівців у Єгипті, в битві поблизу Ель-Аламейна. А у травні 1943-го англо-американські війська змусили капітулювати італо-німецьку армію в Африці. Голокост не прийшов до Палестини.
У вересні 1944 р. в рамках англійської армії нарешті дозволили сформувати Єврейську бригаду. Вона стала єдиним суто єврейським військовим формуванням, яке під єврейським прапором боролося під час Другої світової війни у складі військ союзників.
Внутрішній ворог
Перед війною і під час воєнних дій євреям завжди необхідно було враховувати наявність внутрішнього ворога. Нацистські ЗМІ проводили широку юдофобську пропаганду. Арабські націоналісти готувалися використати тріумф Німеччини для розправи з євреями. Амін аль-Хусейні зустрічався в Берліні з Гітлером. Мріяв повернутися до Палестини разом із нацистською армією. Обговорював питання знищення євреїв на палестинській землі. Хоча зрозуміло, що араби – неарійська раса за нацистською термінологією – потрібні були гітлерівцям лише як тимчасові супутники.
Ще одна небезпека чатувала на євреїв в особі темплерів – невеликої німецької лютеранської громади, яка проживала з середини ХIХ ст. в Палестині. Доброзичливих, вихованих людей, які займалися торгівлею та ремеслами, нормально взаємодіяли з євреями, з приходом до влади в Німеччині нацистів наче підмінили. Вони відкрили 1930-х років філії НСДАП, вітали один одного нацистським салютом, слухали нацистське радіо, розвішували портрети вождів Третього рейху, марширували зі свастикою Єрусалимом і Хайфою. Темплери розривали контракти з євреями, припиняли контакти, кидали каміння в єврейський транспорт, розбивали вітрини єврейських магазинів тощо. Втім, далеко не всі темплери позитивно сприймали націонал-соціалізм. Особливо представники старшого покоління. Набагато більше прихильників нацисти знайшли серед молоді, що вступала до лав гітлерюгенда.
Дії пронацистських німців знаходили схвалення в арабів-радикалів. Після початку Другої світової війни темплерів як підданих Німеччини інтернували.
Бойкот спасіння жертв
Діючи у власних інтересах, Британія громила нацистів в Африці, перегороджуючи їм дорогу до Палестини. Проте британці не захистили масу євреїв – біженців з Європи, посилаючись на суворе дотримання встановлених квот.
Історик У. Перл зазначає: «Жодна країна не бойкотувала порятунок жертв нацистів з такою наполегливістю та безсердечністю, як це робила Великобританія. У жодній іншій країні в цьому не брало участі стільки окремих чиновників та владних кабінетів. Якщо говорити про розподіл ступеня провини в цьому жахливому краху моральних цінностей цивілізації, то англійці йдуть відразу ж після німців, безпосередніх авторів і катів Голокосту… Британці ж мобілізували всі свої дипломатичні, розвідувальні, військові та поліцейські ресурси, щоб закрити найголовніший напрямок порятунку… саме Палестина була головним і найприроднішим вирішенням проблеми знедолених євреїв. Вона не тільки офіційно призначалась для створення єврейського дому і світовою спільнотою, і самою Великобританією, але ще й розташовувалась у найзручнішому місці, яке ідеально підходить для транспортування з Центральної та Східної Європи…». За умовами Палестинського мандату його дія припинялась на момент створення єврейського національного середовища. Це «Великобританії було зовсім не потрібноІсторик У. Перл зазначає: «Жодна країна не бойкотувала порятунок жертв нацистів з такою наполегливістю та безсердечністю, як це робила Великобританія. У жодній іншій країні в цьому не брало участі стільки окремих чиновників та владних кабінетів. Якщо говорити про розподіл ступеня провини в цьому жахливому краху моральних цінностей цивілізації, то англійці йдуть відразу ж після німців, безпосередніх авторів і катів Голокосту… Британці ж мобілізували всі свої дипломатичні, розвідувальні, військові та поліцейські ресурси, щоб закрити найголовніший напрямок. Палестина була головним і найприроднішим вирішенням проблеми знедолених євреїв. Вона не тільки офіційно призначалася для створення єврейського дому і світовою спільнотою, і самою Великобританією, але ще й розташовувалась у найзручнішому місці, яке ідеально підходить для транспортування з Центральної та Східної Європи…». За умовами Палестинського мандату його дія припинялася на момент створення єврейського національного вогнища. Це «Великобританії було зовсім не потрібне. Вона вирішила “привласнити” Палестину назавжди».. Вона вирішила “привласнити” Палестину назавжди».
