Ізгої в “дружній сім’ї народів”
Радянський плакат
Давид ШИМАНОВСЬКИЙ
Багато читачів є уродженцями і колись були громадянами, здавалося, непорушного “Союзу республік свободних”. За всієї відмінності біографій нас об’єднувала етнічна спільність походження: ми були радянськими євреями, і це визначало долю кожного з нас. Життя “Червоного колоса”, який протягом майже семи десятиліть був країною проживання мільйонів євреїв, – привід для чесних роздумів про їхнє буття в СРСР на противагу ілюзіям “совкових” одноплемінників.
“ПОЗОЛОЧЕНА КЛІТКА”
Встановивши радянську владу на теренах колишньої Російської імперії – “в’язниці народів”, більшовики зіткнулися з проблемою її багатонаціонального складу, що включав 140 великих і малих етнічних груп. До кінця Громадянської війни в країні з’явилося чотири радянські республіки, пов’язані військово-політичними і господарськими узами: Російська і Закавказька федерації, Україна і Білорусія. У грудні 1922 р. Закавказький, Всеукраїнський і Всебілоруський з’їзди Рад запропонували скликати об’єднаний з’їзд Рад і обговорити питання про статус майбутньої держави. Ленін на противагу великодержавному гаслу “єдиної й неподільної Росії” запропонував принцип федералізації пролетарської держави як добровільного союзу суверенних і рівноправних республік із правом кожної на вихід з її складу. Він намагався надати новій державі формально демократичного характеру, привабливішого для західноєвропейських комуністів та можливих кандидатів у радянські республіки.
Іншу концепцію на противагу “національному лібералізму Ілліча” запропонував нарком національностей І.Сталін. Вона полягала в тому, що республіки увійдуть до РРФСР на правах автономії, що обмежує їхні права на користь унітарного центру і виключає можливість відділення від Союзу. Пленум ЦК РКП(б) прийняв як відправний варіант план Леніна. Але Сталін, використовуючи зосереджений в його руках адміністративний ресурс і хворобу вождя, прагнув нав’язати партійній еліті свою позицію. Однак керівники Грузії, Білорусії та України не підтримали його план “автономізації”. Ба більше, коли члени ЦК Компартії Грузії зажадали її самостійного входження до складу майбутньої держави, голова Закавказького крайкому Г.Орджонікідзе обізвав їх “шовіністичною гниллю”, а ті у відповідь затаврували його як “сталінського віслюка”.
Цей конфлікт викликав протест Леніна, який продиктував свій лист “До питання про національності або про “автономізацію””, зачитаний на XII з’їзді РКП(б). Борючись проти місцевого націоналізму, шовінізм Сталіна Ленін водночас визнав найнебезпечнішим, назвавши того “грубим великоросійським держимордою”.
26 грудня 1922 р. X Всеросійський з’їзд Рад схвалив ленінську ідею створення федеративної союзної держави. А 30 грудня I Всесоюзний з’їзд Рад затвердив Декларацію і Договір про утворення СРСР. Суверенні республіки, що увійшли до його складу, зберігали де-юре право вільного виходу з Союзу. Ленін визнавав, що воно мало суто формальний характер і було “порожнім папірцем, не здатним захистити російських інородців від шовінізму російського бюрократа”. Народи СРСР формально здобували свою державність, хоча межі їхніх повноважень і суверенітет були вкрай обмеженими.
Пізніше Сталін і його поплічники використовували “диктатуру пролетаріату” як свою безмежну владу над усією масою трудящих з метою створення мілітаризованої індустріальної держави, що загрожувала експортом світової революції. Це досягалося шляхом експлуатації примусової інтенсивної праці робітників, селян, інтелігенції, фактично позбавлених усіх прав і свобод, проголошених у радянській Конституції. Будь-які спроби інакомислення, а тим паче опозиції, жорстоко придушувалися тотальним терором і цензурою.
