Російський тягар Ізраїлю
Лев Толстой як дзеркало єврейського толстовства: спадщина минулого, що аукається в сьогоденні
Борис ГУЛЬКО
Сьогодні, коли антисемітизм активно повернувся в будні нашого світу, стало зримо, що це явище має не один образ. У кожного народу – свій антисемітизм.
Наприкінці XIX – на початку XX століть класичною країною антисемітизму була Росія. Це й зрозуміло: до масової еміграції євреїв до Америки значна частина ашкеназів світу жила в Російській імперії. Не по всій імперії, а купчасто в межі осілості.
Антисемітизм у Росії був воістину народний. Проявлявся він у погромах.
Бабель описав один такий, що трапився 20 жовтня 1905 року, присвячений даруванню царем народу конституції й пережитий письменником у Миколаєві в десятирічному віці. В оповіданні “Історія моєї голуб’ятні” погромниця підраховує здобич:
“Сім’я їхнє розорити треба, – сказала тоді Катруся і розігнулася над чіпцями, – сім’я їхнє я не можу навидити і чоловіків їхніх смердючих…”
Починаючи з 1881 року, від часу вбивства царя Олександра II і до завершення Громадянської війни, Росію потрясли тисячі погромів, у яких загинули, були скалічені та зґвалтовані сотні тисяч євреїв і єврейок. Безумовно, кількість жертв народного російського антисемітизму поступалася в історії тільки організованому нацистами Шоа.
Не такий вже й однозначний антисемітизм російської інтелігенції. Зеев Жаботинський в есе “Російська ласка” дорікав у ньому російській літературі і пропонував “підрахувати ласку, що ми бачили в різні часи від різних велетнів російського мистецтва”. Мені видається, що баланс при тому підрахунку зовсім не однозначний.
Почну з простого: а про кого російська література писала прихильно? Про “зайвих людей” Онєгіна, Печоріна, Чацького, які плутаються у своїх незрозумілих романтичних почуттях?
Безвольний Обломов? Анна Кареніна, що покінчила життя самогубством? Розкольников? Історія братів Карамазових із загадкою читачеві – який із них убив батька?
Євреїв у повісті Гоголя “Тарас Бульба”, яку вважають антисемітською, описано поруч зі слов’янами (піди розбери нині: як їх називати в їхніх теперішніх розбірках? Запорозькі козаки, начебто, українці. Але вмирають зі словами: “нехай… красується вічно улюблена Христом Руська земля!”).
Козаки представлені Гоголем напівтваринами. Злоба їхня – нелюдська. Злоба до всіх: до жидів, до поляків, татар, турків. Вічно п’яні. Один із них не знімає кожуха влітку. Пояснює: зніме, так одразу проп’є. Дурість їхня зашкалює. Вірять наклепу, що “жидівки шиють собі спідниці з попівських риз”. У розпал війни з поляками бездумно шлють половину свого війська атакувати татар. Через це гинуть обидві половини.
Тарас убиває сина, який виявив людське почуття – любов до жінки. Хоче врятувати іншого, захопленого поляками. Євреї беруться йому допомогти, навіть ризикуючи собою. Дітолюбні, вони твердо вірять: “дитину” треба рятувати.
Але у вирішальний момент злість козака бере гору. Тарас проклинає поляка, якому потрібно дати хабар, і губить сина. Моральний посил повісті залежить від особистості читача.
Велика зворотна тема: чим стали російська література і культура, історія Росії для російських євреїв? Тут можна говорити про беззастережну любов, якій багато єврейських геніїв віддавали всі сили душі. Ісаак Левітан став найбільшим пейзажистом Росії; російська поезія ХХ століття збагатилася довгим списком чудових імен, починаючи з Мандельштама і Пастернака; найбільшим культурологом Росії став Юрій Лотман, який жив в Естонії.
Почуття до Росії відвезли із собою на землю предків перші хвилі сіоністів. Ізраїльський письменник Амос Оз у “Повісті про любов і темряву” міркував:
“Ми обпалені!”
І неможливо стерти ознаки, стерти сліди цієї “обпаленості”, пов’язані зі становленням і переживанням нашого нещасного, трагічного “російського роману”, – ми ним позначені, тавровані, обпалені”.
Особливе місце в багажі російських євреїв, які вирушали освоювати свою країну, були почуття до Льва Толстого. Сам письменник скаржився: “любити євреїв важко, але треба”. Цього не скажеш про любов євреїв до Толстого. Вона була беззастережна.
Цікава реакція Толстого на кривавий кишинівський погром 1903 року. В інтерв’ю американській газеті “North American Newspaper” Толстой стверджував, що в цьому злодіянні “винен уряд”. У листі до сіоністів Е. Лінецького і Д. Шору класик дав нам пораду:
“Відчув важке змішане почуття жалю до безневинних жертв звірства натовпу, здивування перед озвірінням цих людей, начебто християн… Євреям, як і всім людям, для їхнього блага потрібно одне… – чинити з іншими так, як хочеш, щоб чинили з тобою, і боротися з урядом не насильством… а добрим життям”.
У продовженні описуваного Бабелем погрому батько письменника шукає захисту в офіцера козачого роз’їзду:
“Попереду, на розі Рибної вулиці, погромщики розбивали нашу крамницю і викидали з неї ящики з цвяхами, машинами і новий мій портрет у гімназійній формі.
