“І ПОВИНЕН ТИ РОЗПОВІСТИ ПРО ЦЕ СВОЇМ ДІТЯМ І ДІТЯМ ТВОЇХ ДІТЕЙ”
Соціологічні опитування показали, що понад 30 відсотків європейців і понад 50 відсотків населення Землі нічого не знають про Голокост
До річниці закінчення Голокосту (Катастрофи, Шоа) та Великої Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні в Європі д-р Борис Забарко, який пережив Голокост у Шаргородському гетто (Вінницька область), голова Всеукраїнської Асоціації євреїв – колишніх в’язнів гетто та нацистських концтаборів, керівник науково-просвітницького Центру “Пам’ять Катастрофи”, підготував і видав для західного світу англійською та німецькою мовами нові книжки спогадів жертв останнього покоління тих, кому вдалося дивом вижити на окупованій нацистами території України в 1941-1944 роках. і для кого все життя було боротьбою з наслідками Катастрофи: двотомник “Life in the Shadow of Death: Recent memories about the Holocaust in UkraineTestimonies and Documents”. – Vol. 1-2. – Мелітополь, 2019. – 1242 p. (“Життя в тіні смерті. Останні спогади про Голокост в Україні. Свідоцтва та документи”. Кн. 1-2. – Мелітополь, 2019 – 1242 с.) та спільно з німецькими колегами й друзями з Кельна Маргрет і Вернером Мюллер фундаментальну книгу “Leben und Tod in der Epoche des Holocaust in der Ukraine. Zeugnisse von Überlebenden”. – Berlin, 2019, – 1100 S. (“Життя і смерть в епоху Голокосту в Україні. Свідчення тих, хто вижив” – Берлін, 2019 – 1100 с.)
На фото: Борис Забарко (ліворуч), Маргарет і Вернер Мюллери
Вони є продовженням і розвитком раніше виданих ним у Німеччині та Великій Британії книг.
У структурі книжок виділяється ґрунтовний науковий апарат, що становить близько чверті загального обсягу праць. Він складається з детальних фактологічних приміток до основного тексту, споряджених посиланнями на наукову та документальну базу, бібліографії літератури різними мовами, географічних мап і покажчика, таблиць, глосарію, тощо науково-довідкового матеріалу, що полегшують читачеві орієнтацію в інформації, яка стосується тієї чи іншої місцевості, часу, імені чи події, здобути повнішу та правдивішу інформацію про Голокост в Україні. З огляду на те, що книжки розраховані на закордонного читача, вступні статті до них написали відомі в науковому світі науковці д-р. Дітер Поль (Німеччина), д-р. Карел Беркгофф (Нідерланди) та д-р. Мартін Дін (США).
Призначення книжок – розповісти про трагедію й опір українського єврейства в роки війни та Голокосту, як частини світового єврейства й української спільноти, про нелюдські страждання, муки й життя простих людей, приречених на загибель, але тих, хто чинив опір, боровся за своє існування, зберіг людську подобу й переміг смерть.
Ті, хто вижив у Голокості, після тривалого вимушеного мовчання, (не лише тому, що не змогли перенести страшне минуле, переступити крізь його безодню, а й ще й тому, що держава, яка їх залишила сам-на-сам із нацистами, не потребувала їхньої правди), розповіли власну історію, описали, насамперед, свій особистий досвід. Вони розповіли про себе, про свої сім’ї та друзів, про довоєнне єврейське життя, яке нацисти зруйнували, про своїх рятівників, про байдужих, про вбивць та їхніх помічників, про добро й зло, гріх та провину, ненависть та взаємодопомогу, підлість і всепрощення, розпач та надію, ницость та героїзм, злочин та покарання, розчарування й віру, страждання та рішучість вижити всупереч усьому.
