“Я – божевільний одесит”
Роман Карцев, Михайло Жванецький і Віктор Ільченко
Про Романа Карцева
“У Роми був такий талант: він міг смішити, незважаючи на цензуру, тому що він був сам смішний, він виглядав смішно, він умів говорити так, він умів тримати паузу. Він умів бути смішним завжди”.
Михайло Жванецький
Він народився в Одесі в єврейській родині. Не можу сказати, що у звичайній – не всі євреї грають у професійний футбол, а тато маленького Роми Аншель Кац до війни був відомим у місті футболістом, після – не лише працював тренером, а й судив матчі другої ліги чемпіонатів України. А от мама Сура-Лея Фуксман була аж секретарем парторганізації на взуттєвій фабриці. Дідові (на його честь він і був названий Романом), синагогальному кантору, це не дуже-то подобалося, але він тільки похитував головою і щось бурмотів їдишем, яким розмовляли в родині.
У дитинстві приятелі називали його Ромкою-артистом. Ромка виріс і став не просто артистом, а народним у прямому і переносному сенсі – улюбленим кількома поколіннями глядачів.
Три товариші
Любов до театру привела наладчика швейної фабрики “Авангард” Романа Каца до самодіяльного студентського театру “Парнас-2”, який створили Віктор Ільченко і Михайло Жванецький, один – механік з кранів, інший – з автонавантажувачів. Як то кажуть, не боги горщики ліплять. У них вийшло, театр одесити полюбили за сміливість, творчий пошук, за вистави, які не могли ставитися на професійній сцені.
Вони потоваришували, як згадував через усе життя Жванецький: “Нас було троє на прізвиська Малий, Сухий і Письменник. Малий був Рома, Сухий був Вітя. Рома був найталановитішим, а я був серед нас тим, хто найбільше пише… з відходом із життя Віті ми розпалися – виявляється, цементом був він”.
Усім хотілося виступати на професійній сцені, і незабаром вони прибилися до Ленінградського театру мініатюр до Аркадія Райкіна. Метр запропонував Роману взяти псевдонім. Мовляв, Кац, як згадував Карцев, “дуже коротко, виступиш – і всі забудуть”. Але гадаю, що мудрий Аркадій Ісаакович, якого не любив завзятий антисеміт, господар міста Романов, не тільки через коротке прізвище порадив своєму молодому артистові взяти сценічний псевдонім.
Райкін, який прихильно ставився до всіх трьох, дозволив їм зробити свою концертну програму в театрі. Письменник писав сценки і монологи, Малий і Сухий їх розігрували з постійним успіхом.
Але всесоюзна популярність прийшла 1969-го, коли метр поставив виставу “Світлофор”, у якій уперше прозвучали мініатюри “Дефіцит”, “Століття техніки” та інші. Однак того ж 1969-го всі троє пішли зі знаменитого на всю країну театру і створили свій – Одеський театр мініатюр. Але сцени у них не було, театр узяла під своє крило міська філармонія, і не помилилася: “три мушкетери” одразу ж голосно заявили про себе, випустивши одну за одною три програми: “Як пройти на Дерибасівську“, “Зустрілися і розбіглися” і “Щиро ваш”. І вже через рік вони приміряли на себе лаври лауреатів 4-го Всесоюзного конкурсу артистів естради.
А потім була Москва, театр “Ермітаж” (колишній Московський театр мініатюр), вистави “Коли ми відпочивали”, “Чехонте в Ермітажі”, який поставив Михайло Левітін, що наприкінці 1960-х прославився своїм спектаклем на Таганці за п’єсою німецького драматурга Петера Вайса “Про те, як пан Мокінпотт своїх лих позбувся”.
Коли Карцев читав з естради монологи “Нічого не дозволяю знищувати”, “Усе життя на стадіоні”, “Збори на лікеро-горілчаному заводі”, зал вибухав від реготу, але особливо народ полюбив “Авас” і “Раки”. Пам’ятаєте: “Як ваше прізвище?” – “Горідзе”. – “А звуть вас як?” – “Авас”. – “Мене Микола Степанович, а вас?” – “Авас”. Ну і, звісно: “Вчора були раки по п’ять рублів, такі великі, а сьогодні по три, але маленькі”.
Але друзям хотілося грати у своєму театрі. Бажання здійснилося тільки за часів перебудови: Московський театр мініатюр під керівництвом Жванецького був створений 1988 року, на його сцені йшли вистави “Політичне кабаре” (1989), “Моя Одеса” (1994), “Старий бешкетник” (1999) та інші.
…Один із трьох пішов з життя в січні 1992 р.
“Життя дорожче” (зі спогадів Романа Карцева)
За 30 років ми жодного разу з Вітею не посварилися, хоча були абсолютно різними людьми… Але ми завжди доповнювали одне одного. Я – божевільний одесит. Лаявся, кричав, сперечався з режисерами, а Вітя мене весь час заспокоював, повторюючи: “Життя дорожче”. У нього була приголомшлива витримка. Вона мене врівноважувала і дуже часто рятувала. Уже два десятиліття я працюю один. За ці роки зробив три моновистави. Першу з них Вітя, будучи зовсім хворим, допомагав мені робити з режисерської позиції. Його завжди вабила режисура. Потай від нас він навіть ставив якісь номери на естраді. Мене завжди вражала його здатність братися за все нове. Він чудово грав у шахи. Іноді в готельних номерах влаштовували турніри з 24 партій, засиджуючись до 2-3 години ночі. Курили так, що можна було сокиру вішати. Вітя мене практично завжди обігравав. Іноді вдавалося взяти його змором. Коли він уже не витримував, я тирив із дошки фігури, тим самим даючи собі можливість виграти. А потім ми серед ночі могли ще репетирувати, фантазувати, імпровізувати. Народжувалися незвичайні задуми, якісь мініатюри.
