Операція “Весілля”
22 грудня 2024-го року в Ізраїлі на 85-му році життя померла легендарна людина – Едуард Кузнєцов.
І згадався інший день – 15 червня 1970 р.: спроба викрадення літака в Ізраїль і арешт учасників знаменитої “ленінградської літакової справи”

Демонстрація протесту в Тель-Авіві проти “ленінградської справи”. Фото: Моше Мільнер | GPO
Ліза ЮДІНА
Марк Димшиц, Йосип Менделевич, Едуард Кузнєцов… Для тих, хто, живучи в Радянському Союзі, читав не тільки радянські газети, цікавився не тільки п’ятирічним планом і наявністю дефіцитів у навколишніх магазинах, імена гучні, майже святі…
Легендарна операція “Весілля”. Я нагадаю вам цю історію, а ви, вже будьте ласкаві, дітям розкажіть, онукам. Ми не повинні забувати такі сторінки, такі імена.
Початок 1970-го. Група євреїв-відмовників Ленінграда і Риги, які мріяли будь-що-будь емігрувати до Ізраїлю, вирішила від повного відчаю захопити літак.
На чолі операції стояв Едуард Кузнєцов, той самий Едуард Кузнєцов – згодом головний редактор “Вістей”. Ідеологічним натхненником групи і автором “Звернення до західної громадськості” був Йосип Менделевич.
Керувати літаком мав Марк Димшиц – колишній льотчик, звільнений з авіації за “п’ятим пунктом”. Загалом в операції “Весілля” брало участь 16 осіб.
Спочатку було вирішено захопити великий пасажирський лайнер типу Ту-104 або що-небудь у цьому роді. Але потім про всяк випадок по якихось складних каналах запросили кола, близькі до ізраїльського уряду: мовляв, як там поставляться до такої рішучої акції?
Ізраїль відповів негативно. Він був категорично проти будь-якого тероризму, захоплення літаків та інших дій, пов’язаних із насильством.
Тоді потенційні втікачі ухвалили інше рішення: вони закуповують усі квитки на маленький Ан-2 місцевої авіалінії, що виконує рейс із Ленінграда до райцентру Пріозерська, летять туди, а після посадки в Пріозерську зв’язують двох пілотів і залишають їх лежати в спальних мішках (не дай Боже замерзнуть) на льотному полі, а самі беруть курс на Швецію. Ну, а вже зі Швеції до Ізраїлю дістатися пара дрібниць.
План цей із самого початку був приречений.
Ніхто з групи не приховував своїх намірів. Ба більше, їхні діти навіть попрощалися зі своїми однокласниками в школі. Учасники операції просто на вулицях Риги опитували людей: а чи не хотіли б ви втекти до Ізраїлю? Мовляв, ми вам можемо допомогти в цій благородній справі.
Чому поводилися так необережно? Найкраще на це запитання відповідає організатор операції Едуард Кузнєцов: “це була акція, націлена на привернення уваги Заходу до заборони еміграції з СРСР. І вона виявилася успішною – після міжнародного скандалу, спричиненого смертним вироком Марку Димшицю і мені, Кремль сильно позадкував у питанні про виїзд із країни. Саме тоді й почалася масова еміграція євреїв і російських німців”.
А тоді, 15 червня 1970 року, всіх заарештували під час посадки на літак. КДБ влаштував цілу виставу – із собаками, військовими частинами, і натовпом цікавих.
“Перетинаю хвіртку. Раптом хтось міцно хапає мене з двох боків, дають підніжку і кидають на землю. Голову притиснули до землі – окуляри стали вигнувшись поперек обличчя і дряпають шкіру… Завели мені руки за спину і в’яжуть мотузкою…
… озброєні офіцери, прикордонники з собаками й автоматами, військові автобуси – підготувалися старанно. Повз мене проводять Марка… Око в нього починає запливати, по обличчю сочиться кров. Усі хлопці в кайданках або зі зв’язаними руками стоять далі від мене, майже біля самого літака, зовні спокійні… Мене приводять до дощатого бараку диспетчерської. Сиджу на стільці, поруч охорона. Чогось чекають. Руки починають набрякати, але це дурниця. Входить старший лейтенант КДБ… Пред’являє ордер на затримання – зрада тощо. Відмовляюся підписати…”
Зі спогадів Йосипа Менделевича
У грудні почався суд. Судили втікачів одразу за трьома статтями Кримінального кодексу: зрада Батьківщини, розкрадання в особливо великих розмірах, антирадянська агітація.
Адвокати заперечували – яка зрада Батьківщини, якщо підсудні вже не раз зверталися до радянської влади з проханням про дозвіл на виїзд? Виходить, що вони повідомляли владу про своє рішення “зрадити Батьківщині”. Нелогічно.
Але суддів ці дрібниці не цікавили. Їм дали вказівку винести вирок по максимуму. Ось вони й старалися.
Старалися й інші “правоохоронні органи”. Ленінградський міський суд був оточений потрійним міліцейським кордоном, а зал засідань був заповнений ретельно відібраною публікою. Щоправда, пускали і родичів підсудних, але їхні сумки і портфелі ретельно обшукували: чи не принесли вони якісь звукозаписні прилади?
Але що найдивовижніше – весь процес якраз було записано на аудіокасети, і фрагменти цього запису пізніше передавали в Ізраїлі.
