“Розумного система вбиває, божевільному все зійде з рук”
Савелій Крамаров
Вікіпедія
Давид ШИМАНОВСЬКИЙ
Його обличчя й одне тільки ім’я мимоволі викликали посмішку в радянського кіноглядача. Він був загальновизнаною зіркою багатьох комедійних фільмів. Але мало хто знав про душевний розлад між нав’язаним йому амплуа придурка і потребою реалізувати себе в зовсім іншій іпостасі. Багата творча біографія артиста перебувала в глибокому протиріччі з трагічністю його життєвого шляху.
Синок “ворога народу”
13 жовтня 1934 р. у благополучній сім’ї московського юриста Віктора Савелійовича Крамарова, родом із Черкас, і Бенедикти (Басі) Соломонівни, уродженої Волчек, із Харкова, народився син. Його назвали Савелієм на згадку про дідуся Шейлика. Батько працював у прокуратурі, закінчив юридичний факультет Київського інституту народного господарства, написав наукову роботу про суд шаріату в Чечні. Після закінчення аспірантури був прийнятий до колегії адвокатів, став юрисконсультом на фаянсовому заводі. У 1937-му його призначили захисником одного з обвинувачених на судовому процесі над троцькістами, але він наводив пом’якшувальні обставини для свого клієнта, тому його заарештували НКВС за звинуваченням “в антирадянській агітації”. Під тортурами підписав свідчення і був засуджений на вісім років виправно-трудових таборів. Спершу сидів у верхів’ях Колими, потім його направили на поселення в Бійськ, де служив юрисконсультом. У 1949-му “за участь у меншовицько-есерівській організації” висланий у Туруханськ, працював там двірником і в 1951-му наклав на себе руки. А через п’ять років був повністю реабілітований.
Сім’я Віктора Крамарова залишилася без засобів до існування. Басин брат Леопольд Волчек влаштував її копіювальницею в проектний інститут, де працював сам. Вона відправляла чоловікові посилки і одного разу з сином відвідала його на Алтаї. Під час зустрічі батько розповів Савіку, що єврейська віра підтримувала його у в’язниці. Але у відділі кадрів від матері зажадали розлучитися з “каторжником”, і вона змушена була піти на це під загрозою звільнення. Разом із сином і дочкою Тетяною тулилася в комуналці. Під час війни вони евакуювалися на Урал і 1944-го повернулися до Москви. Савік захворів на туберкульоз, лікар-єврей лікував його, а щоб сестра не заразилася, її відправили до Львова до дядька Абе, рідного брата батька. Під час оформлення паспорта Савелія матері вдалося записати його росіянином, оскільки прізвище, ім’я та по батькові сина не були типово єврейськими. А невдовзі вона померла від стенокардії, і в 17 років юнак залишився круглим сиротою.
Батьків спочатку турбувало вроджене потовщення повіки над правим оком малюка, але лікарі тоді не бралися усунути цей дефект. Савелій залишився косооким, і це суттєво вплинуло на його долю. Безбатьківщина посилила вразливість хлопчика, якого постійно цькували однолітки: косий, рудий, та ще й єврей. Він кидався з кулаками на кривдників, у дворі за ним закріпилася слава хулігана, у школі – клоуна. Навчався Сава на “трійки”, але батькові писав про шкільні успіхи і про те, що вдома все добре. Після смерті матері змушений був здавати півкімнати приїжджим. Його опікав дядько Леопольд Соломонович Волчек, відомий архітектор. Зрідка він обідав у родичів, економив на одязі, у кіно його пропускала сусідка-контролер, а в театр він потрапляв за фальшивою контрамаркою. Із захопленням дивився радянські та зарубіжні фільми, захоплювався грою корифеїв сцени. А одного разу випадково знявся в епізоді на вулиці, зобразивши переляк. Режисер був задоволений: “У вас чудова фактура!”
Школу Савелій закінчив у 1952-му і намагався піти по стопах батька – зробити кар’єру юриста, але виявив, що для сина ворога народу двері зачинені. А найбільше він мріяв вступити до театрального інституту, але й туди його не прийняли через зовнішність.