Від скрипаля Соломона до кравця Перельмутера
Від естради був лише один крок до кіно. Уперше на екрані Карцев з’явився в музичному комедійному фільмі “Операція “Герцог”” – 1971-го на нього звернув увагу режисер Олександр Шнайдер і запропонував йому роль Агента. Потім були 1975-го “Хвилі Чорного моря” (антрепренер Дацарілла Безстрашний), 1977-го “Чарівний голос Джельсоміно” (шкільний учитель), 1979-го “Дюма на Кавказі” (кондитер Дюма – Лефевр).
Своєю найкращою роллю з 14 зіграних у кіно Карцев вважав роль кравця Боярського в телефільмі Володимира Аленікова “Біндюжник і король” (1989), глядач же полюбив його як кіноартиста за роль Швондера в телефільмі Володимира Бортка “Собаче серце” (1988).
Аленіков знімав фільм за мотивами творів улюбленого Карцевим Бабеля – про дореволюційну Одесу, і тут талант Карцева, який зіграв роль Лазаря Боярського, нареченого Двойри, доньки біндюжника Менделя Кріка, заграв новими фарбами і розкрився на всю міць.
Бортко знімав своє кіно за повістю Булгакова “Собаче серце”, убивчою сатирою на більшовицьку владу (повість була написана 1925 року, розповсюджувалася в самвидаві, вперше опублікувана в Німеччині в журналі “Грані” 1968-го, у Радянському Союзі – 1987-го в журналі “Знамя”). Карцев зіграв роль голови домкому Швондера – людини в шкіряному плащі, нового неосвіченого і нахабного радянського хама, який прийшов із радянською владою, для якого своя людина – не інтелігентний професор Преображенський, а грубий Шариков, який швидко зрозумів, що нова влада – його влада. Здавалося б, епізодична роль, але вона поряд із героями Євстигнєєва (Преображенський) і Толоконнікова (Шариков) стала такою, що найбільше запам’ятовується в цьому одному з найкращих фільмів перебудовного кіно.
А потім на нього звернув увагу Ельдар Рязанов і зняв його в ролях скрипаля-єврея Соломона, якому не дозволили виїхати до Ізраїлю, в “Небесах обітованих” (1991), патріота-антикомуніста в “Пророцтві” (1993), театрального адміністратора Йосипа Лазовського в “Старих клячах” (2000).
Однією з останніх його ролей стала роль кравця Михайла Перельмутера у фільмі режисера Володимира Аленікова “Посмішка Бога, або Суто одеська історія”, який він зняв 2008 року.
“Він був мені як брат”
Роман Карцев пішов із життя 2 жовтня 2018 р.
Для Михайла Жванецького це було однією з найважчих втрат: “Рома був мені як брат, а сьогодні я залишився один… Нас було троє – Рома, Віктор Ільченко і я. Ми були як брати, Рома заміняв мені брата, якого в мене ніколи не було. Дуже важко, дуже боляче”.
Через деякий час він знайшов у собі сили і написав пронизливі слова прощання.
До моря (прощання з другом)
Я обіймаю вас, мої ті, хто сміється від моїх слів, мої ті, хто підхоплює мої думки, мої ті, хто співчуває мені. І підемо втрьох, обійнявшись, побредемо втрьох вулицею, залишимо четвертого стояти в задумі, залишимо п’ятого жити в Алма-Аті, залишимо шостого працювати не за покликанням і підемо Пушкінською з виходом на бульвар, до Чорного моря…
Підемо весело і мужньо, бо все одно йдемо мужньо – такий у нас маршрут. Підемо з розмовами: вони в нас уже не суперечки – ми думаємо так. Підемо гідно, бо в нас є спеціальність і є в ній майстерність. І що б не було, а може бути все і в будь-яку хвилину, хтось несподівано і обов’язково допоможе нам шматком хліба. Бо не може бути – їх були повні зали, значить, майбутнє наше прекрасне і забезпечене.
Ми підемо легко Пушкінською, тому що нас знають і люблять, тому що люди зупиняються, побачивши нас трьох, і посміхаються. Це хитко – любов мас. Це швидкоплинно, як мода. І в нас у запасі є величезний світ на самий крайній випадок – наш внутрішній світ.
Три внутрішні світи, обійнявшись, ідуть Пушкінською до моря. До моря, яке, як небо і як повітря, не підпорядковане нікому, яке розходиться від наших очей у широчінь, нескорене, вільне. І не скажеш про нього: “Рідна земля”. Воно йде від тебе до інших, від них – до третіх. І так раптом здибиться і трахне по будь-якому березі, що спробуй не поважати.
Ми йдемо до моря, і наше життя ні до чого. Воно може скінчитися будь-якої миті. Воно тут ні до чого, коли нас троє, коли така справа і коли ми віримо собі.
Юрій КРАМЕР