Склад суду очолював сам голова міського суду Єрмаков, а обвинувачення підтримував прокурор міста Ленінграда Соловйов, відомий своїм антисемітизмом.
Вирок, винесений “викрадачам” у грудні 1970 року, вирізнявся надзвичайною суворістю, якщо врахувати, що викрадення літака не відбулося, і ніхто не постраждав. Димшиц і Кузнєцов були присуджені до розстрілу, всі інші – до 10-15 років ув’язнення у виправно-трудових таборах особливого і суворого режиму.
“22.12. Учора було не до записів: прокурор зажадав нам із Димшицем розстрілу, Юрці та Йосипу – по 15 років, Аліку – 14 і т. д. Навіть Сільві – 10. Те, що вирок суду буде цілковито відповідати побажанням прокурора, для мене безсумнівно: ведеться велика політична гра…
…Димшиц пригрозив, що якщо ви, мовляв, розстрілявши нас, думаєте налякати цим інших майбутніх утікачів, то прорахуєтесь – вони підуть не з кастетом, як ми, а з автоматами, тому що втрачати їм не буде чого. (Тут він, по-моєму, хватив через край. Виходить, і ми, знаючи про розстріл, взялися б за автомати. Але все ж він молодець. Справа тут не в логіці, а в незламності духу.) Потім він подякував усім нам, сказавши: “Я вдячний друзям по нещастю. Більшість із них я побачив уперше в день арешту, на летовищі, проте ми не перетворилися на павуків у банці, не валили провину один на одного”. З решти виступів мені найбільше сподобався виступ Альтмана…”.
Зі спогадів Едуарда Кузнєцова “Крок вліво, крок вправо”
І тут, як то кажуть, “не було б щастя, та нещастя допомогло”. В Іспанії баскські націоналісти здійснюють теракт – збройний напад на літак. Напередодні Різдва диктатор Франко милує терористів, замінивши смертну кару тюремним ув’язненням. Приклад “кривавого каудільо” подіяв на Брежнєва, до якого звернулися глави понад 20 країн. Про ці звернення знав увесь світ. Але далеко не всі знали, що Голда Меїр направила до генерала Франко (імовірно, хрещеного єврея) секретного посланця, зігравши на тому, що “одного разу Франко вже зробив послугу єврейському народу, не видавши Гітлеру іспанських євреїв”. Коли Франко помилував терористів, радянському керівництву не залишалося нічого робити, як помилувати викрадачів. Смертну кару Кузнєцову і Димшицю було замінено на 15 років позбавлення волі.
Слідом за першим ленінградським процесом пішов другий, над людьми, ніяк не причетними до спроби захоплення літака. Процеси відбулися в Кишиневі, Ризі, Одесі. Десятки активістів були засуджені. Але це не допомогло, навпаки, лише посилило прагнення до еміграції. У лютому 1971-го відбулася демонстрація відмовників у приймальні президії Верховної Ради СРСР, у червні 1971-го – масове голодування на Центральному телеграфі.
До проблеми відмовників привернули увагу і владі довелося відкрити виїзд. Все одно, виїзд був вельми і вельми ускладнений, але став можливий. Став можливий завдяки цим шістнадцяти.
20 травня 78-го у США на місці злочину затримали радянського шпигуна Володимира Зинякіна. Просто біля схованки із секретними матеріалами. Того ж дня ФБР заарештовує його подільників – Енгера і Черняєва. Першого через дипломатичну недоторканність доводиться відпустити, двоє ж інших отримують по п’ятдесят років в’язниці. І слава Б-гу! З’явилася можливість обміну. Так 27 квітня 1979 року в Нью-Йорку приземляється літак із Марком Димшицем та Едуардом Кузнєцовим. А 28 травня 81-го президент США Рональд Рейган приймає в Білому домі Йосипа Менделевича.
Як же їх тоді вшановували! В Ізраїлі та в Америці. Як раділи євреї СРСР! А зараз забули. Це наша ганьба – на похорон Марка Димшиця в кіббуці Гіват-Бренер прийшли лише 22 людини. Про операцію “Весілля” наші діти не знають. Неправильно це, вони повинні знати – у тому, що вони народилися на Святій землі або піднялися сюди, є кров, здоров’я і нерви учасників “літакової справи”.
Ні до “літакової справи”, ні після неї – нікому з найдостойніших людей, які боролися за свободу, не вдалося зробити це з таким блиском, як учасникам операції “Весілля”.
Виступи підсудних та їхніх захисників, обвинувальний висновок – спричинили такий потужний резонанс, як за кордоном, так і всередині країни, що СРСР змушений був відкрити кордони – у наступні 10 років звідти виїхало за різними оцінками від ста до ста п’ятдесяти тисяч осіб.
На закінчення хочу назвати всіх учасників “ленінградської літакової справи”. Запам’ятайте ці імена:
Марк Димшиц, Едуард Кузнєцов, Йосип Менделевич, Сільва Залмансон, Олексій Мурженко, Юрій Федоров, Анатолій Альтман, Мендель Бодня, Вульф Залмансон, Ізраїль Залмансон (два брати Сільви Залмансон), Борис Пенсон, Лейб (Ар’є) Ханох, Мері Менделевич (Ханох) (дружина Л. Ханоха, сестра І. Менделевича), Алевтина (мати доньок Марка Димшиця), Єлизавета Димшиц і Юлія Димшиц (дві доньки Марка Димшиця).