Рідні радили йому вступити до Московського лісотехнічного інституту на факультет озеленення. Їхнім вирішальним аргументом стало: “Лісове повітря корисне для твоїх легенів”. Смерть Сталіна не викликала в ньому горя, лише тривогу: “Що з нами далі буде?”. Навчання у виші обтяжувало Крамарова, і вже на другому курсі він вступив до театральної студії “Перший крок” при Центральному будинку працівників мистецтв, де займалися також М. Крісталінська, А. Аксельрод, І. Рутберг, М. Розовський. На сцені Савелій виступав із номером “Пересування рояля”: актор незграбно брався то за одну, то за іншу ніжку, в муках спотворював обличчя, у знемозі падав, відпочивав, піднявшись на рояль. Паралельно з навчанням Крамаров розвантажував вагони з овочами. Після закінчення інституту в 1958-му йому довелося працювати за фахом, до якого душа не лежала.
Екранний блазень
Крамаров вирішив присвятити себе кіномистецтву і розіслав свої фото на різні кіностудії країни. На один з листів він дочекався відповіді з ВДІКу і незабаром дебютував у короткометражці “Хлопці з нашого двору” (1959) в епізодичній ролі хулігана Васьки Ржавого. На Одеській студії зіграв солдата Петькіна в картині “Їм було дев’ятнадцять” (1960). Тоді ж на Ялтинській кіностудії знявся в одній із головних ролей – Васьки Коноплянистого в мелодрамі “Прощавайте, голуби”, а ще за рік – на Мосфільмі в ролі Вовки Піменова в драмі “Друг мій, Колько!”, причому у двох останніх – знову в амплуа хулігана. В образі “Пімена” він отримав довгоочікуване визнання і згодом називав її однією з найкращих і найулюбленіших у своїй творчій кар’єрі.
На неповторного коміка з виразною мімікою посипався дощ пропозицій. Лише 1962-го Савелій знявся у трьох фільмах: “Бий, барабане” – поет Мусью, колишній безпритульний; “Хід конем” – стиляга Колька Лопатін; “Без страху і докору” – Свєтік Савелов (Сова), а 1965-го – навіть у шести. У бойовику “Надзвичайне доручення” він анархіст, у музкомедії “Трембіта” – сапер Петро. Приголомшливий успіх обрушився на артиста після виходу “Невловимих месників” (1966), хоча там він з’явився мигцем у ролі боягузливого білогвардійця Ілюхи Верехова. Зате його репліка про мертвих із косами вздовж дороги миттєво перетворилася на крилату фразу. І в продовженні “Нові пригоди невловимих” (1968) він блиснув у ролі того ж Ілюхи-конвоїра. У Театрі мініатюр інсценував оповідання В. Шукшина “Ванько, ти як тут?”, яке увійшло до вистави “Прихованою камерою”.
1970-ті рр. стали для актора найбільш плідними. Саме тоді з’явилася на світ комедія “Джентльмени удачі”, в якій Крамаров зіграв знакову роль Косого – спільника рецидивіста Доцента. Після цього Савелій став справжньою кінозіркою і був завалений привабливими запрошеннями. Він брав участь в екранізаціях роману Ільфа і Петрова “Дванадцять стільців”, зігравши в Л. Гайдая одноокого голову шахового клубу у Васюках, а в М. Захарова – слюсаря-інтелігента Полесова. В іншій комедії Гайдая – “Іван Васильович змінює професію” – він дяк Феофан, у третій – “Не може бути!” – ексцентричний ловелас Серьога. У мінісеріалі “Велика перерва” Крамаров – скнара наречений Петя Тимохін, в “Афоні” Г. Данелії – тракторист Єгоза, в “Цій веселій планеті” – інопланетянин, у “Нових пригодах капітана Врунгеля” – гангстер Лютий Гаррі.
У 1972-му найпопулярніший екранний блазень вступив до ГІТІСу на акторський факультет, але після його закінчення так і не влаштувався до жодного з театрів; та він і не відчував особливого потягу до сцени. А 1974-го Савелій Крамаров став заслуженим артистом РРФСР і заплакав, згадуючи батьків, зруйноване дитинство і всі отримані образи. На запитання про плани на майбутнє він із притаманним йому гумором відповів: “Буду збирати на народного”. Своєрідна зовнішність і допомагала, і заважала йому. Варто було з’явитися на екрані косоокій фізіономії з широкою посмішкою – і глядач реготав. Від нав’язливої комедійної маски актор страждав, за гротескною манерою виконання ховалися смуток і почуття ущемленої гордості.
