Порядна людина не може буть антисемітом
Дмитро Шостакович та євpeйске питання
Лариса ВЕЛІКОВСЬКА
Великий композитор ХХ століття Д. Д. Шостакович, як і велика поетеса Срібного віку М. І. Цвєтаєва, ставився до євреїв зі співчутливим розумінням, ніби сам був євреєм. Про єврейську (ідишистську) музичну культуру відгукувався з незмінним захопленням. Серед його друзів багато євреїв: це Матвій Блантер, чиє фото висіло в квартирі Шостаковича поруч із портретом Бетховена, Мойсей Вайнберг, який вважав його своїм учителем, Давид Ойстрах, який виконував його твори, Соломон Міхоелс, чиєю геніальною грою був захоплений композитор. Багато років творча співдружність пов’язувала його з віолончелістом Валентином Берлінським, який очолював Квартет ім. Бородіна. Цей колектив, що складався з трьох євреїв та одного росіянина, блискуче виконав та записав усі створені Шостаковичем квартети. І, нарешті, найближчий друг – чудовий піаніст, професор Санкт-Петербурзької консерваторії Ісаак Глікман, який зберіг багато листів композитора з одкровеннями на різні теми, зокрема про ставлення до так званого єврейського питання. Їхня непорушна дружба тривала понад сорок років. Після смерті композитора було опубліковано 300 листів.
Все своє життя він боровся зі Сталіним, з системою влади, яку той збудував, системою, яка пригнічує людину та знищує її право мислити вільно. Про цю боротьбу розповів у своїй чудовій книзі «Шостакович та Сталін» Соломон Волков – письменник, публіцист та музикознавець. Волков, який багато років дружив із композитором, вважав, що неможливо говорити про музику Шостаковича, не співвідносячи її з життям країни. Музика була і продовжує бути його зброєю в боротьбі з тиранією, з бажанням тирана перетворити громадян на безголосих рабів. О, як виразно малюють музичні фарби безрадісну картину: слухаєш і бачиш – йде стрій болванчиків, а хтось зверху постукує молоточком, щоб жоден з рядів не вибивався.
Звідки у Дмитра Дмитровича був філософський підхід, здатність глибоко та самостійно аналізувати те, що відбувається? Його сміливість на фоні величезної кількості жертв Сталінського режиму. Жертв не лише фізичних, а й духовних. Людей ламали, змушуючи зраджувати друзів і рідних, поступатися своїми принципами. Втрата самоповаги, що паралізує страх. Хочу навести приклад запису в щоденнику однієї жінки, інтелігентної мешканки Ленінграда:
«Все це схоже на кошмар і абсурд. Щодня когось забирають без причини, без жодного приводу. І всі чекають на прихід, і в мене теж готовий вузлик».
11 червня 1937 року було засуджено до розстрілу групу видатних військових на чолі з маршалом Михайлом Тухачевським. Розстрілу передувало слідство. Викликали всіх, хто був знайомий із головним обвинуваченим. Якось у зв’язку зі справою Тухачевського з таким вузликом, попрощавшись з дружиною та дітьми, з жахом від того, що на нього чекає, прийшов до свого слідчого на другий допит і Шостакович. Під час першого допиту йому ставили лише одне запитання: “Ви чули про замах, який готували на Сталіна?” Зрозуміло, композитор усе заперечував. Слідчий, не добившись від Дмитра Дмитровича компромату на Тухачевського, дуже наполегливо порадив згадати факти, необхідні для висунення звинувачення, і за два дні прийти ще раз. На щастя, саме напередодні і слідчого було оголошено ворогом. Про це повідомив Шостаковичу вахтер, який бачив, як той сидить біля зачинених дверей кабінету свого мучителя. Сидить і мається в очікуванні виклику. Вахтер його поквапив: «Ідіть! Ідіть! Вам пощастило!” Як то кажуть: Бог врятував!
Ставлення до євреїв служило композитору лакмусовим папірцем щодо моральності людини. Це те, що Дмитро Шостакович засвоїв ще у дитинстві:
«Мої батьки вважали антисемітизм ганебним пережитком. І в цьому сенсі мені було дано виняткове виховання… У ті часи насміхатися з євреїв вважалося майже хорошим тоном».