Побережжя Палестини захищали від нелегальних жертв нацистських варварів, фактично прирікаючи їх на смерть. Досить згадати історію судна «Струма», 768 пасажирів якого загинули у Чорному морі. Або судно «Сальвадор» із біженцями, що затонуло у Мармуровому морі. Або суденце «Тайгер хілл», по якому в перший же день Другої світової війни відкрив вогонь Королівський флот.
Великі зусилля докладались, щоб не допустити істотної єврейської імміграції і в інші райони обширної Британської імперії.
Після загибелі «Струми» підпільна єврейська організація «Леха» випустила постер «Розшукується за вбивство» з ім’ям Харольда Мак-Майкла, який 1938–1944 років перебував на посаді верховного комісара Палестини та всіляко перешкоджав в’їзду єврейських біженців. Прем’єр-міністр Ізраїлю Давид Бен-Гуріон називав його «жахливою людиною, найгіршим з усіх верховних комісарів». Бойовики «Лехи» організовували замахи на Мак-Майкла. А 1944 р. вбили іншого фігуранта антисемітської політики – Уолтера Гіннесса, міністра у справах Близького Сходу, противника переселення євреїв до Ерец-Ісраелю. В своїй промові в Палаті лордів він заявляв, що сучасні євреї не є спадкоємцями давніх євреїв і не мають прав на Святу землю.
Проте далеко не всі в британських політичних колах підтримували юдофобські ініціативи. Голоси Уінстона Черчілля, колишнього міністра у справах колоній Леопольда Емері та низки інших політиків підтримували повномасштабну імміграцію до Палестини та виконання умов мандату.
25 мандатських років
Війна завершилась. Британія не змінила політику “Білої книги”. Сіоністський рух вів боротьбу проти британського правління, зокрема задіялися і теракти. Британці здійснювали операції проти «Хагани», «Іргуна» та «Лехи». Знов запалав арабо-єврейський конфлікт.
1947 року британський уряд заявив, що не може знайти рішення, яке було б прийнятним і для єврейської, і для арабської сторони. Воно відмовилося від мандату на Палестину, передавши питання ООН. Генеральна Асамблея ООН ухвалила відому резолюцію про створення в Палестині єврейської та арабської держав із залишенням Єрусалима в міжнародному управлінні ООН. У травні 1948 р. британський мандат перестав діяти.
25 британських років у Палестині збіглися з епохальними подіями ХХ ст. – з розвитком сіоністського руху, зі зростанням у світі антисемітизму, з нацизмом, з Другою світовою війною – і помітно неоднозначно позначилися на єврейській палестинській історії. В цей час ішла певна європеїзація турецької спадщини, розвивалися адміністративні та громадські інститути, соціально-економічна інфраструктура. Висунута ідея «національного середовища», відчинені двері для масової алії євреїв сприяли формуванню ґрунту для майбутнього Ізраїлю. Водночас двері могли бути відчинені значно ширше, а процеси формування національної державності йти значно швидше. Однак єврейська держава не входила до планів Британії, яка прагнула залишити Палестину (чи хоча б частину її) під своїм контролем. Поняття «національне середовище для єврейського народу» було навмисно розмите, викликаючи можливість різних трактувань. Крім того, плани британців багато в чому коригувалися ступенем опору арабів. Єврейський та арабський національні рухи британці прагнули використовувати у своїх цілях. По суті перед нами приклад традиційної колоніальної політики з її «розділяй і володарюй». Багато в чому завдяки Великій Британії Ерец-Ісраель не опинився під нацистським чоботом і це не можна забувати. Служба євреїв у британській армії, приклади виявленого ними героїзму підвищували почуття власної гідності єврейського народу і давали необхідний військовий досвід, що став у нагоді потім у період Війни за незалежність. З іншого боку, мільйони євреїв під час Другої світової війни можна було врятувати у Палестині та на інших територіях імперії. Але навіть Голокост не зміг змінити «міграційну політику».