Після спровокованої, зокрема Сталіним, нової світової бійні, що коштувала радянському народові жахливих втрат, у країні зберігався тиранічний режим. І в наступні періоди “відлиги” й хронічного застою радянська “демократія”, як і раніше, залишалася фіктивною, а політичний режим – тоталітарним. Прикриваючись демагогією й повальною брехнею, корумпована привілейована партійно-бюрократична верхівка маніпулювала свідомістю мас, вселяючи їм ілюзію прийдешнього “торжества комунізму”, і чинила повсюдне свавілля. Радянська пропаганда всіляко прикрашала “позолочену клітку” соціалізму, в якій животіли народи, позбавлені свободи вибору.
Низька ефективність соціалістичної економіки, непосильний тягар гонки озброєнь, постійний дефіцит товарів, загострення міжнаціональних протиріч та інших проблем наприкінці 1980-х рр. привели країну до глибокої політичної кризи. Спроби реформувати систему зазнали краху і зрештою сприяли розпаду Радянського Союзу. Більшість населення на референдумі висловилася за збереження СРСР, але керівники ГКЧП спровокували державний переворот, а масові народні виступи призвели до провалу путчу. 8 грудня 1991 р. глави урядів Росії, України та Білорусі дійшли згоди про припинення існування СРСР і утворення Союзу незалежних держав (СНД). Це підтвердила 26 грудня у своїй останній декларації Верховна Рада СРСР.
“Я другой такой страны не знаю”
До кінця XIX ст. в Російській імперії проживало близько 5 млн. євреїв (67% світового єврейства) – пригноблюваної національної меншини в умовах державного і побутового антисемітизму. Внаслідок масових погромів країну за царату покинуло понад 2 млн. євреїв. Тільки після Лютневої революції їх зрівняли в правах з іншими громадянами Росії. Дискримінація сприяла тому, що значна частина євреїв підтримала революційну боротьбу проти царизму, а юдофобство білих у Громадянську війну привело багатьох євреїв до лав Червоної армії. Більшовики повели рішучу боротьбу з проявами антисемітизму. В липні 1918 р. Ленін підписав декрет Раднаркому РРФСР “Про боротьбу з антисемітизмом і єврейськими погромами”, а в березні 1919-го виголосив промову “Про погромне цькування євреїв”. Соціально активні євреї вступали до РКП(б) і в 1922-му становили 5,2% її членів.
В роки “воєнного комунізму” заборона приватного підприємництва, реквізиції та контрибуції підірвали основи економічного життя єврейства. Частина його намагалася вижити за рахунок нелегального підприємництва, спекуляції та контрабанди. НЕП сприяв відродженню серед євреїв занять дрібною торгівлею й кустарним промислом із застосуванням найманої праці. Але вже в середині 1920-х почалася репресивна податкова політика, що стала лихом для єврейського населення. Кустарів змушували об’єднуватися в артілі, “непманів” і служителів культу огульно зараховували до “позбавленців”, які втратили соціальні права. Їх не брали на роботу, не реєстрували на біржах праці, їм відмовляли в праві на державну медичну допомогу, отриманні житла, прийомі дітей до вишів і училищ. Багатьох із них експропріювали, заарештовували, висилали з великих міст. Число “позбавленців” серед євреїв значно перевищувало їхній відсоток серед інших національностей.
Прагнучи вирватися з важкої ситуації, багато євреїв залишали містечка і переселялися до промислових центрів, де був шанс приховати соціальне походження, влаштуватися робітником і таким чином повернути собі соціальні права. З початком індустріалізації безробіття серед євреїв зменшилося. Зріс відсоток самодіяльного населення, основну частину якого склали службовці. Причому вища питома вага грамотних давала їм більше можливостей влаштовуватися на керівні посади. Найактивніші ставали номенклатурними лідерами, посідали престижні місця в економіці та управлінні, дехто у своєму кар’єрному зростанні досягав верхніх щаблів влади. Серед них були й завзяті службисти правових та каральних органів.
