“Письменник – не той, хто пише, а той, кого читають”
До 90-річчя від дня народження Бориса Стругацького
Борис Стругацький у 2006 р. Wikipedia/С. Бережний
Геннадій ЄВГРАФОВ
Продовження. Початок у № 359 (5)
“…для кожного, хто не гад”
Стругацькі давно збиралися спробувати свої сили в драматургії. Мріяли з 1960-х, але мрія здійснилася лише на початку 1990-х, напередодні путчу 1991-го. Написали й назвали “Жиди міста Пітера, або Невеселі бесіди при свічках”.
Фантасти виявилися найреалістичнішими реалістами, тому що для них, на відміну від багатьох, хто перебував у перебудовному чаді, ще наприкінці 1980-х “було вже цілком очевидно, що спроба реставрації має бути з неминучістю: дивно було б навіть уявити собі, щоб радянські вседержителі – партійна верхівка, верхівка армії і ВПК, наші доблесні “органи”, зрештою, – віддадуть владу зовсім уже без бою”.
І тому в п’єсі розіграли таку ситуацію: одного чудового дня всі жителі міста Пітера – багатії, “політикани”, “дармоїди”, ну і, звісно, “жиди” (алюзія на німецькі листівки, що розклеювали напередодні Бабиного Яру 1941 року, які починалися зі слів: “Жиды города Киева…”) – отримують повістки з такої собі “спецкомендатури ЭсА” (“Соціальної ассенізаціі”), які наказують усім з’явитися на площу ім. Леніна з документами і речами. Хтось покірно готується до неминучих репресій, хтось намагається, використовуючи зв’язки, уникнути розправи. І тільки молоді герої збираються захищати старше покоління. Але раптом з’являється Чорний чоловік, який приносить постанову про скасування всіх попередніх повісток… У фіналі всі дивляться на мовчазний телефон…
Епіграфом до п’єси Стругацькі взяли слова Рюноске Акутагави: “Назвати деспота деспотом завжди було небезпечно. А в наші дні настільки ж небезпечно назвати рабів рабами”. Вперше вона була опублікована в журналі “Нева” у вересні 1990-го. У 1991-му Лев Дуров поставив її в Театрі на Малій Бронній. Потім її ставили в Ленінграді, Воронежі та інших містах.
Деякі театри просили авторів змінити назву, залишивши тільки “Невеселі бесіди при свічках”, але вони навідріз відмовлялися, бо вважали, розповідав Борис Стругацький, що всі герої п’єси “незалежно від їхньої національності, були в якомусь сенсі “жидами” – усередині свого часу, усередині свого соціуму, усередині власного народу – у тому самому сенсі, в якому писала колись Марина Цвєтаєва:
…Життя – це місце, де жити не можна:
Єврейський квартал…
Тож чи не гідно у сто разів
Стати Вічним Жидом?
Бо для кожного, хто не гад,
Єврейський погром…“.
Болюче питання (пряма мова Б. Стругацького)
“Герой Ільфа і Петрова заявляє із законною гордістю: “Так, уявіть собі, євреї у нас є, а питання нема!”…” Минуло півстоліття з невеликим, і ми раптом із деяким навіть острахом виявляємо, що євреїв у нас, можна сказати, майже вже й немає, а Питання – ось воно, будь ласка, скільки завгодно, і з будь-якими відтінками…
Уперше я, хлопчик домашній і значною мірою матусин синочок, зустрівся з єврейським питанням, опинившись учнем першого класу ленінградської школи. Абсолютно не пам’ятаю, від кого саме, але від когось із моїх нових знайомих я вперше почув тоді слово “жид”…
У 1962 р. ми, брати Стругацькі, вже досвідчені літератори… подали заяву до Спілки письменників СРСР… але до Спілки нас не прийняли ні за першим, ні за другим заходом…
У середині 1970-х один із дисидентів-правозахисників… даючи в Нью-Йоркському аеропорту перше інтерв’ю, на запитання: “Чи існує в СРСР дискримінація євреїв?” відповів: “Так. Але витончена”. Він мав на увазі, що державний антисемітизм у СРСР завжди був і залишається державною таємницею. З усіма наслідками, що випливають звідси…
Що таке антисемітизм сьогодні? Тут і сьогодні – в Росії, на переломі століть?
Кого вважати антисемітом?
І як з усім цим поруч – жити?
Це не такі прості питання, як може декому здатися.
…Перекошена від застояної ненависті пика, кострубатий рот (із зубами через один), розгорнутий у нутряному натужному ревінні: “Сіоністи – в Ізраїль!.. В Із-ра-іль! В Із-ра-іль!..”
