ВОНИ ПОЖНУТЬ БУРЮ
Михайло Френкель
Жила собі одна людина. Хоча ні. Людиною я його не назвав би. І навіть людиськом не позначив би. Адже він був справжня погань.
Чим займався? Багато-багато базікав . І цим зробив собі ім’я серед певної публіки. Проте останній раз у своєму житті йому довелось побазікати на Нюрнберзькому трибуналі, який своїм вироком спровадив його на шибеницю…
Звали його Юліус Штрайхер. Він був запеклим нацистом і утробним антисемітом. Ще до приходу Гітлера до влади він започаткував газету „Дер Штюрмер“ („Штурмовик“). Левову частку її опусів становили відверто юдофобські матеріали. Газетка була настільки огидною, а сам Штрайхер паскудним типом, що спілкуватися з ним гидували навіть багато нацистських босів.
Штрайхер у своєму антисемітизмі намагався бути винахідливим. Наприклад, проводив конкурс на „кращу розповідь про злочини євреїв“. При цьому премії були такі, що охочих розповісти про “жахливих юде” було безліч. Але рейх було зруйновано. Штрайхер намагався сховатися в горах у будиночку коханки. Проте був випадково знайдений там співробітником американської контррозвідки. За іронією долі офіцер контррозвідки виявився євреєм.
Штрайхер на суді у Нюрнберзі намагався апелювати до того, що сам він нікого не вбивав і навіть не віддавав таких наказів. Але у суддів було достатньо підстав для визнання факту, що Штрайхер мав безпосереднє відношення до організації Голокосту. І тому герра Штрайхера зрештою підняли на шибениці поруч з тими, хто вбивав і наказував вбивати. Їхні „заслуги“ зі знищення мільйонів людей суд вважав однаково злочинними і виніс вирок…
А тепер перенесемося до 1994-го року в африканську країну Руанду. Рік, коли в країні сталася страшна різанина. Число її жертв за різними оцінками становило від 800 тисяч до одного мільйона людей. При цьому до 90 відсотків загиблих склали люди племені тутсі, яких убивали бандити з племені хуту. А тривало кровопролиття лише три з невеликим місяці. Дослідники підрахували, що швидкість вбивств у Руанді в ті страшні дні в п’ять (!) разів перевищувала швидкість вбивств в’язнів у нацистських концтаборах у роки Другої світової війни. Також під час цих жахливих подій було зґвалтовано 250 тисяч жінок та маленьких дівчаток. Була зґвалтована та вбита навіть прем’єр-міністр країни Агата Увілінгійімана. Загинув і її чоловік, лише дітей вдалося дивом врятувати співробітникові ООН.
Страшна доля спіткала бельгійських солдатів ООН. Керівництво бойовиків хуту вважало за необхідне нейтралізувати миротворчий контингент і вирішило розправитися з його солдатами. Бойовики племені хуту з загону «інтерахамве» спочатку підозрювали бельгійський контингент сил ООН у «симпатіях» до тутсі. За свідченнями очевидців, озвірілі нелюди спочатку кастрували всіх бельгійців, потім запхали відрізані статеві органи їм до рота і після жорстоких тортур і знущань застрелили.
Учасники ополчення — «інтерахамве» та «імпузамугамбі» — під час різанини використовували різну зброю, зокрема вогнепальну, яку їм роздавали солдати армії. Але в основному як знаряддя вбивства і тортур використовувалися мачете, сокири, кийки, палиці та залізні прути. Іноді вбивці спочатку відрізали своїм жертвам пальці, кисті, стопи, руки, ноги й лише після цього відрубували голову або розбивали череп. Свідки розповідали, що часто жертви просили своїх катів та пропонували їм гроші за те, щоб їх застрелили, а не зарубали мачете. Найчастіше і після вбивств над тілами жертв чинили знущання: їх розрубували на шматки тощо. У разі труднощів на допомогу ополченцям приходили солдати армії, що мали важче озброєння: вони підривали замкнені двері, закидали гранатами приміщення. Нападники випалювали вогнем місця, де могли сховатися їхні жертви: будинки з важкодоступними приміщеннями, церкви, ліси та переліски…
Жах тих днів ми згадуємо сьогодні насамперед як продовження розповіді про те, наскільки страшні наслідки може принести неприборкана пропаганда насильства та ненависті.
Руанду поетично називають землею тисячі пагорбів. Так само красиво іменувалася відома руандійська радіостанція – «Вільне радіо та телебачення тисячі пагорбів». Це було приватне медіа, яке отримувало, однак, фінансування від державної станції «Радіо Руанди». Всі її співробітники були хуту. І мовлення «Радіо пагорбів» відрізнялося не просто жахливою пропагандою проти тутсі, а відвертими закликами до вбивств, причому з перерахуванням та вказівкою адрес людей, яких слід було знищити.
