Антисемітизм

“Свої” й “чужі”

| Номер: 02/368 February 2024

Невилікуване юдофобство. П’ятий пунктик Олександра Солженіцина

Олександр КУМБАРГ

Солженіцин і євреї – тема дуже об’ємна. Адже для російського націоналіста письменника Солженіцина єврейська тематика була не просто дуже важливою, а якоюсь ідеєю фікс. Так чи інакше вона звучить у багатьох його творах. А підсумкову картину свого сприйняття євреїв він не полінувався намалювати у важкому двотомнику “Двісті років разом”.

“КОМУСЬ ЦЕЗАР ПІДМАЗАВ”

Антисемітизм незмінно супроводжував творчість Солженіцина. Уже в першому його творі “Один день Івана Денисовича” знаходимо… Цезаря Марковича. “У Цезарі всіх націй намішано: не то він грек, не то єврей, не то циган – не зрозумієш”. Солженіцин показує, що в таборі для ув’язнених йому краще, ніж іншим: “Цезар багатий, двічі на місяць посилки, всім сунув, кому треба, – і придурком працює в конторі, помічником нормувальника” (“придурками” називали зеків, які не займалися в таборах важкою фізичною працею, – О.К.). Ходить Цезар у новій хутряній шапці, присланій із волі:

“Комусь Цезар підмазав, і дозволили йому носити чисту нову міську шапку. А з інших навіть обшарпані фронтові поздирали і дали табірні, свинячого хутра”.

Головний герой – ув’язнений, росіянин Іван – обслуговує Цезаря: “Шухов пам’ятав, що одну миску треба Цезареві нести в контору (той “сам ніколи не принижувався ходити в їдальню”). “Цезар обернувся, руку простягнув за кашею, на Шухова і не подивився, ніби каша сама приїхала по повітрю”. Шухов чекав, чи не пригостить його Цезар покурити. Але Цезар, який розмовляв, “зовсім про нього не пам’ятав, що він тут, за спиною”. І так далі в тому ж дусі.

У романі “В круге первом” зустрічаємо багато в чому безсторонньо показаного філолога з комуністичними переконаннями Льва Рубіна. Його прообразом виступив письменник, дисидент, єврей Лев Копелєв, з яким Солженіцин перетинався у в’язниці та у свій час дружив. Негативно зображено бухгалтера Соломона в п’єсі “Олень і шалашовка”. У романі “Август Четырнадцатого” письменник акцентує, що Дмитро Богров, який убив прем’єр-міністра Петра Столипіна, – єврей, а Столипін дарував би Росії світле майбутнє і позбавив би революцій. “Ленін у Цюріху” ілюструє зловісний образ революціонера Олександра Парвуса, який склав план обвалення Російської імперії і запропонував його Леніну.

В “Архіпелазі ГУЛАГ” Солженіцин з особливою насолодою констатує, що верховодили ГУЛАГом євреї. Наприклад, Нафталій Френкель “став нервом Архіпелагу… Табори начебто й були до Френкеля, але не набули вони ще тієї остаточної та єдиної форми, що віддає досконалістю…” А будівельникам Біломорканалу “впору було б… викласти на укосах каналу шість прізвищ – головних підручних у Сталіна і Ягоди, головних наглядачів Беломорканалу, шістьох найманих убивць, записавши за кожним тисяч по тридцять життів: Семен Фірін. – Матвій Берман. – Нафталій Френкель. – Лазар Коган. – Яків Раппопорт. – Сергій Жук. Та приписати сюди, мабуть, начальника ВОХРи БелБалтЛага – Бродського. Та куратора каналу від ВЦВК – Сольця…” Загалом, куди не глянь – “якщо в крані немає води…” І все це написано в період держантисемітизму в СРСР.

А де росіяни в керівництві ГУЛАГу? Дивимося список керівників: перший (з 1930-го) – Ф.Ейхманс, латиш, потім справді йдуть євреї (Коган, Берман, Плінер – усіх розстріляно під час чисток НКВС) до листопада 1938-го. Потім ідуть росіяни – Г.Філаретов, В.Чернишов, В.Насєдкін і ще п’ять росіян.

Євреї в роботах Солженіцина завжди викликали безліч запитань, але багато літературознавців і читачів вважали за краще не підозрювати автора в антисемітизмі, а списувати все на конкретних шкідливих історичних особистостей, бо не може ж бути антисемітом мужній борець із тоталітарною радянською системою, видатний письменник, нобелівський лауреат, кумир вільнодумної інтелігенції і т. д. А чому, власне, не може? І серед дисидентів юдофоби зустрічалися, і серед хороших письменників. Адже одне іншому часом не заважає. Але згадаймо пушкінське “Ах, обмануть меня не трудно! Я сам обманываться рад”.