Єврейські народні мелодії присутні у багатьох творах композитора: «Вокальний цикл на вірші єврейських поетів», фрейлехс у фіналі Восьмого квартету, нарешті, Тринадцята симфонія, присвячена пам’яті трагедії Бабиного Яру. Надамо слово самому композитору:
«Вся народна музика прекрасна, але… єврейська унікальна»
І далі:
«Якщо говорити про музичні враження, то найсильніше зробила на мене єврейська народна музика. Я не втомлююсь захоплюватися нею, її багатогранністю. Вона може здаватися радісною, будучи трагічною. Майже завжди у ній – сміх крізь сльози. Ця якість єврейської народної музики близька моєму розумінню того, якою має бути музика взагалі. У ній завжди повинні бути два шари».
1948 – це важкий рік для всієї радянської інтелігенції: розгром літераторів – критика творів авторів, які вважали, що література поза політикою, гоніння на композиторів: Прокоф’єв, Хачатурян, Шостакович писали, на думку Й. Сталіна та його прислужників, музику не для народу . Але найстрашніші репресії припали на єврейських діячів культури. Дванадцятого січня 1948 року вбили Соломона Міхоелса. Вражений Шостакович негайно прибіг до будинку дочки покійного артиста, геніального, можливо, кращого короля Ліра, обійняв Наталю Соломонівну та її чоловіка (свого друга та учня) Мойсея Вайнберга, обійняв і сказав: «Як я йому заздрю». Це було 13 січня, коли Восьму симфонію Шостаковича було оголошено в офіційній пресі формалістичною та декадентською. Пізніше, 28 листопада 1948 року, Сталін підписав секретне рішення бюро Ради міністрів СРСР «Єврейський антифашистський комітет негайно розпустити, органи друку цього комітету закрити, справи комітету забрати» З двадцяти членів президії заарештували сімнадцять. Не зачепили Іллю Еренбурга, Давида Ойстраха та Самуїла Маршака. З іншими розправилися в сталінських катівнях, розправилися з особливою жорстокістю. Адже це були гідні талановиті люди, які багато зробили для Перемоги. Так закінчився короткий період після війни, коли люди, які перемогли фашизм, відчували гордість за себе і за свою країну, багато хто вірив у світле майбутнє. Йосип Сталін заходився закручувати гайки і робив це як безжальний кат. Композитор Д. Д. Шостакович відчував, що він теж опальний, але більше, ніж за себе, злякався за онуку Соломона Міхоелса.
Він ні на хвилину не сумнівався, що це було вбивство, здійснене опричниками Сталіна. До того ж знав жахливу та ганебну практику: рідних «ворога народу» відправляли до таборів, а дітей — до дитячого будинку. Тиран був мстивий. Саме тому Шостакович (про це розповів син композитора Максим) запропонував своїм друзям — Наташі та Мойсею — у тому випадку, якщо їх заберуть, удочерити малу Вікторію, онуку Соломона Міхоелса. Слава богу, тоді їх не зачепили.
Що ж до Шостаковича, то його передчуття виправдалися: 10 лютого того ж таки 1948 року в газеті «Правда» опублікували Постанову Політбюро ЦК ВКП(б) про оперу Вано Мураделі «Дружба народів». У цій публікації, крім Мураделі, згадані Прокоф’єв, Мясковський, Шебалін та Шостакович. Ось фрагмент із Постанови:
«Ще 1936 року, у зв’язку з появою опери Д. Шостаковича «Леді Макбет Мценського повіту», в органі ЦК ВКП(б) «Правда» були піддані гострій критиці антинародні, формалістичні збочення у творчості Д.Шостаковича та викрито шкідливість та небезпеку цього напрямку для доль розвитку музичного мистецтва».
Далі було сказано, що композитори розучуються писати для народу, що вони вважають, що народ не доріс ще до розуміння їхньої складної музики. Стверджувалося, що ці композитори згубний впливають на підготовку та виховання молодих композиторів у наших консерваторіях.