– Ось, – сказав батько і не встав із колін, – вони розбивають кревне, капітане, за що…
– Слухаю-с, – сказав капітан, смикнув повід і поїхав, за ним рушили козаки. Вони байдуже сиділи у високих сідлах, їхали в уявній ущелині і зникли в повороті на Соборну вулицю”.
Оточення Толстого багато в чому було єврейським. Вирушивши в землю предків відтворювати єврейську державу, багато хто віз із собою його ідеї. Амос Оз згадував дитинство:
“Толстовці нашого кварталу любили все людство… прагнули виправити світ… були надихані пацифістськими ідеями”.
Коли після перевороту 1917 року на батьківщині “пророка” його вчення, як і будь-яке неправляче, було заборонене і забуте, в Ізраїлі громади толстовців залишилися. І не просто залишалися. Вони пускали парості в національній самосвідомості ізраїльтян.
Перші 45 років своєї держави ізраїльтянам було не до толстовства. Перед ними стояло майже нездійсненне завдання: вижити.
Перемоги у війні за Незалежність, у Шестиденній і Судного дня мали майже містичний характер. Маленькі й не надто добре озброєні армії євреїв перемагали величезні, озброєні найкращою зброєю, яку постачала супердержава СРСР, армії ворогів.
По ходу в 1967-1970 роках Ізраїль вистояв у Війні на виснаження з Єгиптом. Тепер, здавалося, можна було розслабитися і зайнятися проблемами влаштування життя.
Однак після перемоги на виборах 1992 року соціалісти зробили толстовство своєю правлячою ідеологією. Уряд Рабина-Переса визначив зло, якому можна не відповідати насильством. А навпаки, підставляти іншу щоку.
Цим злом виявилися один із найогидніших екземплярів Homo sapiens століття, що минало, – дітовбивця і творець сучасного тероризму Ясер Арафат і вся його банда.
Виродків, забутих світом, відшукали в їхньому вигнанні в Тунісі, у 1993 році уклали з ними мир, привезли до Ізраїлю і забезпечили зброєю і грошима. ТБ показувало радість ізраїльтян – хороводи, які вони водили на площах єврейських міст з приводу успіху укладення договору з Арафатом.
Було б несправедливо приписати толстовське “непротивлення злу насильством” виключно соціалістам. По-перше, непротивленцем не був Давид Бен-Гуріон. У Суецьку кампанію 1956-57 років Ізраїль відбив у Єгипту Синайський півострів, який майже втричі перевищує розмірами весь Ізраїль. Президент США Ейзенхауер зажадав від Ізраїлю повернення завойованого. Бен-Гуріон 5 місяців бився з американським президентом, але під загрозою серйозних санкцій півострів довелося повернути.
Натомість Бен-Гуріону вдалося отримати від США багато чого – гарантію, що єгиптяни більше не закриють для суден Ізраїлю Тиранську протоку.
Ця гарантія могла запобігти Шестиденній війні 1967 року. На жаль, коли криза розгоралася, у США не змогли знайти документ про гарантію, дану їхнім президентом. І євреям довелося завоювати Синайський півострів знову.
Таке трапляється. У СРСР кілька десятиліть не могли знайти секретну частину протоколу до договору Молотова-Ріббентропа 1939 року.
По-друге, виявився толстовцем і непротивленцем Менахем Бегін, творець правої партії “Лікуд”. Перемігши на виборах 1977 року, він не потіснив правлячих соціалістів. Бегін повернув Єгипту Синай і навіть зруйнував побудоване ізраїльтянами місто Яміт, що примикало до сектора Газа з півдня. Залишся на місці Яміт, можливо, не було б нинішньої війни. Нікуди було б ХАМАСу копати тунелі для отримання нелегальної зброї.
Якось євреї пристосувалися жити по сусідству з організацією Арафата. Рівень тероризму, який вона підтримувала, їм здавався прийнятним. Їх гріло відчуття, що єврейська армія – найгуманніша у світі. Це була армія толстовців. До того, як бомбити будинок, у якому були їхні цілі, євреї обдзвонювали всі квартири і попереджали мешканців. Ще розкидали листівки з попередженням і перед реальними бомбами скидали на дахи гумові муляжі. Незрозуміло тільки – навіщо було після цього бомбити? Тому що обіцяли?
Євреям вдалося створити найлюдинолюбнішу зброю в історії – “Залізний купол”. Замість того, щоб знищити тих, хто запускає ракети по Ізраїлю, “Залізний купол” ганяється за кожною окремою запущеною ракетою.
Генерали жертвували життями своїх солдатів, щоб зберегти життя ворогів. Так під час операції в Дженіні 2002 року турбота про благополуччя сімей терористів коштувала життів 13 військовослужбовців-євреїв.
Не дивно, що після Війни Судного дня 1973 року євреї вже півстоліття не вигравали жодної військової кампанії.
Жахливі злодіяння газоватів 7/10, схоже, позбавили багатьох ізраїльтян тяжкого тягаря толстовської спадщини – “непротивлення злу насильством”. Після півроку військової кампанії прем’єр-міністр Біньямін Нетаніягу виголосив нарешті, що “Ословський процес” і “Розмежування” були помилками.
Зміна національної психології не є одномоментною операцією, проголошенням заклинання – навіть прем’єр-міністром. Але таке заклинання може стати початком процесу позбавлення ізраїльтян від тягаря толстовства.
Важливо, щоб цей процес захопив найгуманніших із ізраїльтян, від яких залежать життя і благополуччя інших – наших генералів.