ОБЛУДА

При цьому в житті Олександра Ісайовича євреї відігравали вагому позитивну роль. Наприклад, його старту в літературі посприяли Лев Копелєв, його дружина єврейка Раїса Орлова, яка передала в 1962 р. “Один день Івана Денисовича” в популярний “Новый мир”, і редактор цього журналу Ганна Берзер, яка порекомендувала рукопис головному редактору Олександру Твардовському. Помітні євреї серед тих, хто писав хвалебні рецензії на солженіцинські твори.

І серед письменників, які підписували в 1967 р. заяву на підтримку Солженіцина. І серед тих, хто таємно допомагав йому, коли його старанно пресувала радянська влада: розповсюджували, зберігали його роботи, постачали матеріали для “Архіпелагу ГУЛАГ”.

Солженіцин визнавав, що “цю книгу непосильно було б створити одній людині”.

Дисидент Олександр Гінзбург після арешту Солженіцина 1974 р. допомагав його дружині Н.Свєтловій ховати рукописи, налагодив нелегальне ксерокопіювання “Архіпелагу”. Рятував рукописи і літературознавець Євген Пастернак, син поета. А після висилки письменника проводжав в аеропорту його сім’ю, яка їхала за кордон до Солженіцина. Це дорого обійшлося Євгену – втратив роботу в московському інституті.

Для написання романів із циклу “Красное колесо” Солженіцину потрібно було подивитися будівлю Таврійського палацу в Ленінграді, де на початку ХХ ст. засідала Держдума. Друг Солженіцина історик літератури Юхим Еткінд познайомив його з професором-істориком Давидом Пріцкером, і той водив письменника палацом, після чого Давида ледь не звільнили з роботи. Спогади Л.Копелєва стали в пригоді при написанні “Архіпелагу”. Допомагали письменникові правозахисник В.Гершуні, вчений М.Каверін, авіабудівник В.Теуш і його дружина С.Красносільська, літературознавець О.Чуковська…

Коли йому було потрібно, Солженіцин охоче використовував ліберально налаштованих євреїв для вирішення своїх питань, а вони були раді взяти в цьому участь. Але ж радянська влада за це почесні грамоти не видавала.

Прозріння від омани прийшло багато пізніше. Утім, були й ті, хто швидко розгледів за парадним фасадом антикомуніста злегка прикриті, а то й без нього націоналістичні погляди Солженіцина. Наприклад, філософ Г.Померанц, який пропонував йому охолодити свій ксенофобський запал.

“ЗАХИСТ ІНТЕРЕСІВ РОСІЯН”

У 2001-2002 рр. Солженіцин видав два томи книги “Двісті років разом (1795-1995)” як спробу “об’ємно і врівноважено, двосторонньо” висвітлити російсько-єврейські взаємини для визнання обома сторонами “своєї частки гріха”. Але найдоброзичливішим і найдостовірнішим у книзі виявилася її назва. А далі… Уся перша частина праці, що розповідає про події до 1917 р., присвячена тому, що не так уже й погано жилося євреям у Російській імперії. Так, були окремі утиски, не без того, але не варто перебільшувати їхню масштабність. Та й ті виникали не з антисемітизму владної верхівки, не з недобрих намірів, а просто так карта лягла. Пригадується ільфопетрівське, вкладене в уста отця Федора:

“Не користі ж заради, а тільки на виконання волі дружини, що послала мене”

Та й самі євреї багато в чому винні.

Ось, наприклад, процентна норма для євреїв у навчальних закладах. Так, каже Солженіцин, для “талановитої до навчання єврейської молоді” порушувалася “найосновніша справедливість”: доступ до загальноросійської освіти за здібностями і старанністю. Але уряд боявся революції, непримиренності єврейської молоді до державного ладу, а також, що її краща підготовленість до навчання призведе до непропорційності євреїв серед освічених людей, але ж “освічені отримають переважне становище в суспільстві”.

Відсотковий бар’єр був обґрунтований “захистом інтересів і росіян, і національних меншин, а не прагненням до поневолення євреїв”. Ось воно як. Вочевидь, потрібно не тільки не гніватися на самодержавство, а й подяку висловити. Взагалі євреї самі винні – надто вже розумними виявилися. Та й не такою вже й страшною була ця норма: не на всі заклади поширювалася, часом перевищувалася, а вчитися і за кордоном можна було.