Лідія Чуковська влучно сказала про Постанову: «З кожного абзацу стирчать августейші вуса».
Важко собі навіть уявити, як убивчо реакція влади далася взнаки на житті Дмитра Дмитровича, яке приниження він пережив: його музику перестали виконувати, звільнили з консерваторії, відключили від можливості лікуватися в «Кремлівці». В листі до Ісаака Глікмана він сумно каже:
«Дванадцять років тому я був молодший і легше переносив усілякі струси. Старію, здаю».
Повернімося до 1936 року, коли відносно благополучна до того кар’єра Шостаковича вперше зазнала тяжкої руки Йосипа Сталіна. Вождь вважав, що тільки він визначає, що є справжнє мистецтво, а що вульгарність, порнографія, поганий смак. Він був присутній на прем’єрі опери композитора у Великому театрі, але до середини не дослухав. Схоже, його зачепило, що в музиці багато чуттєвості, важкої пристрасті.
Дмитро Шостакович з юності хотів займатися класичною музикою, але життя висувало свої вимоги. Йому довелося для заробітку писати музику і для спектаклів та кінофільмів. Режисери любили з ним працювати. Григорій Козінцев запросив його написати музику до трилогії про Максима. І привабливий Максим-Чирков співає, природньо, з російським текстом, єврейську пісеньку «Крутиться, крутиться куля блакитна». А у фільмі «Зустрічний» радісно звучить музика на оптимістичні рядки поета Б. Корнілова. Його, комсомольського ватажка, поета і просто гарного хлопця, розстріляли 1938 року як антирадника-троцькіста.
Отож, коли Сталін лютував від опери «Леді Макбет Мценського повіту», знайшлися люди, які спробували захистити молодого композитора. Авторитетною була думка популярного музикознавця Івана Івановича Соллертинського. Він, натхненний оратор, ерудит, був глибоким знавцем опер та симфоній. Його особливо високої оцінки удостоювалися майстри, у творчості яких відбивався навколишній світ. До таких він відносив Брукнера, Малера, Шостаковича. Він привітав успішну прем’єру опери Шостаковича у Ленінграді.
Значно більший успіх мав захист Шостаковича, продуманий наркомом кінопромисловості Борисом Зіновійовичем Шумяцьким. Він, заступаючись за Шостаковича, нагадав вождеві про пісеньку з фільму «Зустрічний», а пісенька ця Сталіну дуже подобалася, як і музика до трилогії про Максима. «Отже може, коли захоче» – приблизно так висловився вождь. І тут розумний політик Шумяцький обережно підсунув йому думку, що корисніше не карати здібних митців, а спрямовувати. Йосипу Сталіну ця думка припала до душі. Мотузку на шиї композитора дещо послабили. Хоча Четверта симфонія була, як і раніше, під забороною, але П’яту симфонію визнали вдалою.
На жаль, І. І. Соллертинський не дожив до 1948, він несподівано помер на 42-му році життя. Не було серед живих і Бориса Зиновійовича Шумяцького, він неодмінно нагадав би вождеві про колосальну роль, яку зіграла написана 35-річним композитором в 1941 році Сьома – Ленінградська симфонія. Партитуру симфонії тоді ж відправили спеціальним літаком за кордон для того, щоб її почули в країнах-союзницях. Найрозумнішу людину, захисника Шостаковича в 1936 році, Сталін наказав розстріляти, не пробачивши багаторічному соратнику по партії більшовиків неповажне звернення «Коба» та відмову випити за здоров’я вождя. Сім’я Б. З. Шумяцького, відповідно, опинилася у таборі. То був 1938 рік.
До чотирьох років онук Шум’яцького, названий на честь діда, пам’ятав, як стояв біля колючого дроту. Знаю це від самого Бориса Лазаровича Шумяцького, з яким ми товаришували. Вчений та мистецтвознавець, він часто писав про художників, на його прохання я редагувала його статті — мені багато дало наше спілкування.
