Ненависть, помножена на ненависть
Євреї самі призначили себе винними навіть у тому, у чому вони не винні
Палестинські біженці в арабських країнах так і не стали своїми. Ілюстрація: IsraGeo.com \ fusionbrain.ai
Борис БРЕСТОВИЦЬКИЙ
… Я люблю свою роботу. Люблю з багатьох причин. Однією з таких причин є можливість зустрічатися з різними цікавими і незвичайними людьми. Кілька місяців тому в мене була саме така зустріч. Але спочатку я зроблю невеликий ліричний відступ.
За довгі роки роботи гідом в Ізраїлі мені доводилося зустрічатися з найрізноманітнішими людьми. Відомі актори і музиканти, письменники і журналісти, політичні діячі, глави держав – абсолютно різні люди. Тому я вже давно вважав, що здивувати мене дуже важко. Але зустріч, яка сталася не так давно, не просто мене здивувала, я б сказав, вона вразила мене.
Отже, все по порядку. До мене звернулася нова репатріантка з єврейським прізвищем. Вона сказала, що репатріювалася в Ізраїль із чоловіком. При цьому чоловік її бував в Ізраїлі дуже-дуже давно, а вона сама жодного разу не була. Діти поки в Ізраїль не приїхали. Я запитав:
– Невже у вас тут немає родичів, яких ви хотіли б раніше відвідати?
Вона відповіла, що родичі є, але якось стосунки з ними не склалися.
Ми трошки поговорили про особисте, – я люблю іноді провести якусь “розвідку”, просто щоб краще знати, хто переді мною. Виявилося, що вона лікар, москвичка. Чоловік її теж лікар, і в розмові промайнула фраза про те, що чоловік не єврей. Цей останній факт мене ну ніяк не здивував: ми ж із вами знаємо, що в останній хвилі репатріації кількість таких пар, можливо, становить близько 90%.
За день до екскурсії ми знову зателефонували, щоб уточнити деталі, і ось у цій розмові раптом несподівано ця мила жінка поставила мені запитання: а як я ставлюся до арабів? На що я відповів, що араби, як і євреї, бувають різні, що є серед них хороші люди, і є серед них погані. Додав, що в мене є друзі-араби, у яких я буваю вдома, добре знаю їхні сім’ї…
І ось прийшов день екскурсії. До мене вийшла пара – жінка років 70 з плюсом, з типовою європейською зовнішністю, і чоловік, досить смаглявий. На перший погляд мені здалося, що він кавказець, хоча явно не вірменин і не азербайджанець, але мене це теж не збентежило. Почали ми екскурсію в Яффо, і серед інших історичних деталей я, безумовно, розповідав і про турецьку епоху, і про британський період, і про взаємини євреїв і арабів сьогодні. Вона ставила запитання, а він здебільшого мовчав, відбувшись кількома фразами. Російською мовою він говорив чудово, практично без акценту. Екскурсія тривала і ось, нарешті, настав час перерви на каву. Ми зайшли в мою улюблену кав’ярню “Басма” в Яффо, і коли Джонні почав нас обслуговувати, чоловік звернувся до нього арабською мовою. Насправді і це мене не напружило і не здивувало. Я знаю, що багато мусульман з колишнього Радянського Союзу сьогодні знають арабську мову.
Але що більше я слухав розмову Джонні і мого туриста, то більше переконувався в тому, що мій турист розмовляє не просто арабською – він розмовляє палестинською арабською. Ба більше, він говорить яффським діалектом. Одразу поясню, що я не розмовляю арабською і мій словниковий запас обмежений двома-трьома десятками фраз, але саме цих фраз мене навчили в Яффо. Я відрізняю вимову яффських арабів від вимови єрусалимських або хайфських.
Коли нам принесли замовлення, чоловік подивився на мене з посмішкою.
– Ви так добре говорите арабською, – сказав я.
Він ще ширше посміхнувся і підтвердив мої слова. А далі, поки ми пили каву, він трошки розповів про себе і зараз ви зрозумієте, до чого була ця довга прелюдія.
До Радянського Союзу він приїхав на початку шістдесятих з йорданським паспортом. Його сім’я була з Яффо, точніше, з Яффо був його дід, але потім вони поїхали кудись під Шхем. Дідусь був лікарем, і тато був лікарем. Дід залишив йому невелику суму грошей, яких цілком вистачило на здобуття освіти в Радянському Союзі. Там в інституті він і познайомився з симпатичною московською єврейкою. (Мене просили не називати імен, хоча дозволили опублікувати цю розповідь після того, як її схвалили).
Отже, як я вже розповів, познайомилися вони в інституті. З перших днів він знав, що вона єврейка, а вона знала, що він араб. Спочатку всі про нього знали, що він з Йорданії, але вже пізніше, коли стосунки між ними стали ближчими, він розповів, що насправді його сім’я з Палестини, і що в самій Йорданії, точніше за річкою Йордан, він ніколи не бував. Просто до 1967 року Йорданія була “трохи більшою”.
