Проти кого дружити будуть?

| Номер: April 2023

 

Рішення про відновлення дипломатичних відносин між Саудівською Аравією та Іраном, про яке було офіційно оголошено 10 березня, стало без перебільшення однією з найважливіших подій близькосхідної політики останніх років і викликало особливий інтерес в Ізраїлі

Ілюстрація: IsraGeo.com

Давид ШАРП

Перш ніж перейти до різних аспектів події, трохи про її зв’язок з ізраїльською політикою.

Насамперед воно стало предметом різкої критики на адресу Біньяміна Нетаньяху з боку колишніх прем’єрів Нафталі Беннета і Яіра Лапіда – в тому дусі, що це, мовляв, результат провалу стратегії нинішнього глави уряду. Інакше як абсурдом подібні звинувачення не назвеш, перед ними меркне навіть класичне пояснення того, чому в крані немає води. Річ навіть не в тому, що Нетаніягу зовсім недовго перебуває на своїй посаді. І навіть не в тому, що основна частина переговорів Ер-Ріяда й Тегерана велася якраз під час каденцій Беннета з Лапідом (насправді діалог стартував приблизно за два місяці до їхнього приходу до влади). Просто саме по собі твердження, що який завгодно глава уряду Ізраїлю може й зобов’язаний здійснити вирішальний вплив на спадкоємця престолу СА Мохаммеда бін-Салмана і змусити його відмовитися від ухвалення такого важливого стратегічного рішення, щонайменше, нерозумне. Або покликане ввести громадськість в оману…

Саудівська Аравія та Іран здавна є суперниками і навіть ворогами, проте тривалий час між країнами існували дипломатичні відносини. Вони були розірвані в січні 2016 року внаслідок нападу іранських демонстрантів на посольство СА в Тегерані та консульство в Мешхеді. Поштовхом до цих інцидентів стала страта в Саудівській Аравії опозиційного проповідника-шиїта – утім, вагомих причин для розриву в обох сторін було і без того більш ніж достатньо. Наприклад, раніше надана саудівцями військова допомога Бахрейну, де переважну більшість населення становлять шиїти, а при владі перебуває сунітська династія, у придушенні антиурядових заворушень. Або війна в Ємені, розпочата саудівцями проти іранських союзників-хуситів 2015 року. Список, зрозуміло, далеко не повний. Після розриву дипвідносин ситуація між двома країнами загострювалася неодноразово і ще суттєвіше, аж до масованого ракетного удару, здійсненого Іраном по об’єктах нафтової промисловості королівства у вересні 2019-го (щоправда, відповідальність на себе Тегеран не взяв). Власне, ударів, завданих іранцями руками хуситів, але іранськими балістичними і крилатими ракетами та БПЛА, по саудівських цілях, включно зі столицею країни, за минулі роки було більш ніж достатньо.

Ворожнеча між країнами нікуди не поділася, але останніми роками Тегеран і Ер-Ріяд стали трохи втомлюватися від її проявів. При цьому у кожного були свої причини для зниження градуса ескалації, які навіть перетиналися в якихось точках. Наприклад, з точки зору саудівської влади війна в Ємені давно зайшла в глухий кут. На самому її початку саудівська коаліція змогла врятувати південь країни від проіранських сил, але потім все застопорилося. Втручатися у військові дії своїми мало боєздатними сухопутними силами у саудівців не було бажання, а хусити завдавали по території королівства регулярних болючих ударів. При цьому критика на адресу Ер-Ріяда з боку Заходу, а особливо Вашингтона, за не найцивілізованіші методи ведення війни продовжувала наростати.

Для Ірану, що перебуває в непростій економічній ситуації, ця війна була теж неабияким головним болем. Вона пожирала суттєві ресурси і не обіцяла жодних додаткових перспектив. Недарма паралельно з переговорами в Ємені було встановлено хоч і крихке, але перемир’я, а саудівці сьогодні ведуть із хуситами мирний діалог в Омані. Зв’язок між подіями очевидний. До речі, в Омані поряд з Іраком спочатку і проходили переговори між Ер-Ріядом і Тегераном. Зміст їх був конфіденційним, але факт діалогу таємницею не був. Дещо несподіваним стало, мабуть, те, що підсумковий договір укладено за посередництва Китаю.

Втім, активність Пекіна в цьому питанні дивувати не повинна: Китай – давній і доволі близький партнер Ірану і підтримує досить тісні відносини з СА. Ну і звісно, в Пекіні завжди раді хоч трішки підірвати вплив Сполучених Штатів. І якщо вже говорити в цьому контексті про якесь недопрацювання, то стосовно не того чи іншого прем’єр-міністра Ізраїлю, а адміністрації Байдена.