Крамарова справедливо вважали “королем смішних епізодів” у радянській кіноіндустрії: у головних ролях він виступав вкрай рідко, у серйозних – ніколи. У СРСР актор знявся в 64 фільмах, але йому пропонували грати маргінальних особистостей. Хоча в житті він не був схожий на своїх героїв: мав славу інтелігента, був дисциплінований, не курив, не пив, одягнений завжди був з голочки. А діставалися йому ролі хуліганів, нехлюїв, бовдурів – людей “з низькою соціальною відповідальністю”.
Крамаров із сарказмом зізнався: “У кіно я граю в основному шахраїв, алкашів і придурків. Напевно, тому мене скрізь приймають, як рідного”. Справді, він знімався здебільшого в ролях сатиричних персонажів, але напрочуд чарівних, начебто недалеких, але таких, що мають якусь внутрішню гідність. Його талант перетворював звичайні фрази з кіносценаріїв на фольклор. Він нерідко сам вигадував вирази, які ставали розхожими: “Во дєрєвня, а! Ну ти даєш!”, “Хто ж його посадить? Він же пам’ятник!”; “Ікра заморська, баклажанна!”; “Робота, вона це… дурнів любить”; “Конем ходи, вік волі не бачити!”; “Автомашину куплю з магнітофоном, пошию костюм з відливом, і в Ялту”.
Фінал в еміграції
До речі, для популярного кіноактора зробили виняток, дозволивши йому придбати білий “Фольксваген” із резервів дипкорпусу. Але вийти за рамки окресленого кола ролей він все ж не міг. З роками Крамаров почав розмірковувати про сенс життя і про віру. Улюбленець публіки змушений був приховувати своє єврейство. Він вів сумнівний для того часу спосіб життя: серйозно захопився сироїдінням, вегетаріанством і йогою в гуртку, яким зацікавився КДБ. Ба більше, наприкінці 1970-х став регулярно відвідувати синагогу, відмовлявся зніматися і давати концерти в суботу. І на довершення до всього його дядько вирішив виїхати до Ізраїлю. Крамаров перетворився на підозрілого суб’єкта з порочними зв’язками. Його репутація в очах радянської влади була остаточно підірвана, а в ті роки це означало кінець кар’єри. Йому дедалі рідше пропонували нові ролі і, зрештою, зовсім перестали їх давати під тим приводом, що він “оглуплює образ радянської людини і обмовляє наше суспільство”.
Савелій дедалі частіше розмірковував про переїзд в іншу країну. Він намагався подати документи на еміграцію до Ізраїлю, аргументуючи тим, що там у нього єдина рідна людина, але йому відмовили, оскільки в такому разі всі картини, в яких він знявся, були б покладені на полицю. Начальство не пустило Крамарова на Олімпійські ігри у ФРН. Його телефон почали прослуховувати. І тоді, щоб привернути увагу до свого становища, Крамаров створив “Театр відмовників”. На квартирах його учасників давали концерти, де звучала молитва тих, хто мріє виїхати. Гебісти дізнавалися місце чергового виступу і фіксували на плівку всіх, хто заходив у під’їзд. Чиновник із Держкіно запропонував Савелію угоду: звання народного артиста в обмін на відмову від виїзду, але той відмовився. Він став персоною нон грата.
Крамаров зважився на безпрецедентний крок: у 1981 р. разом із гумористом Олександром Левенбуком він написав листа президенту США Рональду Рейгану, озаглавивши його “Як артист артистові”: “Я не помираю з голоду, але не одним хлібом живе людина. І хоча харчуємося ми по-різному, але обидва любимо творчість і не можемо жити без неї. Тому допоможіть мені знайти у Вашій великій країні можливість працювати за фахом”. Лист він перекинув через паркан в американське посольство, “Голос Америки” тричі передавав його в ефір. 31 жовтня 1981 р. Савелій Крамаров покинув батьківщину-мачуху, назвавши себе “в’язнем власного успіху”. У Відні його зустрів імпресаріо Віктор Шульман, який організував гастролі артиста в Європі, Америці, Австралії, Ізраїлі, Японії. Після від’їзду з СРСР його почесні звання анулювали, прізвище викреслили з друку і титрів.