Але повернімося до важкої ситуації, в якій опинився Шостакович 1948 року. На його щастя, 1949 року у США мав відбутися з’їзд діячів культури – «Конгрес на захист миру». До списку членів радянської делегації (список затверджував сам вождь) включили ім’я композитора, чий твір спричинив за кордоном фурор, автора пам’ятали та чекали. Шостакович відмовився. І тут пролунав дзвінок кремлівського диктатора, якому доповіли про відмову композитора. Мені доводилося читати про дзвінки Сталіна двом діячам культури, які були дуже схвильовані тим, що їм дзвонить сам генеральний секретар. Пізніше, після розмови з вождем, вони подумки намагалися продовжити розмову, щось довести, пояснити. Запам’яталася мені та їхня оцінка особистості Сталіна: поет Борис Пастернак та письменник Михайло Булгаков бачили в ньому фігуру великого масштабу. На відміну від них, Д. Д. Шостакович не ідеалізував главу держави, він визначав Сталіна як розважливого негідника, циніка та вбивцю. До кінця життя він вірив у високі ленінські ідеали, але, як і Троцький, який називав Сталіна «могильником революції», не міг думати по-іншому: у радянських таборах згинули його близькі друзі, чоловік сестри Марії, бабуся по материнській лінії. Що казати: кожен другий з його близького оточення постраждав від сталінських репресій. І ось дзвінок з Кремля. У відповідь на запитання Сталіна, чому він не їде, композитор послався на погане здоров’я. Коли той захотів уточнити, в чому проблема, відповів одним словом: «Нудить». Сталін вдав, що не знав про те, що композитора виключено з пацієнтів «Кремлівки», з консерваторії, де викладав. Обіцяв, що це буде виправлено.
“А як я туди поїду, коли моя музика заборонена?!”
Зрозуміло, чиновникам було надано відповідну вказівку, твори знову отримали доступ на сцену. Вождь у цій розмові — милостивий і терплячий, хоча в слові «нудить» міг почути і другий зміст.
Будучи за кордоном, Шостакович говорив про те, що від нього хотіли радянські чиновники, але в музиці він був вірний собі. І з сином Максимом був відвертий. «Вокальний цикл «Єврейська народна поезія», – відгук Максима Шостаковича, – це досить така сувора музика». Написана 1948 року після вбивства Соломона Міхоелса, музика не могла звучати підбадьорливо, але, безумовно, висловлювала солідарність з єврейським народом.
Дмитро Дмитрович, будучи стриманою людиною, багато приховував у собі, але двічі він плакав. Максим згадував, що батько плакав, коли померла кохана дружина Ніна Варзар, мати двох його дітей Галини та Максима, і ще раз, коли його змусили вступити до комуністичної партії.
Шостаковича у роки Другої світової війни глибоко вразило ставлення освіченої Європи до гонінь, а потім і до вбивств євреїв:
«Євреї виявилися найбільш переслідуваним та беззахисним народом Європи. Це було повернення до Середньовіччя. Євреї стали для мене своєрідним символом. У них зосередилася вся беззахисність людства!»
Вже у літньому віці Шостакович засмучувався:
«Сьома симфонія стала найпопулярнішою моєю роботою. Мене засмучує однак, що не всі розуміють, про що вона, але з музики все має бути ясно. Ахматова має «Реквієм», а сьома і восьма симфонії – це мій реквієм».
Цікавими є коментарі сина композитора Максима Шостаковича, який стверджував, що ще до написання Сьомої, Ленінградської симфонії, батько задумав музичний твір на літературній основі – «Псалми Давида». Саме ці філософські роздуми пронизують музику симфонії.
Соломон Волков в інтерв’ю ізраїльському екскурсоводу та лектору Володимиру Маку підкреслив, що двадцяте століття дало лише двох великих філософів-композиторів: Дмитра Шостаковича та Альфреда Шнітке. І їхню творчість, як і творчість Достоєвського, не можна розглядати у відриві від епохи. Дві світові війни, революція, громадянська війна, нарешті, гнітючий сталінський режим, що руйнував долі, вбивав фізично і морально – усе це було предметом важких роздумів обох композиторів.