Або ось – “межа осілості”. Теж не все так однозначно. З кожним десятиліттям ставала дедалі проникливішою, “не завадила євреям зайняти міцні позиції в найбільш життєво важливих галузях народного життя”. Грошова верхівка євреїв, інтелігенція, ремісники вільно розселялися країною.

Навіть із погромами у Солженіцина далеко не все так просто. Не підпалювався антисемітизм у народній масі урядом, як стверджувала ліберальна і ліва преса. І взагалі погроми – завжди і тільки на Південно-Заході Росії. Проводили їх переважно поляки, українці, молдавани… У самій же Великоросії ніколи й нічого. Тільки проти революційних інтелігентів бувало.

Кишинівський погром 1903 р. – “погромники були переважно молдавани”. Поліція не проявила розпорядливості. Урядовий апарат, що старіє, але аж ніяк не зла воля уряду. Гомельський погром – той узагалі був обопільним: і християни, і євреї нападали один на одного. Погроми 1905 р. у Києві, Одесі та інших місцях – це, коли самодержавство упустило порядок у країні. Але й “єврейська молодь… вагомо ділить ту відповідальність”. Виділялася в революційному натовпі, рвала портрети “особи Государя імператора”, от народ і не витримав, мстився за зганьблене національне почуття. Стихійний вибух мас.

Солженіцин вважає, що не можна говорити про переслідування євреїв у Росії, слово не те: “Це було не переслідування, це була: низка обмежень, – так, прикрих, болючих, навіть і кричущих”. І тут же поруч використовує слово “переслідування” на адресу російських старообрядців, духоборів, молокан.

Заявляє, що обмеження для євреїв у Росії рубежу ХIХ-ХХ ст. зумовлювалися не расовими причинами, а антикапіталістичними – острахом, що будуть вони простий народ експлуатувати. От тільки не уточнює, чому така боязнь була саме щодо євреїв.

Лаючи Російську імперію за бездарних правителів, за невміння розв’язати проблеми єврейського населення, Солженіцин непорушно виступає противником її руйнування: “Еволюційність розвитку виразно брала гору і обіцяла будівельну ґрунтовність попереду”. А ліберали і ліві використовували єврейське питання в боротьбі з самодержавством, розтравлюючи, що рівноправності євреїв у Росії не можна домогтися іншим шляхом, окрім як поваленням самодержавства. А що, був інший шлях? Скільки ж чекати? Ще сотні років “еволюції”?! За такою логікою, чому ж сам Солженіцин не став терпляче чекати еволюції СРСР, чому повстав проти ГУЛАГу держави? Адже теж можна сказати, що не все було так уже й жахливо. І відбулася ж у підсумку перебудова.

“РОСІЙСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ЗАСВОЇЛА ПОГЛЯД ЄВРЕЇВ”

Друга частина “Двісті років” пройнята розповіддю про те, як в СРСР все було погано і як євреї зіграли в цьому дуже велику роль. Лютнева революція – найкраще з того, що трапилося з Росією за довгі століття, що дала рівноправність євреям Росії, для Солженіцина – національне падіння, що рознесло вибухом державний устрій і “надії на розквітле життя”. Хоча саме Лютий давав надії на цивілізований демократичний розвиток. Найкраща частина політизованої російської інтелігенції здійснила цей давно назрілий революційний вибух. Справжні вершки суспільства. Але Солженіцину демократія не потрібна. Він лаяв її й Захід, навіть живучи у Швейцарії та США після вигнання з СРСР.

Більшість російських євреїв зустріли Лютневу революцію захоплено. Деякі навіть зайняли високі пости. І ось за Солженіциним у “лютневі” місяці незримо керував країною виконком Ради робітничих і солдатських депутатів, його лідери продиктували самовдоволено сліпому Тимчасовому уряду програму дій і повели країну “найкоротшим шляхом до загибелі”. А лідери хто у виконкомі? Природно, євреї – Нахамкіс-Стеклов і Гіммер-Суханов (хоча він взагалі-то німець). І інших євреїв у виконкомі предостатньо.