Ще до свого обрання нинішній очільник Білого дому, засмучений убивством саудівськими спецслужбами опозиційного журналіста Джамаля Хашоггі, обрав щодо Мохаммеда бін-Салмана хибну стратегію. Безумовно, згадане вбивство – кричущий злочин за всіма канонами міжнародного права і моралі. Однак в оточенні Байдена мали розуміти, що Саудівська Аравія – надважливий союзник і гравець світового рівня, а вже регіонального й поготів. Тому спадкоємця престолу можна було “повчити розуму-розуму” зовсім інакше, ніж це ніяково і непослідовно намагалися зробити представники оточення Байдена. Замість половинчастих спроб ізолювати його і публічно зачепити, треба було діяти, може, і жорстко, але кулуарно. Мало того, що це пішло на руку Тегерану, а Мохаммед бін-Салман зрозумів, що на США розраховувати не доводиться, так і Байден виявив себе похмуро непослідовним. Коли через війну в Україні йому раптом знадобилося, щоб саудівці вплинули на світові ціни на нафту, бін-Салман виявився для президента не таким уже й нерукопожатним.

Зрозуміло, спадкоємець престолу не проґавив момент, щоб принизити американського лідера і показати, що за помилкову стратегію доводиться розплачуватися. І нинішнє певне зближення СА з Китаєм слід розглядати як свого роду черговий сигнал американцям: мовляв, якщо не схаменетеся, ми ще сильніше віддалимося, і на користь це вам не піде.

Повертаючись до ворожнечі СА з Іраном, знову підкреслю, що наразі немає жодних підстав вважати, що вона зникла. Сторони, як уже зазначалося, просто зацікавлені в перепочинку і зниженні градуса ескалації. Для Ірану це ще й такі чинники, як економіка, що перебуває у важкому стані, і триваючі внутрішні заворушення, які, до речі, частково стимулюються саудівцями через фінансування деяких опозиційних ЗМІ.

Отже, очевидно, що влада двох країн ухвалила стратегічне рішення про відновлення відносин, і Ізраїль цьому нічим перешкодити не міг. Але як договір позначиться на нашій країні?

Відразу зазначу, що нічим хорошим. Ізраїлю вигідна максимальна ізоляція Ірану на всіх напрямках. Будь-яка перспектива отримання Іраном тієї чи іншої політичної та економічної вигоди – подія зі знаком “мінус”. Але й перебільшувати негативне значення ірано-саудівського договору для Ізраїлю теж поки що не варто. Незважаючи на відновлення відносин, саудівці зовсім не раді можливості створення Іраном ядерної бомби. Наразі також незрозуміло, чи вплине договір негативно на перспективу практичної нормалізації стосунків між Ер-Ріядом та Єрусалимом, яку Біньямін Нетаніягу оголосив пріоритетом своєї зовнішньої політики. Дуже хотіли б подібного розвитку подій і у Вашингтоні, адже напередодні президентських виборів це стало б великим дипломатичним успіхом адміністрації Байдена. Однак ще в період укладення “Угод Авраама”, що припав на попередню каденцію Нетаніягу, Ер-Ріяд, незважаючи на налагодження таємних відносин з Єрусалимом, відмовився від офіційної нормалізації. Одним з основних пояснень стало те, що спадкоємець саудівського престолу, незважаючи на особисту готовність до нормалізації, за життя свого, по суті, недієздатного батька-короля не готовий зробити такий кардинальний крок. Якщо цей фактор працював тоді, то немає причин вважати, що його не існує нині.

Водночас, буквально за день до повідомлення про відновлення відносин між СА та Іраном, американському “Уолл-стріт джорнел” злили інформацію про ізраїльсько-саудівський діалог із нормалізації, який триває за участю США. Якщо вірити джерелам авторів статті, то щодо палестинського питання вимоги саудівців звучать дуже скромно – щось на рівні відновлення мирних переговорів між Єрусалимом і Рамаллою. Зате є інші вимоги: гарантії американців саудівцям у сфері безпеки і… підтримка мирної ядерної програми (зокрема, створення потужностей зі збагачення урану). І цей пункт, що не дивно, викликає в Єрусалима і Вашингтона дискомфорт. Адже очевидно, що економічного обґрунтування для настільки багатої на нафту країни у неї немає. Однак треба також враховувати, що Ер-Ріяд може звернутися по допомогу в її реалізації до того ж Китаю або Пакистану. У дужках зауважимо, що створення пакистанської ядерної зброї, як прийнято вважати, значною мірою фінансувалося саудівцями. Побутує навіть думка, що СА нібито мають на пакистанську бомбу і деякі права…

Підбиваючи попередні підсумки, знову підкреслю, що поки що незрозуміло, наскільки подія може позначитися на шансах нормалізації відносин Ер-Ріяда з Єрусалимом. Щоправда, деякі коментатори не виключають, що, дещо убезпечивши тил, влада королівства планує прогрес і на цьому напрямку.