…А звичайнісінька… порядна людина, яка на слові “єврей” чомусь знижує голос, немов вимовляє щось… малопристойне? Помічали таке?
За моїми спостереженнями, антисемітизм цілком піддається класифікації. Я б виділив три основні класи (типу, виду, жанру):
Побутовий – він же комунальний, він же емоційний… висить над нашою країною, як смог. Сама атмосфера побуту пронизана ним – так само, як матюками, що їх усі ми чуємо змалечку і що супроводжує нас до домовини…
Раціональний, він же професійний – це вже вищий щабель юдофобії, надбання людей, як правило, освічених, які відчувають певну потребу обґрунтувати свої реліктові відчуття і володіють здібностями це зробити…
Зоологічний, він же нутряний – єдиний різновид антисемітизму, носії якого пишаються собою…
Час настав – і ми побачили їх усіх. Отруйний букет розцвів усіма барвами. Тепер ми зустрічаємося з ними не тільки в місцях загального користування… – ми бачимо їх у телевізорі, чуємо по радіо, ми навіть можемо читати їх у відповідних журналах і газетах…
І при всьому тому життя йде своєю чергою і благополучно триває. У 1987 р. … на асфальті тротуару, недалеко від мого будинку, з’явився білою олійною фарбою старанно виведений напис: “Россия для русских”. Сьогодні його вже стерли численні… підошви, але зате на Палацовій площі можна побачити натовп під надихаючим гаслом: “Місце євреїв – Освенцим“.
Величезно, стозевно і гавкай. А караван – іде…
Найстрашніше, що може трапитися з нами, – це відродження державного нацизму… Відродження це зоологічні зустрінуть захопленим ревом, раціональні – обґрунтують теоретично в сотнях статей і промов, а побутові – мовчазно візьмуть до відома, готові виконувати будь-які розпорядження начальства… Але все це стане можливим лише з поверненням тоталітаризму, який проголосить Імперію і пріоритет держави над особистістю, знищить свободу слова, совісті, інформації і знову піде нагромаджувати тисячі тонн чавуну, сталі, прокату на душу населення. І ось тоді настане ніч…”
Після смерті брата
Аркадій помер 1991-го. Борис важко пережив смерть брата, з гіркотою говорив, що після його відходу “сам спосіб життя змінився. Усе стало “не те” – робота, думки, світосприйняття”. Писати одному без постійних суперечок і мовчазного схвалення стало набагато важче – звик писати удвох. З гіркотою зазначав, що й сам уже, мабуть, не той.
І все-таки він знайшов у собі сили і знову взявся за перо, чи то пак за пишмашнику, і під псевдонімом С. Вітицький видав дві книжки: “Пошук призначення, або Двадцять сьома теорема етики” і “Безсилі світу цього”. Псевдонім тому, що, як розповідав у “Коментарях до пройденого”, багато років тому домовився з Аркадієм, що кожен із них, якщо “трапиться публікувати щось серйозне наодинці, робитиме це тільки під псевдонімом”.
Але тільки писати – вже було мало. Він продовжував керувати семінаром молодих письменників-фантастів, був членом журі кількох літературних премій і заснував свою – “Бронзового равлика”, заснував і очолив альманах “Полудень. XXI століття”, в якому давав дорогу молодим, талановитим письменникам-фантастам. Серед рукописів відбирав (на свій смак) найкращі.
Він залишився вірним собі і своїм переконанням: у 2008-му заступився за заарештованого лідера міського осередку партії “Яблуко” М. Рєзніка, у 2010-му закликав виправдати М. Ходорковського і П. Лебедєва.
Його життя обірвалося на 80-му році: один із найвідоміших радянських письменників, сценарист, перекладач, який створив разом із братом не один десяток творів, що здобули світове визнання; лауреат престижних літературних премій, серед яких спеціальний приз Всесвітньої організації наукової фантастики “За незалежність думки”, премія Фонду Володимира Висоцького “Своя колія”, яку вручають тим, хто не зрадив своїх переконань; лауреат Державної премії РРФСР із кіномистецтва ім. братів Васильєвих за сценарій фільму “Лист мертвої людини”, Борис Стругацький, чиє ім’я разом із іменем його брата названо малою планетою Сонячної системи, помер 19 листопада 2012 року у Санкт-Петербурзі.
Одного разу він зауважив: “Письменник – не той, хто пише, а той, кого читають”. Братів Стругацьких читали, читають і читатимуть.
