ОДВІЧНІ «ГРАБЛІ» РОСІЙСЬКОЇ ІСТОРІЇ
Михайло Френкель
Іван, син великого московського князя Василя III з роду Рюриковичів та його дружини Олени Глинської з роду литовських князів, успадкував батьківський титул у 3 роки.
Претендентів на княжий трон було кілька. Але впливові Рюриковичі та Глинські вирішили звести на престол дитину, щоб правити Московією від його імені. На очах малюка почалася запекла гризня за дійсну владу.
Бояри думали, що малюк нічого не розуміє та не запам’ятає. Але він запам’ятав. Особливо той день, коли раптово померла його мати Олена Глинська. Челядь у княжих палатах не приховуючись шепотіла, що княгиню отруїли. Іванові тоді було 8 років.
У 17 він стає першим московським царем, і починається його реальне правління. Ось тоді бояри з різних таборів із запізненням зрозуміли, що Ванюшка нічого не забув. Він їх знищив. Але не тільки царедворців, а й воєвод, які взяли для нього Полоцьк і Казань, і мирних жителів Новгорода та Пскова. Та й сина рідного теж. Дуже лютий був государ. За те й одержав ім’я Грозний.
Правда, в сучасній Росії стверджують, що прізвисько це він отримав не за те, що був жорстокий і неприборканий, а тому, що був суворий, але справедливий. Ну що тут скажеш, країна така – що раніше, що тепер…
Анна Іоанівна, племінниця Петра Першого, стати російською імператрицею і не мріяла. Але…
В січні 1730 року раптово помер молодий государ Петро II, п’яниця та бабій. Відповідно до заповіту Катерини I трон мали наслідувати нащадки іншої Анни, дочки Катерини та Петра І. Проте на той час фактичними правителями імперії були князі Долгорукі. Найближчим дружбаном Петра ІІ по пиятиках і гулянках був Іван Долгорукий, а одружитися імператор мав на Катерині Долгорукій. Але Петро помер якраз того дня, на який було призначено вінчання.
Так, Долгоруким було від чого впадати у відчай. Але вони собі це не дозволили. Й діяли рішуче. Долгорукі підробили заповіт покійного, згідно з яким імператрицею мала стати Катерина Долгорука. Однак на спішно зібраній Верховній таємній раді, крім Долгоруких, були присутні представники іншого впливового роду – Голіцини. Вони швидко розібралися, що заповіт – фальшивка, і з урахуванням рівноваги в протистоянні було вирішено звести на престол не законного спадкоємця, а племінницю Петра І Анну Іоанівну, що представлялась обом кланам бляклою й слабохарактерною. На той час Анна вже багато років жила в Курляндії, володіннях свого покійного чоловіка, і в Росії була мало відома. І Долгорукі, і Голіцини сподівались, що вона буде слухняною іграшкою в їхніх руках, а вони вже потім розберуться, хто з них головніший.
Та не так сталось, як гадалось. За підтримки менш знатного дворянства та імператорської гвардії вона незабаром стала жорсткою самодержицею і разом зі своїм фаворитом-коханцем, дрібним курляндським дворянином Ернестом Біроном почала наводити лад у країні на власний розсуд. В Росії запанував терор. Насамперед Анна розправилася зі своїми ляльководами-невдахами. Івана Долгорукого колесували, кільком іншим з клану просто відрубали голови. Але що найгірше, вакханалія страшного беззаконня поширилася і на тисячі невинних людей різних станів, які часто не мали за собою жодних гріхів. Ось вам і слабка, безхарактерна “Аннушка”.
Все це неподобство тривало десять років, до раптової смерті імператриці від хвороби, яку б у наш час вилікували. Але росіянам пощастило, медицина ще не досягла тоді нинішніх висот.
Морозного січневого дня 1924 року помер товариш Ленін. Для його найближчих сподвижників це не стало несподіванкою.
Вождь світового пролетаріату тяжко хворів уже кілька років. І хвороба його загострилася після смерті товариша Інеси Арманд. Словом, соратники передбачали, а тому наперед вжили заходів щодо недопущення до влади в молодій радянській країні небажаної персони. Так, товариші Каменєв, Зінов’єв і Бухарін, що приєднався до них, вирішили зробити все, щоб не допустити на головну роль товариша Троцького. Побоювання їх були не марні. Лев Троцький являв собою харизматичну особистість серед них. Вмілий і рішучий організатор (адже це він створив Червону армію, в якій колишніх царських генералів та офіцерів було більше, ніж у Денікіна та Колчака). А також товариш Троцький був чудовий оратор та великий теоретик марксизму. Ну як такого не побоюватись.
І група товаришів почала здалеку. Вони ще не здогадувалися, але інтуїтивно зрозуміли, що кадри вирішують усе. І висунули на посаду генерального секретаря партії того, хто згодом чітко окреслив цю формулу. Старанний і, як їм уявлялося, тупуватий Йосиф Джугашвілі, він же Сталін, міг стати в пригоді у протистоянні з яскравим, але самовпевненим Троцьким. А той, до речі, був про Сталіна тієї ж думки, називаючи його “найвидатнішою посередністю нашої партії”. Посада генсека тоді була суто технічною, але, як згодом виявилося, не зовсім.