Після закінчення інституту вони одружилися. За цей час тут, в Ізраїлі, теж відбулися зміни, і територія, яка колись вважалася Йорданією, і де проживала його сім’я, раптом стала Ізраїлем. У них народилася дитина, потім друга. Весь цей час вони проживали в Радянському Союзі. Обидва працювали в хороших престижних московських лікарнях – він хірург, а вона… ну це, в принципі, неважливо…
Ми розговорилися. Ні, екскурсія продовжилася, але знову і знову поверталися до “складних” питань. Я не питав про те, як араб, палестинець, одружився з єврейкою. Любов не дає легких відповідей. І все-таки в якийсь момент я запитав його: що він думає про Ізраїль, у якому не був понад 50 років.
Далі – розповідь з його слів.
“Ізраїль велика країна. І це без тіні іронії. І весь світ ненавидить Ізраїль. Чому євреїв не люблять? Та тому, що вони погоджуються бути винними в усьому. Євреїв вважають багатими, тому що вони погоджуються платити за все. Араби набагато багатші за євреїв, але араби не допомагають ні своїм (палестинцям), ні чужим. А євреї – де б у світі не траплялася проблема – ізраїльтяни там. Хоч в Африці, хоч в арабському світі. У Туреччині ізраїльтяни приходять на допомогу раніше, ніж сусіди-араби. Навіть у Сирії ізраїльтяни допомагають.
А ізраїльтяни самі вважають себе винними. Ізраїльтяни вирішили, що це вони винні в арабо-ізраїльському конфлікті. Та їх узагалі в цьому конфлікті немає. У конфлікті винні тільки араби. Палестинці й араби.
Ізраїльтяни вирішили, що палестинці від них страждають? Та вони тут щасливі. У Сирії за рік убивають більше палестинців, ніж загинуло в Ізраїлі за весь час його існування”.
Потім він розповів, що кілька років пропрацював лікарем у Сирії, у складі спочатку радянської, потім російської делегації лікарів. І тоді він на власні очі побачив, як ставляться до палестинців у Сирії, і як палестинці ставляться до сирійців.
“Там ненависть, помножена на ненависть”.
* * *
Усе почуте шокувало мене. І я звернувся до джерел англійською та німецькою мовами. І те, що я прочитав, виявилося одкровенням.
У Сирії – 16 таборів палестинських “біженців”. Деякі з них іноземні журналісти давно називають таборами смерті. Тільки папа Асад винен у смерті щонайменше 12 тисяч палестинців. За даними AGPS (Action Group for Palestinians of Syria, Група дій щодо палестинців у Сирії) тільки з 2011 року зафіксовано 3840 убитих палестинців. Статистика цієї організації, яка, судячи навіть із зазначених на сайті контактів, базується у Великій Британії, викликає довіру, бо навряд чи їх можна запідозрити в симпатії до Ізраїлю або до самої Сирії. Згідно з повідомленнями AGPS, 85 палестинців було вбито в Сирії в перший рік громадянської війни (2011 рік). У 2012 році кількість загиблих збільшилася до 776 осіб. До 2013 року налічувалася рекордна кількість жертв серед палестинців – 1015, а в 2014 році – 724 осіб. У 2015 році загинуло 502 людини, а за півроку 2016 року війна в Сирії забрала життя близько 200 палестинців. Закатованих до смерті в сирійських в’язницях палестинців AGPS нарахувала (згідно зі звітом від 22 серпня 2018 року) 556 осіб.
Ярмук, найбільший табір палестинських біженців у Сирії, розташований усього за вісім кілометрів від центру Дамаска. У червні 2002 року там проживало 112000 палестинців. До кінця 2014 року населення табору скоротилося до менш ніж 20000 осіб. Люди там перебували без води понад 720 днів, а також жили без електрики протягом останніх років. Понад 70% помешкань табору Дераа були повністю зруйновані через безперервний обстріл сирійською армією та іншими ополченцями. Про це писали в ізраїльських ЗМІ, наводячи дані за 2016 рік.
Куди поділися біженці з цих таборів? Їх просто вбили…
А тепер про підтримку Палестини (називатимемо населену арабами частину Ерец-Ісраель за “зеленою межею” так, як це заведено в багатьох зарубіжних ЗМІ. – прим.ред.) найближчими “друзями”. Ви пам’ятаєте, якого року було створено Палестинську автономію? У 1994-му! А тепер відгадайте – в якому році було відкрито посольство Палестини в Сирії? Тільки не підглядайте в інтернеті – перевірте себе?
У 2016-му!
А в якому році було відкрито посольство Палестини в Бейруті? Не повірите – досі не відкрито!