Письменник визнає:

“Лютневу революцію – не євреї зробили росіянам, її було здійснено, безсумнівно, самими росіянами” Але, якщо ж судити, хто найбільше виграв від революції, – “то чи можна було б її назвати інакше… єврейською?..” А “русское население почти от начала получило только вред и развал”. В ідеології Лютого зіграла “домінуючу роль та абсолютна непримиренність до російської історичної влади, на яку в росіян достатнього приводу не було, а в євреїв був. І російська інтелігенція засвоїла цей погляд…”.

Солженіцин згоден, що єврейське суспільство отримало від Лютневої революції все, за що боролося, і “Жовтневий переворот був уже ніяк не потрібен йому”. Крім “головорізної частини єврейської секулярної молоді”. Говорячи про Жовтень, констатує, що росіян “було в більшовиках гнітюче, непробачливо багато”, але присвячує їм лише рідкісні рядки: Леніну (наголошуючи, що і той “був метис, найрізноманітніших кровей”, тобто етнічно неросійський), командирам Червоної армії, генералам та офіцерам імператорської армії, які пішли служити більшовикам, частині селян, що пішли за більшовицькою пропагандою.

Увагу зосереджено на євреях: на вождях, чекістах, командному складі Червоної армії, на шеренгах тих, хто після приходу до влади більшовиків легко пішов за ними, замінив російських чиновників, які страйкували проти більшовизму, і тим самим виручив більшовицьку державність у вирішальні роки. А розсудлива частина єврейського народу їх не зупинила (цікаво, як собі Солженіцин цю “зупинку” уявляв?). Отже, за Солженіциним, усьому єврейському народу і слід за них відповідати.

А ось жертви революції, червоного терору – росіяни. “У безлічі розстрілюваних і топимих цілими баржами”: офіцери, дворяни, священики, земці, селяни. Говорячи про численні жертви ЧК, коротенько згадує, що серед них знаходимо і євреїв – переважно торговців. А де білий контрреволюційний терор? Якось зовсім забув про нього надоб’єктивний письменник.

Щоправда, “головну бойову масу червоних становили росіяни” – “загнані терором мобілізацій” або “у збожеволілій вірі в щасливе майбутнє”. Але сформував-то Червону армію “Лев Троцький за допомогою Склянського і Якова Свердлова”, і євреїв у її лавах було багато.

Зазначає, що спочатку євреї служили і в білій Добровольчій армії. Але потім білі стали ототожнювати більшовизм із єврейством, і шлях євреям до Білої армії виявився перерубаним. Крізь зуби визнає “стихійні погроми”, але всіляко намагається затушувати їх застереженнями: головнокомандувач Денікін прагнув припинити безчинства тощо. А як же червоним вдалося припинити погроми своїх військ?

Нарікає, що єврейство не розпізнало благо від можливої білої перемоги: розумну еволюцію російської держави. От тільки не каже: з подальшими погромами чи без?

ЄВРЕЇВ ВИДИМО-НЕВИДИМО

Радянська влада, що устаканилася в 1920-х, діяла “виразно антиросійськи, на руйнування російської держави і російської традиції”. “Ні, влада тоді була – не єврейська, ні. Влада була інтернаціональна. За складом неабияк і російська” – “однією рукою” погоджується Солженіцин, але “іншою” – старанно показує, що євреїв у тій владі видимо-невидимо. Наприклад, православ’я громила “зграя войовничих безбожників” на чолі з Губельманом-Ярославським. Так, брали участь і селянські сини, але “була разючою, образливою і незмивною участь кожного чужинця”.

Із середини 1920-х у Радянському Союзі піднялася хвиля антисемітизму. Солженіцин плавно підводить до думки, що вона з’явилася аж ніяк не відгомоном старого антисемітизму, а реакцією мас на засилля євреїв у владі, на масовий прихід єврейського населення до столиць.

Він вимушено визнає, що і життя частини євреїв у 1920-1930-х було не цукор: на буржуазію наїжджали, у “воєнний комунізм” цивільних прав позбавляли, непманів-євреїв громили, сіоністів та іудаїзм переслідували. Однак росіяни страждали більше. А для євреїв пом’якшувалося зв’язками в радянських колах.

Зловтішно відгукується про повоєнні репресії проти “космополітів”: вливаючись у революцію, євреї могли б чекати, що колись вона вдарить і по них. Антисемітську політику за Хрущова називає непослідовною: “треба думати, Хрущов і недолюблював євреїв, але й не захоплювався боротися проти них”.

Коли наприкінці 1960-х багато євреїв відсахнулися від радянського режиму, для Солженіцина це стало однією з головних ознак того, що СРСР приречений. Зазначає: тільки коли влада почала тіснити самих євреїв, вони стали відважними дисидентами, ядром опозиційної громадськості.