Сталін спочатку виправдовував довіру провідних партійців. Він, наприклад, зробив усе, щоб Троцький не встиг на похорон Леніна, а також на нараду, де вирішувалося, хто має стати наступником Ілліча на посаді голови раднаркому, який на той час був головний у країні. Першим кандидатом на цю посаду не безпідставно вважався найближчий соратник померлого вождя товариш Каменєв. Залишилось лише за нього проголосувати. Але тут слово взяв Сталін і, віддавши належне такому видатному партійцю, як Лев Каменєв, все ж таки припустив, що призначення на посаду глави держави єврея може не зрозуміти значна частина російського народу. Цей аргумент вплинув не тільки на товаришів, що зібралися, а й на самого Лева Борисовича Розенфельда (таке було справжнє прізвище Каменєва). Як і всі більшовики, він був переконаний атеїст і тому не відав, що згідно з юдейським релігійним законом Галахою євреєм він не був, оскільки євреєм у нього був тільки батько.
Але це деталі. Головою Раднаркому був обраний значно менш авторитетний у партії та народі, зате суто російська людина Олексій Іванович Риков. Це був перший крок Сталіна до мети, про яку того дня його товариші по партії й не підозрювали.
Як закінчили своє життя згадані вище товариші, включаючи товариша Рикова, ми знаємо: всі вони були розстріляні як вороги народу. Ось тільки товариша Троцького не вдалося розстріляти. Але нічого, його спіткала “екзотична” смерть: його було вбито ударом льодоруба, завданого агентом НКВС товаришем Меркодером, нишком відзначений за цей “ефектний” удар званням Героя Радянського Союзу.
Це найвідоміші жертви “найкращого друга радянських дітей та фізкультурників”. Інших були мільйони. Куди там тій Анні Іоанівні.
А сам товариш Сталін залишив цей світ за обставин, що дають великий простір конспірології. Точно відповідь на питання про обставини смерті Хазяїна знає, мабуть, лише товариш Берія. Але його давно вже немає серед нас.
Здавалося б, досить росіянам наступати на ті ж самі історичні “граблі”, але…
На кінець минулого століття герой подій, що призвели до розвалу Радянського Союзу, Борис Єльцин був глибоко хворою людиною, яка сильно зловживала алкоголем.
Його найближче оточення почало побоюватися, що президент Росії будь-якої миті може піти в інший світ. І стали вони думати та гадати, кого ж у “царі-батюшки” вибрати. Само собою, якщо за правильним, та для блага країни, треба було б ставити на чолі її особистість яскраву, мудру, справедливу. Та тільки інші мотиви були у Бориса Абрамовича Березовського й доньки президента Тетяни Дяченко та її чоловіка Валентина Юмашева. Саме вони якраз і були тими людьми, до порад яких прислухався Борис Миколайович. Сильний, яскравий, впевнений у собі – такий слухатись не буде. Березовському дуже хотілося стати сірим кардиналом. А Дяченко та Юмашев були дуже стурбовані тим, щоб новий глава держави ніколи й за жодних обставин не переслідував сім’ю Єльциних та їхній бізнес.
Вирішили швидко розпочинати пошуки потрібної кандидатури. Та, власне, й шукати не треба було: ось же він, Володя Путін, — непомітний, як і належить оперу «контори», послужливий, завжди готовий виконати прохання старших товаришів. Всі вони добре пам’ятали, що нещодавно Володя носив портфель за своїм шефом Собчаком. Чудова кандидатура на посаду зіц-голови.
Тетяна Борисівна на батька мала великий вплив. Вона, як згодом писали московські журналісти, і вмовила його призначити наступником Путіна. А той не ламався, погодився охоче, наче чекав на цю пропозицію. На даний факт ляльководи-невдахи звернули увагу, вже коли поїзд пішов.
Забігаючи на роки вперед, можна сказати, що Путін виконав лише одну зі своїх обіцянок, а саме дану благодійникам: сім’ю Єльцина й досі ніхто не чіпає. Ну а в іншому…
Сьогодні, після нападу російських військ на Україну, багато хто у світі стверджує, що нарешті зрозуміли, що за суб’єкт Володимир Путін. А могли б це зрозуміти ще двадцять років тому, коли у відповідь на запитання журналіста, що трапилося з підводним човном “Курськ” Путін з цинічною усмішкою відповів: “Він потонув”. Тепер ось, схоже, тоне сама путінська Росія, яка стала ізгоєм у цивілізованому світі. Сумна традиція її елітних політичних інтриганів наступати на ті ж самі граблі сьогодні обіцяє “російському світу” не найкращі часи. І чому тільки вони не вчаться на своїх помилках? От же справді розумом Росію не зрозуміти. Та й сама себе вона, схоже, не розуміє.