Соломон Волков вважав Шостаковича останньою політичною фігурою в російській музиці. Його музика «безпосередньо співвідносилася з життям країни. Його не стало – і не стало подібної фігури…»
1953 року, в лютому, було сфабриковано справу лікарів. Заарештували Мойсея Вайнберга. Два композитори мали особливе душевне тяжіння один до одного. Можливо, частково це пов’язано з тим, що, рятуючись від фашистів, Мойсей покинув улюблену Варшаву, але польська культура залишила на ньому свій відбиток, а батько Шостаковича був поляком.
Дізнавшись про затримання Мойсея Вайнберга, Шостакович надсилає листа самому Лаврентію Берії. У листі містилося прохання звільнити безневинну людину, талановитого композитора, є в листі одкровення, від яких стає боляче:
«Я чув, що у вас там б’ють. Будь ласка, не робіть цього, у Мойсея слабке здоров’я».
На щастя, Мойсея, за якого заступився і голова Спілки композиторів Тихон Хренніков, вдалося врятувати.
Ще більшу відвагу виявив композитор, написавши музику до поеми Євгена Євтушенка до поеми «Бабиного Яру». Сталося це після того, як він зіткнувся у Кремлівській лікарні з доктором Лідією Тимашук, тією самою, з листа якої і почалася Справа лікарів. Виявилося, що вона спокійнісінько продовжує там працювати. Вона працює, а найдостойнішим людям «Дело» покалічило життя. А це були чудові фахівці: лікарі, діячі науки, багатьох із яких за вказівкою жорстокого тирана просто розстріляли, перед тим катуючи. Серед них були друзі Дмитра Дмитровича. Зустріч із підлою людиною підштовхнула його. Якщо замислитись – то це був акт справжньої людської мужності. Шостакович виступив проти офіційної точки зору, яка замовчувала трагедію єврейського народу. Ось як він відгукнувся про поему:
«Багато хто чув про Бабин Яр, але знадобилися вірші Євтушенка, щоб люди про нього справді дізналися. Були спроби стерти пам’ять про Бабин Яр, спочатку з боку німців, а потім – українського керівництва. Але після віршів Євтушенка стало зрозумілим, що він ніколи не буде забутий. Така сила мистецтва!»
Поема Євгена Євтушенка включала зворушливі рядки, присвячені юній та талановитій Ганні Франк. Дівчинка загинула в концтаборі. Справжню бурю викликали рядки поета: як він наважився приділити увагу стражданням одного народу! Це російський народ захистив євреїв!
Зовсім іншою була реакція композитора Д. Д. Шостаковича. Прочитавши в Літературній газеті 19 вересня 1961 вірші Євтушенко (за публікацію віршів головного редактора газети Косолапова звільнили), композитор відразу написав реквієм по Бабиному Яру – Тринадцяту симфонію. Микита Сергійович Хрущов після прем’єри був дуже незадоволений:
«… це ж треба, про Бабин Яр вирішив писати, хіба тільки євреї у війну гинули?»
Але все ж таки не наважився заборонити симфонію.
Зрозуміло, на позицію Дмитра Шостаковича, позицію активного неприйняття антисемітизму, як і будь-якого прояву жорстокості, вплинули враження дитинства та юності. Під час розгону демонстрації козак, що знаходився на коні, мимохідь, помахом шаблі вбив маленького хлопчика. Іншим разом – крики, постріли та вигук старого єврея: «Як ви можете стріляти?! Тут же живі люди!» Пізніше композитор опише трагічні сцени, очевидцем яких він був, мовою музики у Другій симфонії.
Мойсей Вайнберг, який захоплювався своїм старшим другом, незмінно наголошував на його прагненні надати музиці інтелігентне, філософське звучання. По суті, Д. Д. Шостакович був провидцем і філософом у музиці. Завершуючи цю статтю про великого друга нашого народу, я хочу навести ще один його вислів:
«Ніколи не треба забувати про небезпеку антисемітизму, тому що зараза жива і, хто знає, чи зникне вона колись».
(Публікується із скороченнями)