“А НАОСТАНОК Я СКАЖУ”

У 1968 р. Солженіцин написав книжку “Євреї в СРСР і в майбутній Росії” – найбільш юдофобську зі своїх робіт. Про неї навіть говорити не хочеться – багато в чому та ще гидота. Щоправда, він тоді не намагався її опублікувати, вважаючи ще не цілком завершеною. Однак, якщо не судилося йому до неї доторкнутися, просив надрукувати “в цьому вигляді і вважати мої погляди на питання саме такими”. У 2000 р. твір опублікували без відома автора. Але Солженіцин відмовився визнавати його своїм, говорив про “хуліганську витівку психічно хворої людини”. Але ж як притаманний йому моралізаторський пафос:

“Ніколи я не визнавав ні за ким права на приховування того, що було”.

Сумнівів у його авторстві бути не може. Легко порівняти з “Двести лет вместе”, що вийшли пізніше: той самий стиль, багато думок і фраз такі самі.

Солженіцин – це не варіант політичного антисемітизму, коли політику байдужа національність пригноблених, але він грає на забобонах натовпу, розпалюючи в ньому ще більшу юдофобію. Ні, у Солженіцина усталений біологічний антисемітизм. Хоча, звісно, не погромник, не нацист. Можна назвати його таким собі поміркованим антисемітом із внутрішніми кордонами.

“Двісті років разом” – спроба письменника під кінець життя (“а наостанок я скажу”) об’ємно торкнутися єврейської теми, яка сильно свербить у нього, а також зменшити свій раніше проявлений градус юдофобства – чи то тільки показні реверанси, щоб не забруднити неминучою критикою свою “Нобелівку”, чи то справді явити “місту і світові” еволюцію уявлень, увійти в історію не пропаленим антисемітом, а об’єктивним дослідником, що стоїть над крайнощами баталій.

Щось із об’єктивності вийшло. Скажімо, можна відзначити визнання ним величезної неоднорідності євреїв: “…саме про євреїв… виносити загальнонаціональні судження найважче. Ймовірно, немає на Землі нації більш диференційованої, більш розкиданої за характерами і типами. Рідко який народ являє собою такий багатий спектр типів, характерів і думок, від найсвітліших умів людства до темних ділків. І яке б правило ви не склали про євреїв… негайно ж вам справедливо представлять найяскравіші й найпереконливіші винятки з того”. Власне, таке зізнання спростовує ідею Солженіцина про покаяння народів. Однією фразою про різноманітність євреїв можна було б і обмежитися, і не писати сотні сторінок тенденційного “дослідження”.

Насправді про жодну націю не можна говорити однотонно. Покаяння народів може бути застосоване за відповідних складових тільки для політичних націй. Наприклад, доречно говорити про покаяння всього радянського народу за похмурі сторінки радянської історії, але не ділити його при цьому на окремі етноси з вимогою їхнього якогось окремого покаяння. І не забувати, що були в СРСР і позитивні речі, які Солженіцин, прагнучи показати провину євреїв, намагався не помічати.

Ще один позитивний аспект – переважно доброзичливі відгуки про Ізраїль, засудження радянських кампаній проти сіонізму. У цьому його розбіжності з радянським антисемітизмом. Пояснюється просто: Солженіцин був би радий, якби всі євреї з Росії виїхали до Ізраїлю або в інші країни.

“200 років разом” – явний крок уперед порівняно з його першою версією “російсько-єврейської історії” від 1968 р. Але крок явно недостатній для відображення надскладної теми. Багато в чому Солженіцин так і не зміг приборкати вкорінені в душі антисемітські емоції. У перших рядах обвинувачених – євреї. Книжка виглядає як горезвісна “справа лікарів” – спрямована проти євреїв, але приправлена і росіянами, для фону. І з фактами письменник нерідко не дружить. Наприклад, часом зараховує за прізвищами до євреїв німців, поляків, латишів. Наприклад, чимало обвинувальних рядків він присвятив більшовику, наркому А.Шліхтеру, а той і не єврей зовсім. Рука може втомитися перераховувати банальні протиріччя і класичні подвійні стандарти.

“Ми” у Солженіцина – це росіяни. А євреї – це “вони”. “Свої” і “чужі”. Народ і євреї. У цьому, власне, квінтесенція солженіцинських російсько-єврейських взаємин.