До того ж це робилося вкрай цинічно. Іноді у своїй пропаганді розпалювачі ненависті використовували евфемізми. Так, вони, наприклад, закликали «винищувати тарганів» (а в країні всі чудово знали, що «тарганами» зневажливо називали тутсі). Найвідповідальніші й ті, що розуміли що відбувається, включаючи посла Бельгії та співробітників низки громадських організацій, закликали ООН закрити цю станцію. Однак деякі впливові західні дипломати вважали, що це буде порушенням свободи слова.
В дні, коли джерела та причини руандійської різанини були вже відомі, у світовій пресі писалося:
«Особливу роль у розпалюванні геноциду відіграли політичні оглядачі радіостанції. Серед них Анані Нкурунзіза. Йому підлягало ведення новин та докладні розповіді слухачам про іноземну пресу. Його місце знаходження досі не встановлено. Його вину в злочинах геноциду доводять конкретні розшифровки новин.
Анані Нкурунзіза: Я вірю, що скоро зійде зоря! Для тих з вас, хто молодий і не знає цього слова, зоря – це перше світло сонця на початку нового дня. Займеться той день, коли не залишиться більше тарганів на землі Руанди. Слово «іньєнзі» (таргани, зневажливу назву тутсі) буде забуте назавжди.
Також величезну роль в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі зіграв Хабімана Кантано, який, по суті, був основною зіркою радіо. Вважається, що він навчався журналістській справі у Ленінграді й навіть видавав власну націоналістичну газету. Кантано втік від переслідування і, за неофіційними даними, помер від СНІДу наприкінці 1990-х років у Демократичній Республіці Конго.
Під час роботи Міжнародного трибуналу по Руанді відповідачами були співробітники не лише «Вільного радіо Тисячі пагорбів», а й головний редактор газети «Кангура» Хасан Нгезе, який, своєю чергою, поділяв погляди керівництва «Радіо пагорбів». Були серед рішень трибуналу і довічні ув’язнення за журналістську діяльність, так, схожого покарання зазнав Бернар Мукінго, який відкрито закликав озброїтися й почати боротьбу хуту як пріоритетної більшості проти тутсі, Валері Бемерики, яка пізніше втекла до Заїру, арештована і засуджена на довічне ув’язнення, та інші.
Оригінальне дослідження впливу радіо на події в Руанді провів доцент-економіст Гарвардського університету Девід Янагізава-Дротт. Ґрунтуючись на фізичних законах поширення радіохвиль, він вивів цікаву формулу. Оскільки в розпорядженні «Радіо пагорбів» були два передавачі — один у Кігалі, а другий на гірському піку Муе. Але Руанда справді покрита горами, які перекривають шлях радіосигналам. Тому в деяких селищах немає прийому або є тільки часткове покриття. За допомогою карти рельєфу вчений розрахував рівень сигналу у кожній точці країни. Виходячи з даних, скільки саме людей у кожному селищі було засуджено за геноцид, він виявив, що в зоні сильного прийому радіо їх число було набагато більше, ніж у місцях, де сигналу не було. Таким чином, учений публічно довів вплив радіопропаганди на виникнення різанини».
Справедливість певною мірою перемогла. Багато хто з тих, хто закликав до вбивств, були покарані. Щоправда, їм пощастило набагато більше, ніж жертвам їхньої пропаганди. У гуманних міжнародних судів найважче покарання – довічне ув’язнення. Його й одержали головні «пропагандисти смерті». Але якби могли встати з могил жертви різанини, вони напевно зажадали б для них страшнішої кари…
Чи вчить чомусь пропагандистів ненависті історія? Ні, не вчить. Кожен з таких думає про себе: «Це не про мене. Я розумніший, хитріший. Я виберусь сухим з води». Але вийти виходить далеко не у всіх.
А зараз подивимось на сьогоднішню Росію. Хоча ні. Нинішній вал шаленої брехні та пропаганди ненависті почався аж ніяк не сьогодні й навіть не вчора, а ще у перші роки путінського правління.
Велика брехня, яка пролунала на російських телеканалах ще за днів загибелі підводного човна „Курськ“, стала сигналом для всіх тих, хто готовий був за велике бабло брехати без огляду та зупинки. А чому ні? Адже сам „государ“ показав, що поважає першорядних брехунів та негідників. Він же назвав Геббельса “талановитою людиною”. Причому який вдалий момент вибрав для цього! Він сказав це на зустрічі з верхівкою російських рабинів. Ті у відповідь тільки посміхнулися. На те вони й головнюки. Я думаю, ці рабини шанобливо зустріли б і слова диктатора про те, що ось і Ейхман був талановитий менеджер, він так вміло організував Голокост. Але Путін цього не сказав. Поки що не сказав. Однак Сохнуть у Росії вже закривають. Видно, там погані менеджери.