Як розповів мені мій “турист”, за даними організації “Лікарі за мир”, членом якої він є, від 1947 року, з початком виходу арабів з Ізраїлю, в усьому світі загинуло близько 300 тисяч палестинців. Не всіх було вбито – деякі померли від голоду, спраги, хвороб. Кількість загиблих в Ізраїлі в ці 300 тисяч не входить.
Для отримання даних по Ізраїлю я звернувся до сайту організації “Бецелем”.
За даними “Бецелем”, станом на 31 грудня 2018 року ізраїльська влада утримувала під адміністративним арештом 866 палестинців без пред’явлення звинувачень і суду на підставі конфіденційних свідчень – це рекорд майже за два десятиліття.
Перша інтифада, що тривала з 9 грудня 1987 до 1993 року, забрала життя 164 ізраїльтян і 1491 палестинця.
Друга інтифада, що тривала з 28 вересня 2000 року до 2005 року, забрала 1115 життів з боку Ізраїлю. За цей період було вбито 2952 палестинці. Без ведення бойових дій найбільш “результативним” був 2018 рік, коли загинуло 147 палестинців.
Загалом із 1948 року, за даними все тієї ж організації “Бецелем”, яку аж ніяк не можна запідозрити в прагненні спотворити такі дані, в Ізраїлі загинуло 10433 палестинці (на 2022 рік), і в це число входять загиблі під час Війни за Незалежність.
У 2014 році під час бойових дій між Ізраїлем і ХАМАСом керівництво цієї організації звернулося до ватажка “Хізбалли” Хасана Насралли, і дорікнуло йому, що він не допомагає у “священній боротьбі з сіоністами”. На що Насралла відповів, що “щоночі загиблі герої-шахіди, за його, Насралли, особистим проханням, встають із могил, переміщаються в Газу, де зі зброєю в руках воюють із сіоністами, а вранці повертаються назад у свої могили”.
Ті, хто знайомий із цією людиною, тобто чув його промови, знає, що він ніколи не жартує. Тобто його заява про героїв-шахідів була сказана абсолютно серйозно.
Але що це я все про Сирію? Знищували палестинців не тільки там. Згадайте “Чорний вересень” 1970 року в Йорданії? 1 вересня 1970 року бойовики організації ОВП спробували вбити короля Йорданії Хуссейна. Замах виявився невдалим, але палестинці не заспокоїлися і… розпочалася війна регулярної йорданської армії з формуваннями ОВП. У цій війні взяли участь і Сирія (на боці ОВП), і Ірак (зберігаючи нейтралітет, Ірак допомагав зброєю обом сторонам). У результаті – Ясер Арафат стає головнокомандувачем Армії Визволення Палестини, що призвело, за оцінкою “раїса”, до загибелі 10 тисяч палестинців, хоча ООН оцінило втрати в 25 тисяч. А 150 тисяч палестинців було вигнано з Йорданії.
Ви думаєте, що палестинців убивали тільки в Сирії та Йорданії?
1982 рік, Ліван. Табори біженців Сабра і Шатіла. Після нападу палестинців на християнське місто Дамур, внаслідок якого було вбито понад 400 мирних громадян, терпець ліванців увірвався. Адже до цього вже була різанина в Шекке – 3 тисячі загиблих, різанина в Тель аль-Заатар – від 2 до 3 тисяч загиблих, різанина в бейрутському кварталі Карантина – понад 1000 загиблих. “Сабра і Шатіла” стала просто відповіддю на постійні напади палестинців і відповіли ліванці “голосно” – 3500 загиблих.
* * *
Я можу продовжити цей скорботний список. Мені справді шкода загиблих палестинців, серед яких були жінки і діти. Але найбільше мені шкода загиблих ізраїльтян, яких палестинці вважають винними в загибелі своїх побратимів, а ми з цим погоджуємося!
Так, унаслідок бойових дій в Ізраїлі гинуть палестинці, але їхня кількість у десятки разів менша, ніж кількість палестинців, убитих братами-арабами.
Висновок: зовсім не Ізраїль винен у загибелі більшої частини палестинців, а друзі-араби. Але на своїх сердитися складно…
На жаль, далеко не всі про це знають. Розкажіть про це. Можете навіть не посилатися на мене, головне – розкажіть про це!
Євреї самі призначили себе винними навіть у тому, в чому вони не винні!
* * *
У підготовці цього тексту я користувався відкритими матеріалами згаданих мною організацій, а також використовував:
– виступ доктора Гая Бехора в Інституті міждисциплінарних стратегічних досліджень у Герцелії 2018 року;
– книги Біньяміна Натаніягу “Місце під сонцем” і “Троянський кінь”;
– Роберт Марун Хатем. “Від Ізраїлю до Дамаска”;
– статтю журналіста Джозефа Фара на сайті Worldnetdaily “Міфи Близького Сходу”
