Нові «вороги вірменського народу»
У Вірменії піднімає голову антисемітизм
Осквернений вірменськими вандалами пам’ятник жертвам Голокосту в Єревані
https://vesti.az
В’ячеслав ЛИХАЧОВ
У старій притчі вмираючий мудрий вірменин заповідає берегти євреїв: «З ними покінчать – за нас візьмуться». На жаль, на практиці солідарність далеко не завжди стає основною моделлю стосунків між двома народами, які так сильно в своїй історії постраждали від нетерпимості
Політичні пристрасті і пеніс католикосу
Останні роки видалися для Республіки Вірменія непростими. Коли в 2018 р. внаслідок масових протестів до влади прийшов харизматичний Нікол Пашинян, суспільство надихнулося. За два попередніх десятиліття правління представників «карабаського» клану Вірменія загрузла в болоті корупції та авторитаризму, а в ролі найголовніших її зовнішньополітичних та економічних партнерів закріпилися Росія та Іран. Після зміни влади ситуація почала змінюватися. У 2019 р., до ковіду, економіка демонструвала обнадійливі темпи зростання. Підтримка Брюсселем реформ і курс на співпрацю з ЄС створили перспективу інтеграції в привабливіший політичний і економічний простір, ніж підконтрольний Москві Євразійський економічний союз.
Однак подальші драматичні події підірвали оптимізм вірменського суспільства. Сусідній Азербайджан не змирився з підсумками війни 1992–1994 рр. Тоді він втратив контроль не тільки над населеною переважно етнічними вірменами Нагірно-Карабаською автономією, яку в Єревані називали Республікою Арцах, а й значними прилеглими територіями. Доходи від продажу енергоносіїв дозволили Баку модернізувати армію, значною мірою за рахунок закупівель новітнього ізраїльського озброєння. Восени 2020 р. Азербайджан взяв реванш, розгромивши озброєних радянським металобрухтом карабаських «ополченців» і вірменських військових.
Поразка в ході Другої карабаської війни була сприйнята вірменським суспільством вкрай болісно. Багато хто звинувачував у ній уряд. Мовляв, до катастрофи призвів обраний ним прозахідний курс, через що від Вірменії відвернулася Росія. Пашинян критики не злякався і пішов на дострокові вибори, за результатами яких зберіг владу. Підтримка влади знизилася, але і голосувати за повернення «колишніх» суспільство готове не було.
Втрата вірменами Нагірного Карабаху два роки тому хоча і стала додатковим ударом по національній гордості, але відкрила Вірменії шлях до нормалізації відносин з Азербайджаном і, як наслідок, Туреччиною. Переговори Пашиняна з Ільхамом Алієвим цього літа вийшли на фінішну пряму. Незважаючи на економічні перспективи, що потенційно відкриваються з врегулюванням конфлікту, частина суспільства фрустрована самим фактом переговорів з ворогом. Реваншистськи налаштована «турбопатріотична» опозиція розцінює відмову від символічних претензій на Арцах, на яку Єреван готовий піти під тиском Баку, як зраду. Масла у вогонь підливає Москва. Остаточне вірмено-азербайджанське врегулювання ще сильніше зменшить російський вплив у регіоні, який і так скоротився після того, як росіяни перестали зображати миротворців у Нагірному Карабасі.
В останній рік до атаки на уряд підключилася Вірменська апостольська церква. Новий протестний рух «Священна боротьба» очолив архієпископ Баграт Галстанян, а верховний патріарх і католикос всіх вірмен Гарегін II благословив його. Неодноразові погрози нових опозиціонерів взяти владу силою призвели до масових арештів за звинуваченням у підготовці державного перевороту. За версією влади, змовників підтримала Москва. Пашинян не побоявся перейти в контрнаступ на саму церкву. Ілюстрацією ступеня полеміки може служити перепалка, яку розпочав священик Заре Ашурян з близького оточення католикоса. Служитель церкви звинуватив Пашиняна в тому, що він «замінив печатку Святого хреста знаком обрізання». Прем’єр, не розгубившись, запросив священика разом з патріархом до себе, щоб продемонструвати їм, що він не обрізаний.
Казус виглядає примітним не тільки своєю курйозністю. З одного боку, прем’єр дозволяє собі безпрецедентну для влади різкість висловлювань на адресу домінуючої церкви. З іншого – церковні опоненти в полеміці з владою вдаються до вульгарного антисемітизму. У стороннього спостерігача ситуація викликає подив. Однак у сучасному вірменському контексті асоціація з єврейством стала найпростішим способом дискредитації публічної особи. Принаймні, в очах «турбопатріотичної» частини суспільства, стурбованої змовами і пошуком зрадників.
Спробуємо розібратися, чому так сталося.
У всьому винен… Ізраїль
Раніше, незважаючи на те, що міжнародні дослідження демонстрували відносно високий рівень антисемітських настроїв у суспільстві, істотних його проявів не фіксувалося. У публічній сфері хіба що можна було зустріти претензії до Ізраїлю з приводу відмови визнати геноцид вірмен. Спеціально цікавлячись цим питанням, я знаходив також публікації і навіть книги про те, що насправді саме євреї й організували геноцид, але не думаю, що більшість самих вірмен навіть здогадувалася про існування таких екзотичних теорій змови.