Свідчення людей, які пройшли через “долину смертної тіні” і вціліли від Голокосту в багатостраждальній нашій країні, що втратила 1 500 000 своїх чоловіків, жінок, дітей і людей похилого віку тільки через те, що вони народилися євреями, дають змогу на особистісному рівні, на прикладах індивідуальних доль жертв показати надзвичайно широку панораму тотального винищення євреїв, назвати та зберегти у пам’яті й історії ті місця кривавих розправ в Україні, де здійснювався геноцид євреїв, про які мало хто до теперішнього часу знав і чув. Як не знав і про шляхетних людей неєвреїв, які в морі ненависті та байдужості, робили все можливе для допомоги і порятунку своїх побратимів, які опинилися ізгоями на своїй батьківщині.
У книгах наведені спогади про те, як вони в обстановці терору і репресій нацистів та їхніх поплічників, часто ризикуючи власним життям і життям своїх близьких, приходили на виручку євреям, проявляли співчуття і доброту, запобігали єврейським погромам, повідомляли про розстріли, які загрожували, попереджали євреїв, які тікали з гетто і поневірялися по селах, якою дорогою слід іти, переправляли в партизанські загони і в ті нечисленні райони Трансністрії, де становище євреїв було певний час дещо безпечнішим, приносили їжу до гетто, виготовляли для них фальшиві документи, ховали євреїв у своїх домівках.
Мабуть, уперше деякі свідки говорять про “хороших німців”, які не були ворожі до євреїв, іноді навіть були доброзичливі до них. Не всі німці брали участь в актах жорстокості. Були випадки (і про це можна прочитати в книжках), коли вони, залишившись вірними ідеалам людяності, допомагали і рятували євреїв.
Автори спогадів не оминають і складні, болючі питання співпраці певної частини українського суспільства з нацистами, колаборації та антиєврейських настроїв і акцій агресивних націоналістів, які хотіли, як зазначав відомий український історик Ярослав Грицак, “бачити майбутню українську країну як країну Judenfrei, без євреїв”.
…Картина взаємовідносин між окупантами-союзниками (німецькими та румунськими в Трансністрії), місцевими українськими євреями та євреями, депортованими в Україну з Бессарабії, Румунії й інших територій, і неєвреями подана свідками набагато повніше та складніше, ніж це відображено в офіційній історіографії та навіть у тих спогадах, що з’являлися до доби гласності в нас і за кордоном…
Лише останнім часом багато епізодів Голокосту отримали доступ до нас завдяки, насамперед, свідченням людей, що змогли вижити, і правду яких ми в змозі почути й прочитати в запропонованих книжках. Історії жаху та історії допомоги були невід’ємними аспектами тієї складної реальності і належать до детального опису європейського єврейського досвіду.
У книжках наведені спогади різних людей, які живуть сьогодні далеко один від одного (у великих і малих містах, містечках, селах і країнах, зокрема Австралії, Білорусі, Німеччині, Ізраїлі, США та Україні), але були під час війни й окупації в одному й тому самому місці, в один і той самий час. Вони передають історію живою, правдивою, такою, якою вона була пережита і закарбувалася в пам’яті. Вони доносять до читачів щось вкрай необхідне, недоступне жодним іншим чином. І наче кожен по-своєму розповідає про одну й ту саму історичну подію, про той відтинок їхньої долі, що здебільшого пов’язаний із гоніннями та геноцидом, із тим часом, коли смерть була нормою, а життя – дивом. Реальні факти тут, як правило, не спотворюються, але подробиці, деталі, логіка подій, акценти, цифрові дані – можуть бути, найчастіше, різними. І залежить це, крім усього іншого, від особистості людини, її виховання, системи цінностей, інтелекту, кругозору. У кожного з них – своя історія. Але вражає нас те, що в пам’яті, тим не менш, на передній план виступають подібності. Вона стає колективною пам’яттю, народною пам’яттю. Історії, розказані людиною, що вижила, є її пам’яттю та інтерпретацією подій їхнього особистого руйнівного минулого. Водночас вони представляють колективний досвід, викладають загальні спогади про фізичні та емоційні страждання і муки, про нескінченну жорстокість і насильство, боротьбу за виживання. Ці тексти не піддавалися редагуванню.