Безсумнівно, давалася взнаки й традиційна для євреїв тяга до освіти. Наприкінці 1930-х за відсутності обмежень за національною ознакою в прийомі на робітфаки, вищі та середні навчальні заклади євреї становили 15,5% осіб із вищою освітою. Понад 27% усіх лікарів, 17% науковців, 14% інженерів і техніків, 6500 літераторів, 6000 музикантів, понад 5000 акторів і режисерів, близько 3000 художників і скульпторів мали єврейське коріння. Музичні виконавці, шахісти, вчені єврейської національності користувалися світовою славою. Водночас свобода їхньої творчості визначалася лояльністю до радянського режиму і дотриманням комуністичної ідеології в рамках найсуворішої цензури. Закривали майже всі синагоги та релігійні школи, світські навчальні заклади, єврейські газети та журнали.
У середині 1920-х влада за участю євсекцій, євкомів, товариств із землеустрою єврейських трудящих, зарубіжних благодійних організацій намагалася долучати єврейську бідноту до селянської праці. Права і пільги надавалися євреям, які переселилися на земельні фонди колоній, комун і артілей на півдні України і Далекому Сході. У місцях із переважанням єврейського населення виникли національні єврейські ради. Але основна маса євреїв, особливо з початком колективізації, вважала за краще відмовитися від селянської праці, влаштовуючись у містах службовцями, займаючись ремеслами, торгівлею, вільними професіями. Більшість переселенців виїхала також із Біробіджана, де було проголошено спочатку нежиттєздатну Єврейську автономну область.
Таким чином, до кінця 1930-х завершилася модернізація соціальної структури радянського єврейства в умовах тоталітарного режиму за відсутності свободи особистості та обмеженої свободи пересування. Система соціалізму сприяла відмові євреїв від традиційних занять і способу життя. Багато хто дедалі більше віддалявся від іудаїзму, національної культури та мови, створював змішані сім’ї. Результатом політики більшовиків стало позбавлення радянського єврейства тритисячолітньої духовної спадщини, ізоляція від досягнень зарубіжної єврейської культури, зведення його культурних досягнень до маргінального стану “пролетарської” ерзац-культури. А це посилювало й без того бурхливі серед євреїв процеси акультурації та асиміляції. Водночас їхні значні соціальні успіхи в атмосфері декларованого інтернаціоналізму і братерства народів створювали передумови для відповідної негативної реакції партії, держави і значної частини суспільства.
ЧУЖІ СЕРЕД “СВОЇХ”
Сталін публічно критикував єврейський націоналізм у його сіоністській і бундівській іпостасях. З іншого боку, він ніби проти антисемітизму, який назвав “крайньою формою расового шовінізму”, заявляючи:
“У СРСР найсуворіше переслідується законом антисемітизм як явище, глибоко вороже Радянському ладу”.
Цю його відповідь на запит Єврейського телеграфного агентства в США надрукували в “Правде” лише через шість років. У перші роки радянської влади Сталін на противагу “буржуазно-клерикальній” єврейській культурі заохочував радянську культурно-виховну діяльність мовою ідиш, створення єврейських установ, організацій, сільгосппоселень, що мало сприяти “комуністичному оновленню” єврейства, його інтеграції в систему соціалізму.
Неодноразовим спалахам антисемітизму сприяла єврейська конкуренція в торгівлі та ремісництві, працевлаштуванні та службовому просуванні, участь євреїв у партійно-радянському керівництві, у проведенні непопулярних акцій влади. В кампаніях з боротьби з побутовим антисемітизмом як “спадщиною минулого” брали участь М.Калінін, Ю.Ларін, М.Горький, В.Маяковський та інші.
Водночас негласно здійснювали дискримінаційну щодо євреїв політику “просування корінних національних кадрів”, яка згодом стала офіційною. На державному рівні заборонялися іудаїзм, іврит і самостійна діяльність єврейських об’єднань. Чимало євреїв, які досягли соціального успіху, були репресовані. Уже на процесах 1930-х над опозицією в пресі афішувалися справжні прізвища підсудних, серед яких було чимало євреїв. Серед розстріляних у роки “великого терору” були майже всі керівники Єврейської автономної області. З кінця 1930-х поголовної чистки зазнали зовнішня розвідка і Наркомат закордонних справ. А з прийняттям курсу на пропаганду російського патріотизму боротьба з юдофобією практично припинилася.