Однак повернемося до журналістики. Втім, її у Росії вже давно немає. Є лише пропаганда, брехлива та безпардонна, що сіє ненависть не лише до України, а й до всього цивілізованого світу. На чому зробила кар’єру, наприклад, нинішня „зірка“ (хоча, звичайно, краще б її назвати іншим російським словом у риму російському ж „звєзда“) російської пропаганди Маргарита Симоньян? Вона збудувала кар’єру на крові дітей Беслана. Ведучи телерепортаж про долю захоплених терористами у школі людей, вона за вказівкою начальства повідомила, що кількість загиблих заручників внаслідок бездарних дій силовиків – близько 300. Насправді їх було вчетверо більше. Це звернуло увагу пропагандистського керівництва на кмітливу й слухняну дівчинку помітили, і вже незабаром вона опинилася у Москві.
І пішло й поїхало! Сьогодні спритна Марго – у головній обоймі московських пропагандонів. То закликає свого кремлівського боса зруйнувати Київ ядерним ударом, то назве українських військових нелюдями, то ще інакше вилиже господаря. А ще, знаючи, що вся її балаканина придатна лише для внутрішнього споживання, твердить, що готова до ядерної війни, оскільки після неї росіяни потраплять до раю, а всі інші просто згинуть. Правда, коли вона несла цю бравурну маячню, погляд її був якийсь зацькований. Але ось що цікаво: коли Путін фактично відмовив Вірменії в допомозі під час Карабахської кризи, Симоньянша промовчала. Мабуть, язик її застряг у якомусь теплому місці, звідки його було важко висмикнути.
А „Соловій“ та „Кисіль“ теж набундючуються, погрожуючи всьому світу „ядерним Армагеддоном“. Але при цьому добре видно, наскільки вони не щирі. Адже насправді нафіга людям, які збудували дорогі вілли за кордоном, потрібен Армагеддон. За що боролись? За ядерний попіл? Е, ні, нате вам фігушки! А маячня про перемогу в ядерній війні – це для дегустаторів „настойкі бояришніка“.
Згадаймо і Тіночку Канделакі. Відому не так журналістською майстерністю, як сексуальними пригодами. У дівчини, видно, злість не лише на українців, а й на увесь світ. Побачивши Анжеліну Джолі в кафе у Львові, вона заявила, що її нудить. Дуже багато хто вирішив, що Тіночка безсовісно бреше. А от я – ні. Свого часу один відомий психолог розповів мені, що гостра заздрість може викликати в організмі різного роду погані прояви, у тому числі й нудоту. Тож, можливо, Канделакі справді знудило від вигляду яскравої голлівудської зірки.
А тим часом маразм міцнішає. На російських телеканалах вже з’явилися відморозки, в порівнянні з якими Скабєєва зі своїм чоловіком виглядають толерантними душками. Так, нещодавно на одному чомусь спортивному каналі хтось Костянтин Долгов, родом, до речі, з Донбасу, гаркнув на адресу британської королеви Єлизавети ІІ, яка нещодавно померла: „Здохла тварюка – туди їй і дорога“. Ніхто з присутніх у студії йому не заперечив.
І вже зовсім дико прозвучали слова Антона Красовського про те, що українських дітей, які не люблять окупантів, треба топити в річці й спалювати живцем у будинках.
Все! Припливли! Гасіть світло!
Чого ж ще мерзотнішого можна очікувати від усієї цієї мразі? Хіба що закликів до канібалів, випущених із російських зон для походу в Україну, рвати зубами все живе.
І таке враження, що ця нечиста сила нахабніє, оскільки їй за те, що вона розбестила своїх читачів та глядачів, нічого не загрожує. Прикидають пропагандони своїм кволим мозком, що в гіршому випадку війна завершиться тим, що ЗСУ вийде на межі 1991-го року і в глиб Росії не піде. А отже, жодний суд їм не загрожує: ні Гаага, ні тим більше щось страшніше. Та хто ж його знає. Ось і мерзотники, які працювали на „Радіо тисячі пагорбів“, зовсім не припускали, що доведеться відповідати перед судом. Життя показує, що Історія мало чого вчить, але карає суворо. І тих, хто сіє вітер ненависті, поглине буря відплати.