За свідченням в’язнів концтаборів і гетто, ті, хто перебував у нацистській неволі, мріяли вижити – не тільки підкоряючись інстинкту самозбереження, а й ще й тому, що хотіли розповісти про те, що їм довелося пережити. Вони хотіли, щоб їхній особистий досвід завадив повторитися чомусь подібному в майбутньому.
Але була ще одна причина: вони прагнули розповісти про пережиті трагічні дні, закріпити в пам’яті кожен шматочок життя, хоч би яким нестерпним, хоч би яким болісним не був спогад, щоб ті не розчинилися в забутті.
Зі спогадів Юлії Пензюр-Векслер, дитинство якої після розстрілу всієї її сім’ї минуло в маленькому селі Тирлівка Вінницької області, “на горищах, у ярах, у ямах, у занедбаній каплиці за селом, серед чагарників та могил сільського цвинтаря”:
“Минуле застигло в мені. Я з ним не розлучаюся. Тому що в мене є свій Бабин Яр. Він був у моєму дитинстві, він залишиться зі мною до кінця моїх днів. Своїм дітям я заповідаю, щоб пам’ятали…
Усе, що я можу зробити для збереження пам’яті про своїх загиблих рідних, – це розповісти про них, повторити їхні імена у своїх дітях і онуках. Моя сім’я, мої рідні – це біографія всього єврейського народу. Усе це дуже трагічно, бо пройшло через війну, геноцид і антисемітизм. Про це треба пам’ятати – “це наша з тобою біографія“”.
Лідія Сліпченко, яка дивом врятувалася в Одесі та навколишніх селах, закінчує свої спогади “Правда про неправдоподібне” словами: “Часом мені здається, що те, що я описала тут “кров’ю свого серця”, може здатися читачеві давно відомим, обридлим. А потім я заспокоюю себе тим, що є теми в історії країни і народу, які залишаться завжди незабутніми. До них треба повертатися знову і знову, хоча б для того, щоб те, що сталося, ніколи більше не повторювалося. Адже повертаються ж увесь час до теми війни, під час якої на полях битви гинули мільйони людей. У моєму випадку не було битви в повному розумінні цього слова, скоріше, це була бійня, щось страшне й одночасно принизливе, що назавжди закарбувалося в моїй пам’яті й відтиснулося в душі. Мені здається, що, якщо я висловлю це, передам людям, то частково скину страшний тягар спогадів, який несла стільки років і від якого, можливо, хоч трохи позбудуся до кінця свого життя”
Йосеф Рецептор, розповідаючи про трагедію в Луцьку, де нацисти та їхні пособники 20-23 серпня 1942 р. розстріляли його сім’ю та 17 500 євреїв, зазначав: “Хто викладе їхню жахливу трагедію в словах? … Хто нагадає світові про велику несправедливість і втрати, яких ми, євреї, зазнали, щоб задовольнити чудовисько гітлерівської Німеччини? Хто нагадає світові, що не лише німецькі кати та їхні помічники були відповідальні за нашу велику катастрофу – вони здійснювали вбивства, – а й лідери держав і релігійні діячі, які знали, що невинні люди гинули, та не здійняли свого голосу протесту, який міг зменшити кількість жертв. І хто нагадає світові, що глибоко вкорінений і все ще спокійно сприйманий антисемітизм, ненависть до євреїв, поколіннями вели до погромів і масових убивств? Поки ми живі, це залишиться нашим священним обов’язком. Ми повинні передати цей обов’язок нашим дітям, щоб ця пам’ять передавалася з покоління в покоління. Це було б найбільше бажання наших мучеників у той момент, коли вони проливали свою кров і втрачали життя.