Все змінила війна. Згадана вище «болісність» сприйняття вірменським суспільством поразки 2020 року, ймовірно, недостатньо сильне слово, щоб описати настрої тих днів. Швидше, можна говорити про шок. Я працював тоді у Вірменії і був свідком стану масової свідомості, який мені складно визначити інакше, як колективне божевілля.
Вірменське суспільство 30 років культивувало ейфорію від перемоги в Першій Карабаській війні, і повна безпорадність перед набагато сильнішим противником виявилася цілковитою несподіванкою. Непорівнянність можливостей вірменської та азербайджанської армій просто ігнорувалася.
Не маючи змоги прийняти і визнати повну військову, технологічну, а в багатьох випадках ще й управлінську неспроможність власної держави в протистоянні з сильним, багатим і розвиненим противником, вірменське суспільство занурилося в конспірологію і пошук ворогів. Заспокійливі пояснення причин нищівної поразки воно знайшло в перебільшенні ролі зовнішнього чинника. Активно культивується також ідея зради в колах власної політичної еліти.
Високотехнологічна зброя, що поставляється Ізраїлем Азербайджану, багато вірмен вважали однією з основних причин своєї поразки у війні, якщо не головною. Це психологічно полегшує суспільству прийняття самого факту програшу. Нібито тільки придбана підступним ворогом ізраїльська «вундервафля» могла зламати героїчну оборону Арцаха мужніми вірменськими воїнами. Президент невизнаної «республіки Арцах» прямо заявляв, що в «геноциді вірмен» в регіоні, як він називає наслідки війни, винен Ізраїль.
Зростання антисемітських настроїв у цьому контексті було цілком логічним. На місцеву єврейську громаду, як це часто буває, у Вірменії дивляться крізь призму зовнішньої політики.
У перші ж місяці після війни тричі було осквернено меморіал пам’яті жертв Голокосту. Постраждав також меморіальний камінь біля Алеї дружби Вірменії та Ізраїлю в парку «Ахтанак». Червоною фарбою, яка, ймовірно, символізувала кров, на ньому написали назви ізраїльських систем озброєння, поставлених Азербайджану. До війни актів антисемітського вандалізму в Вірменії не фіксувалося років десять.
Пізніше, в 2023–2024 рр., кілька разів нападу зазнавала єдина у Вірменії єреванська синагога. В будівлі били вікна, неодноразово її підпалювали. «Ворогами вірменського народу» і «спільниками турецьких злочинів» були названі євреї в зверненні групи, яка взяла на себе відповідальність за одну із спроб підпалу.
Зовнішній вплив
Хоча в останні місяці таких кричущих проявів зафіксовано не було, спостерігачі звертають увагу на зростання антисемітської пропаганди. Основними інструментами її поширення стають не традиційні ЗМІ чи навіть інтернет-форуми, а групи в месенджерах і канали в Telegram. Привертає увагу, що частина з них ведеться російською мовою. Палітра ідей, які просуваються у цих каналах, вражає своєю різноманітністю – від напівзабутої вже тези про вірмен як справжніх арійців, що завжди протистояли підступним семітам, і «хардкорного» неонацизму з глорифікацією колабораціоністів з Третім рейхом до типової скоріше для мусульманських країн екзальтованої солідарності з палестинцями і підтримкою ХАМАСу. Антисемітські інвективи сусідствують в цьому контексті з критикою влади.
Кілька моїх вірменських співрозмовників пояснили цей феномен зовнішнім впливом. На їх припущення, за цією пропагандою стоїть Іран, який з деяким запізненням оцінив вірменський контекст, сприятливий для поширення антисемітських ідей. Треба сказати, що за десятиліття між країнами встановилися не тільки економічні, а й політичні, культурні та численні особисті зв’язки. Іран, який звинувачує Азербайджан у сприянні ізраїльській розвідці і навіть у наданні своєї території для атак на Ісламську Республіку, загальною ненавистю закріплює свій вплив на Вірменію.
Не можна виключати, що в підривній пропаганді з своїх причин бере участь і Росія. Як і Іран, вона не зацікавлена у вірмено-азербайджанському примиренні і ще відвертіше хотіла б домогтися відходу прозахідного уряду. Щодо Пашиняна та його соратників і відразу після Оксамитової революції в проросійських медіа запускалися теорії змови, що пов’язували їх «зрадницький» курс із залежністю від Сороса. Тоді при цьому антисемітські мотиви прямо не артикулювалися, хоча і малися на увазі, як і в антисоросівській конспірології по всьому світу. У нинішньому контексті антисемітизм, як у випадку з «печаткою обрізання», став використовуватися відвертіше.
Наступного року в Вірменії мають відбутися парламентські вибори, на яких антизахідні сили за підтримки своїх зовнішніх покровителів спробують взяти реванш. Вважаю, є підстави побоюватися, що антисемітизм буде використаний у цій кампанії на повну.