Напад фашистської Німеччини на СРСР створив подвійну загрозу радянським євреям: вони підлягали тотальному знищенню на основі расової політики нацизму, підтримуваної вороже налаштованою до них частиною співгромадян. Із 2,9 млн. євреїв, не евакуйованих на схід здебільшого через безвідповідальність влади, майже всі стали жертвами Катастрофи. У Червоній армії під час війни служили півмільйона євреїв, з них 198 тис. (39,6%) загинули. Частка єврейських воїнів-добровольців була найвищою серед усіх народів СРСР (27%). Важливу роль у мобілізації сил союзників на боротьбу з нацизмом зіграв Єврейський антифашистський комітет (ЄАК). У партизанських загонах на території СРСР воювало 49 тис. євреїв. Кількість євреїв, які отримали бойові ордени і медалі, становила 160 772 особи, 157 були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Понад 180 тис. євреїв – учених, інженерів, керівників і робітників – здобули нагороди за допомогу фронту у створенні бойової техніки та спорядження.
У роки війни серед населення посилилися антисемітські настрої. Багато колабораціоністів допомагали нацистам виявляти і вбивати євреїв. Були випадки відмови приймати в партизанські загони тих, хто втік із гетто. На звільненій від німців території прокотилися погроми у зв’язку з поверненням єврейських сімей з евакуації. Євреям нерідко відмовляли в просуванні по військовій службі та поданні до нагород. Начальник Головполітуправління А.Щербаков у 1943 р. видав наказ: “Євреїв нагороджувати обмежено”. А Сталін на нараді закликав до “обережнішого” призначення євреїв, після чого було складено директиву за підписом Г.Маленкова, яка перераховувала посади, до яких євреїв не рекомендовано допускати.
“ІНВАЛІДИ П’ЯТОЇ ГРАФИ”
На банкеті на честь Перемоги Сталін проголосив тост, виокремивши російський народ як “керівну силу Радянського Союзу”, тим самим давши сигнал до наростання великоросійського шовінізму, супроводжуваного антисемітизмом, що став державним. На відміну від відкрито проповідуваного антисемітизму нацистів, радянський антисемітизм лицемірно прикривався фіговим листком “дружби народів”. З осені 1946-го було взято курс на ще більше обмеження іудаїзму, розгорнулася боротьба з випіканням маци, ритуальним забоєм худоби і птиці, похоронним обрядом. Наприкінці 1947 р. Сталін ухвалив рішення про розпуск ЄАК і масові арешти серед єврейської громадської та культурної еліти. Було сфабриковано сценарій американо-сіоністської змови, нібито спрямованої проти вождя та його сім’ї, на основі чого низку євреїв було заарештовано. 12 січня 1948-го було по-звірячому вбито Соломона Міхоелса.
Ентузіазм євреїв з приводу утворення Держави Ізраїль спонукав владу до остаточного розгрому ЄАК, закриття всіх єврейських видань, розпуску об’єднань єврейських письменників і арешту багатьох із них. Широких масштабів набула боротьба проти “безрідних космополітів”, розпочата з “антипатріотичної групи” театральних критиків, яка переросла в цькування євреїв – філологів, режисерів, сценаристів, учених. У рамках цієї кампанії проводилися масові звільнення євреїв з підприємств, установ, редакцій. Пресу накрила хвиля фейлетонів, присвячених викриттю “темних осіб” з єврейськими іменами і прізвищами. Кульмінацією антисемітизму стала “справа лікарів-сіоністів”, нібито пов’язаних з американською та англійською розвідками через “Джойнт”. Курсували чутки про підготовку депортації євреїв до Сибіру.