Вони хочуть залишити свідчення свідків, виступаючи від імені тих, хто залишилися німими жертвами. Прагнення зберегти пам’ять про минуле – це ще акт опору сучасним антисемітам, неонацистам і ревізіоністам Голокосту, які, заперечуючи й спотворюючи пам’ять жертв Катастрофи, намагаються ігнорувати неспростовний і доведений факт його існування.
Важливість і цінність цих спогадів зростає з кожним днем. Адже скоро в нас уже не буде можливості спілкуватися з живими свідками того часу, знання яких можуть допомогти в заповненні прогалин недалекої історії, які все ще існують. А там, де на місці фактів – пустка, там застигає думка, і відкриваються лазівки для нечистих домислів, для перекручувань і фальсифікації. На жаль, спостерігається закономірність: що менше залишається очевидців і жертв Голокосту, то більше з’являється його заперечників.
Свідоцтва жертв нацизму (у ситуації, коли знищено сліди злочинів і свідків, відсутні правдиві документальні матеріали та закрито ще багато архівних фондів, що стосуються Катастрофи) – незамінне джерело. І жодні архіви, фільми або книжки з історії не можуть передати їхнього болісного досвіду настільки ефективно, як їхні особисті розповіді.
“Саме їхні несамовиті спогади та історії, – підкреслював президент Ізраїлю Шимон Перес, – є запорукою того, що ніхто не зможе спотворити історію, не зможе заперечувати правду про Катастрофу. Голоси тих, хто вижив, зберігають живу пам’ять про жертви Голокосту і не дозволять стерти з історії темні сторінки минулого. Голоси вцілілих у Голокості об’єднують наш колективний розум. Саме завдяки їм ми пам’ятаємо невинних жертв. Їхні історії допомагають нам пам’ятати. І ніколи не забувати. Ні сьогодні, ні надалі”.
Така інформація набуває особливого значення у світлі небезпеки, що виходить від неонацистської, антисемітської літератури, яка дедалі більшою мірою множиться, спрямованої на применшення Катастрофи і навіть повне її заперечення, на відбілювання націонал-соціалізму й антисемітизму від їхньої провини та відповідальності за геноцид єврейського народу.
Щоб розвіяти недовіру до Голокосту, який є проявом і посиленням антисемітизму та пов’язаного з ним упередження, і образою жертв та їхніх нащадків, потрібні вагомі докази, насамперед свідоцтва та спогади очевидців і учасників подій, що відбувалися. Олена Щербова, яка дивом вижила в пеклі гетто і Дробицького яру (Харків), зазначає: “Те, що реально відбувалося, можуть знати і розповісти тільки очевидці. Нормальна людина не може навіть уявити собі до чого може дійти звірство людське, ім’я якому фашизм”.
Хоча ці книги написані євреями, вони не тільки для єврейських читачів. Ці спогади є прямим викликом будь-якій расовій, релігійній та етнічній ненависті – минулій і теперішній, показуючи, що відбувається, коли порушуються права людини і ніхто не піднімає голос на її захист. Книги не кличуть до помсти й ненависті. (“Ненависть принизлива, а відплата ганебна. Вони самі по собі гріховні” – Елі Візель). Вони (спогади і пам’ять) застерігають і проповідують надію. Інакше, можливо, не було б цих книжок, які, ми сподіваємося, будуть вмурованими в загальну будівлю людської історії.
Сьогодні, коли різко піднялася хвиля ксенофобії, антисемітизму із застосуванням насильства й ненависті, особливо в країнах Заходу, коли антисемітські та націоналістичні настрої знову набирають популярності та стають повсякденним явищем, коли “Голокост згасає в пам’яті” або заперечується, а свідків трагічного минулого залишається дедалі менше й менше, збереження пам’яті про Голокост, правдиве дослідження його історії та його важливих уроків для всього людства, передання його новим поколінням як ніколи важливе й актуальне.
