З даху шестиповерхового будинку
Послання, написане кров’ю на варшавській бруківці
Алекс ТАРН
Виповнилося 80 років від дня початку повстання у Варшавському гетто.
Німці любили приурочувати масові вбивства до пам’ятних єврейських дат. Так, “велика акція”, під час якої вони малими силами без будь-якого опору депортували до Треблінки близько трьохсот тисяч варшавських євреїв, почалася напередодні Дев’ятого Ава, 22 липня 1942 року. А остаточна ліквідація залишків гетто була намічена дев’ятьма місяцями пізніше на перший седер Песаха, 19 квітня 43-го. Того року Песах випадав майже одночасно із днем народження Гітлера, що давало нацистам важливий додатковий стимул.
У гетто, що на той час сильно зменшилося, залишилось від 30 до 50 тисяч осіб. Точного числа не знав ніхто – переважно тому, що після “великої акції” євреї нарешті зрозуміли, що на них чекає, і стали ховатися, тобто інтенсивно будувати сховища-бункери, в яких сподівалися пересидіти наступну депортацію. У своєму найкращому варіанті це були ретельно замасковані підземні приміщення великої площі, обладнані кухнями, продовольчими складами, прихованим підведенням води, каналізації і навіть електрики. До Песаха-43 практично у кожного мешканця “зони розселення” був доступ до того чи іншого бункера.
Громадське лідерство в гетто (крім адміністративного, відведеного юденрату) здійснювала так звана Координація – Рада представників усіх політичних партій. А партій і пов’язаних з ними молодіжних рухів у єврейській Варшаві вистачало: Бунд, комуністи, Поалей-Ціон, Поалей-Ціон-Смоль (Лівіца), а-Шомер а-цаїр, Гордонія, Дрор, Мізрахі, Загальні сіоністи, Агудат Ісраель…
Я написав “усіх”, але це не зовсім так. Одна-єдина партія послідовно бойкотувалася: це були ревізіоністи, Бейтар – або, якщо користуватися визначеннями членів Координації, “розкольники” і “фашисти”. Особливу ненависть до бейтарівців плекало ліве марксистське крило Ради, тобто бундівці, Лівіца і шмуцники (прізвисько членів руху а-Шомер а-цаїр). Вони блокували будь-які пропозиції “поміркованих” про співпрацю з ревізіоністами.
“Фашистами” бейтарівців іменували, серед іншого, ще й тому, що вони до війни захоплювалися військовою підготовкою: вчилися стріляти, поводитися зі зброєю, взаємодіяти малими групами в бою тощо. Воєнізовані табори організовували Авраам Штерн, який приїжджав до Польщі з Ерец Ісраель (тоді ще член ЕЦЕЛя, в майбутньому – засновник ЛЕХІ), та його представник Натан Фрідман-Елін (згодом Натан Елін-Мор). Метою польських активістів Бейтара було дістатися до Ерец Ісраель уже готовими до боротьби за незалежність.
Решта партій і рухів займалися перед війною переважно “виховною роботою”, тобто проводили збори, мітинги і навчали молодь передової марксистської теорії. Як наслідок, єдиними молодими людьми, які вміли тримати в руках зброю, були у Варшавському гетто тільки і виключно бейтарівці – точніше, їхня бойова організація АЦІ.
Координація ж раз по раз ставила на порядок денний питання, чи варто створювати свої бойові загони, і раз по раз вирішувала, що ні, не варто. Причини висували різні: від традиційного “не треба сердити гоїв” до небажання Бунду ухвалювати таке відповідальне рішення без згоди польських соціалістів. Останні засідання такого роду відбувалися вже ПІСЛЯ “великої акції”, коли навіть трирічні діти (якщо такі ще вціліли) розуміли сміховинність вищезазначених причин.
Не дочекавшись благословення від старших вождів, молодь Координації вирішила організуватися самостійно. Так у листопаді 1942-го виник Ейяль під керівництвом шмуцника Мордехая Анілевича. Ейяль мав суворо партійну структуру (бундівці з бундівцями, шмуцники зі шмуцниками, комуністи з комуністами, дрор з дрорами тощо) і керувався тришаровою системою керівництва: штабом, куди входили командири від усіх партій, комітетом погодження зі старшими товаришами і комісією погодження Бунду з комітетом погодження.
Незрозуміло? Ну й добре, все одно немає сенсу вникати: так чи інакше подібний “ланцюжок ухвалення рішень” не працював і не міг працювати.