Після смерті Сталіна всіх заарештованих у “справі лікарів” було звільнено і відновлено на роботі. Але високі чини обурювалися тим, що кількість євреїв, зайнятих розумовою працею, все ще набагато вища за їхню частку в чисельності населення. На початку 1960-х рр. відбувалися “економічні процеси”, жертвами яких стали господарники-євреї. Спроби порушити питання замовчування Голокосту й увічнення пам’яті загиблих євреїв жорстко припинялися. Руйнувалися іудейські споруди та кладовища. Антисіоністська література перекручувала іудаїзм, історію єврейства та політику Ізраїлю. Намагаючись залучити єврейську інтелігенцію до боротьби із сіонізмом, влада 1983 року з її еліти створила “Антисіоністський комітет”. Водночас було засновано товариство “Пам’ять” із суто антисемітським ухилом. Гранично обмежили прийом євреїв у престижні виші, на підприємства, у ЗМІ, партійні та силові органи. Відомих учених-євреїв не обирали до Академії наук, не випускали на міжнародні конференції. Багатьох заслужених акторів із єврейським корінням обходили в отриманні почесних звань і нагород, їм не дозволяли закордонні гастролі. В анкетах “п’ятий пункт” про національну приналежність став вживатися для саркастичного позначення єврейського походження (“інваліди п’ятої графи”).
Посилення державно-побутового антисемітизму в СРСР породжувало у євреїв прихований, а згодом і відкритий протест, неминуче вело їх до відчуження від радянської системи, сповільнюючи процеси асиміляції. А перемоги Ізраїлю над арабами сприяли пробудженню в багатьох єврейської самосвідомості. Почався процес національного відродження, виникло безліч гуртків і семінарів з вивчення івриту, єврейської релігії, історії та культури. Відтворювалися різні форми національного життя (єврейські дитсадки, недільні школи, фестивалі та конкурси єврейської пісні, спільні зустрічі національних свят тощо). Почалося поширення єврейського “самвидаву” – нелегальних віршів, прози, публіцистики, підручників, словників, календарів, журналів. Влада переслідувала вчителів івриту і розповсюджувачів “самвидаву”, влаштовувала обшуки з конфіскацією підпільної літератури, залякувала і звільняла з роботи активістів. Тисячі молодих євреїв приходили до синагог під час єврейських свят. Активізувалася діяльність єврейських науковців і сіоністських груп, учасники яких зазнавали репресій за дисидентство і “націоналізм”. Нерідко влада йшла на провокації та фальсифікації, звинувачуючи єврейських лідерів у злісному хуліганстві, наркоманії, зберіганні зброї, а декого поміщали до психіатричних лікарень.
Дедалі більше євреїв доходило висновку про неможливість подальшого проживання в СРСР. Зростала кількість тих, хто подав документи на виїзд до Ізраїлю, незважаючи на малу ймовірність отримати дозвіл. Відмова в праві на виїзд спонукала їх до публічних акцій протесту: пікетів, демонстрацій, мітингів, колективних листів до Верховної Ради СРСР та ООН, голодувань, зречення від радянського громадянства. Своєю чергою, “відмовники” і репатріанти зазнавали переслідувань як “відщепенці” і “зрадники”, втрачали місця навчання і роботи, всіх звань і нагород. Їх карали за Кримінальним кодексом за дармоїдство та ухилення від служби в армії. Найбільш зневірені робили безуспішні спроби втекти за кордон шляхом захоплення літаків. До початку 1980-х рр. радянська пошта перестала приймати запрошення, надіслані з Ізраїлю, а КДБ посилив гоніння на єврейський рух. І все ж репресії проти в’язнів Сіону під тиском внутрішніх протестів і міжнародної громадськості епізодично перемежовувалися з дозволами на частковий виїзд євреїв за кордон. Загалом у 1970-1988 рр. Радянський Союз покинули 291 тис. євреїв та членів їхніх сімей.
У ліберальні роки перебудови радянські євреї вперше отримали вільний доступ до культури власного народу. Всюди створювалися національні культурні товариства, що випускали свої газети і журнали, відкривалися хедери і єшиви, тисячі людей приходили на свята в синагоги. А зустрічі з гостями з Ізраїлю, концерти ідишської пісні та канторської музики збирали повні зали. Водночас у період гласності в країні знову розгорнулася неприхована активність юдофобських організацій і розгнуздана пропаганда антисемітизму. Саме на той час припав наймасовіший від’їзд євреїв із СРСР. Про все це варто нагадати тим єврейським співвітчизникам, які все ще ностальгують за “прекрасним життям у дружній сім’ї народів”.