Спочатку справи Крамарова в Нью-Йорку йшли недобре. Він познайомився з хасидом, який порадив йому надіслати факс Любавицькому ребе з проханням про благословення, і той порадив Савелію в пошуках роботи переїхати в Сан-Франциско. У Голлівуді професійна кар’єра актора склалася вдало: він знімався у великих проектах, не бідував і став членом Гільдії кіноакторів США. Пам’ятаючи про оцінку радянськими кінокритиками свого екранного образу, Крамаров сказав: “Я хочу грати, а не ідіотничати”. Американські хірурги вилікували його від косоокості – останньої зовнішньої перешкоди серйозним ролям. Спочатку він знімався в рекламі, потім у художньому кіно грав персонажів другого плану. Через рік після переїзду вперше виступив у ролі кадебіста Бориса в комедії “Москва на Гудзоні”. У фіналі той з’являвся на екрані за лотком із хот-догами, що дало змогу в Росії говорити, ніби Крамаров в Америці торгує сосисками. За іронією долі, у Штатах йому часто пропонували ролі представників відомств, які скалічили його життя: працівник охоронної фірми Олаф у детективному фільмі “Озброєний і небезпечний”, Юрій у “Подвійному агентстві”, співробітник радянського посольства Мазурський у картині “Червона спека”. Але були в репертуарі Савелія і “нормальні” образи: доктор Володимир Руденко, радянський космонавт (“Космічна одіссея 2010”); водій таксі (“Каскадери”); дворецький Іван (“Повернення Моргана Стюарта”); власник машини (“Танго і Кеш”); російський матрос-телефоніст (“Любовна історія”). Незабаром його затвердили на головну роль без кінопроби, чого удостоювалися лише найвідоміші актори Голлівуду, але зіграти її йому не судилося…
Крамаров купив будинок у лісі недалеко від океану, почав завойовувати авторитет у глядачів і колег. У 1992 р., після розпаду Радянського Союзу, він приїхав на батьківщину як почесний гість фестивалю “Кінотавр”. У Москві відвідав друзів, на Арбаті його зустрів захоплений натовп. На телебаченні дав інтерв’ю на тлі американського прапора, розповідав, що грає емігрантів, які говорять англійською з акцентом. Режисер і актор М. Кокшенов запропонував Савелію головну роль – дресирувальника в комедії “Російський бізнес”, Г. Данелія – три епізоди в картині “Настя”. А в США друга дружина Марина, молодша за нього на 20 років, подарувала акторові доньку, яку він назвав Басею на честь її бабусі, але незабаром подружжя розійшлося. Не страждаючи від відсутності жіночої уваги, Савелій, проте, мріяв зустріти “розумну інтелігентну подругу” і знайшов її в Наталії, яка піклувалася про нього до останніх днів його життя.
Незважаючи на здоровий спосіб життя, спорт і лікувальний голод, у січні 1995-го у актора виявили рак сигмовидної кишки. Його прооперували, призначили інтенсивний курс хіміотерапії. Пішов ендокардит, великий тромбоз, що охопив мозок, а після двох інсультів він лежав у госпіталі сліпий і паралізований. Сказати нічого не міг, але все розумів. Друг, актор Олег Відов, по черзі з Наталею годинами читали сотні послань шанувальників улюбленому артистові. 6 червня 1995 р. Савелій Вікторович Крамаров помер на 61-му році життя. Він похований поблизу Сан-Франциско на єврейському меморіальному кладовищі “Пагорби Вічності”. За макетом скульптора Михайла Шемякіна йому поставлено пам’ятник, що являє собою гримерний столик, на якому лежать зліпки його масок, пензлі для макіяжу і розкрита книжка, куди занесені назви улюблених фільмів. Ліворуч завіса, праворуч портрет – на ньому зображено усміхнене обличчя актора.
Про покійного тепло сказав його рабин Йозеф Лангер: “Він був щиро віруючою людиною, смиренною і доброю”. А Відов зазначив: “Крамаров, мабуть, найулюбленіша фігура в Радянському Союзі. Він був нашим хлопцем… Версія стандартного персонажа, “божевільного Івана”, яку він постійно грав, забезпечувала видимість захисту в тоталітарному суспільстві. Коли ти розумний, система тебе вбиває, коли ти божевільний, тобі все зійде з рук”.