Як були озброєні АЦІ та Ейяль?
До Песаха в розпорядженні АЦІ (командири – Павло Френкель та Леон-Лейбеле Родель) були два важкі кулемети, автомати і гвинтівки. Вони також подбали про створення цілого укріпрайону навколо Муранівської площі: звели барикади, стрілецькі осередки, гнізда для кулеметів. Провели два тунелі в арійську зону міста. Побудували бункери, куди могли відійти в разі потреби. Влаштували маршрути пересування горищами і підвалами.
Ейяль мав у своєму розпорядженні в Центральному гетто всього 4 (прописом: чотири) гвинтівки. Рештою зброї були пістолетики, гранати і пляшки із запальною сумішшю. Бункерів Ейяль не будував із принципу: на зборах штабу вирішили, що можливість втекти в притулок погано вплине на моральний дух марксистського бійця.
Ви запитаєте: чому така різниця в якості озброєння? Першою і вельми зрозумілою причиною було те, що в Ейялі ніхто насправді не вмів стріляти. Друга причина полягала в тому, що гвинтівки, автомати і кулемети не купували на чорному ринку, як пістолети. Серйозне озброєння можна було придбати тільки в польського підпілля – прорадянської Гвардії Людової та Армії Крайової, яку спрямовував лондонський уряд у вигнанні. І ті, й інші не горіли бажанням допомагати євреям. Перші боялися, що “народ не зрозуміє” співпраці з нікчемними жидами, других відлякувала наявність в Ейялі комуністів. Як наслідок, не пов’язаний з комуністами АЦІ зміг придбати нормальну зброю, а лівий Ейяль так і залишився ні з чим.
Здавалося б, у такій ситуації просто напрошувалася співпраця. Але тільки “здавалося б”. Бундівці і шмуцники Ейяля, які не мали ні відповідної зброї, ні елементарної військової підготовки, презирливо відкинули багаторазові пропозиції АЦІ про спільну оборону. Їхня “стратегія” передбачала ближній бій із використанням пістолетів. Мовляв, щойно німці зайдуть у будівлю, ми будемо битися з ними на сходах і у квартирах. Ага, як же…
Німці й не думали “заходити в будівлі”, вони просто руйнували їх артилерією і підпалювали вогнеметами. У такому бою пістолети були абсолютно неефективні. Ейялю вдалося битися з німцями лише двічі, та й то лише завдяки ефекту несподіванки. Перший бій тривав 40 хвилин. Активна фаза другого – і того менше. Після чого “бійці” Анілевича благополучно відступили в бункери (звісно, не свої, а чужі) і стали чекати кінця, не надто відрізняючись від цивільних мешканців сховищ.
Спеціальні команди німців, яким були додані військові інженери, сапери та вогнеметники, не штурмували бункери, а підривали їх або просто підпалювали будівлі над ними. Коли людям ставало нічим дихати, вони виходили самі – під кулі й депортацію.
Єдиною силою, яка прийняла бій віч-на-віч з противником, що багаторазово переважав, були бійці Павла Френкеля. Дві сотні бейтарівських солдатів АЦІ протягом кількох днів, не відступаючи, відстоювали Муранівську площу і шестиповерхову будівлю з двома прапорами – біло-блакитним і червоно-білим. З двома кулеметами (один був розбитий на другий день), автоматами і гвинтівками – проти артилерії, танків та хвиль атаки, які постійно змінювали одна одну.
Останній бій на Муранівській було дано 28 квітня. Тільки вдумайтеся: вони чинили опір майже 10 днів! Десять днів!
Павло Френкель, Лейбеле Родель та їхні бейтарівці добре розуміли, за що вмирають. Як сказав Жаботинський, “самозахист не розв’язує проблему безпеки, але він обов’язковий як знак національної самоповаги й особистої гідності”. У цьому вся справа: в національній та особистій гідності. Комусь ці категорії здадуться ефемерними, такими, що не мають достатньої матеріальної цінності. Хтось із цинічною посмішкою віддасть перевагу звивистій брехні, хитрій маніпуляції, розважливому самоприниженню – аби тільки вони допомагали досягти бажаної мети, що перебуває в межах видимості.
Саме так – у межах видимості. Слава Богу, бійці АЦІ, які підняли свої прапори на даху шестиповерхового будинку, бачили звідти набагато, набагато далі. Добре б, щоб і ми, тут і сьогодні, пам’ятали їхнє послання, написане кров’ю на варшавській бруківці.