Єврейське личко «справжньої арійки»
Як єврейський Бог з нацистів посміявся
Фото: Виікіпедія
Ірина ГРАНОВСЬКА
Існує таке поняття – «людський фактор». На нього прийнято списувати всілякі помилки, внаслідок яких неабиякі обсяги роботи зводяться до дірки від бублика, вселенська драма перетворюється на локальний фарсик, ідея, що править народами та країнами, випускає прилюдний «пук».
Так ось, вирішив якось далекого 1935 року нацистський міністр пропаганди гер Геббельс влаштувати конкурс на фотографію самого арійського-преарійського немовляти. Потрібно було показати нації обличчя ідеальної дитини.
Що було далі, напевно, здогадалися всі. Але це ще не означає, що історія не повинна бути розказана, бо вона не лише повчальна, а й цікава.
Так ось, жив та був у Берліні фотограф Ханс Баллін, який мав не лише широку популярність як професіонал, а й недозволено вільні для того часу погляди. І одного разу прийшла до нього з піврічною донькою Хессі оперна співачка Поліна Левінсон, яка побажала сфотографувати своє чарівне чадо.
Поліна та її чоловік Яків, євреї з Латвії, приїхали до Німеччини у 1928 році, щоб зробити кар’єру в Берлінській опері. Проте Якова з театру звільнили через національність, і він став комівояжером.
Знімок вийшов чудовий, і Ганс відправив його на конкурс. Міністр Геббельс був у захваті і вибрав зображення маленької Хессі як обличчя нації. Знімок потрапив на обкладинку головного нацистського сімейного журналу «Сонце в домі» і настільки сподобався чистокровним арійцям, що був перенесений на листівки та широко розтиражований.
Поліна Левінсон, побачивши свою дитину на обкладинці, жахнулася. Час був невиразний, країною котилася хвиля антисемітських погромів, а з глянцю посміхалася єврейська дівчинка, символ арійської чистоти та расової переваги. Поліна вирушила до фотографа, спитати, чому він так вчинив. Той відповів, що чудово розумів, що дівчинка із єврейської родини.
“Я хотів показати сміховинність нацистської ідеї”, – відповів Ганс.
Боячись, що оточуючі можуть розпізнати у Хессі «обличчя нації», батьки перестали з’являтися з дитиною на вулиці. А 1938 року, після того, як Якова затримало гестапо, але звільнено за клопотанням його бухгалтера, члена нацистської партії, сім’я залишила Німеччину. Переїжджаючи з країни в країну, Левінсони зрештою опинилися в Америці. Хессі виросла і стала професором хімії в Нью-Йоркському університеті. Нещодавно Хессі Тафт передала Всесвітньому центру Голокосту “Яд ва-Шем” журнал зі своєю дитячою фотографією. В інтерв’ю німецькій газеті Bild Хессі сказала: «Нині я можу сміятися з того, що сталося. Але якби тоді нацисти дізналися, хто я така, я б, звісно, не вижила».
Тож давайте й ми, разом із Хессі, посміємося з профанації ідеї національної переваги. За всіх часів людям легко давалася віра у свою винятковість. Особливо підживлювана державною пропагандою, що кричить про їхню велич. Особливо тим людям, яким і пишатися більше нема чим. Але від великого до смішного часом відстань виявляється менше одного кроку.
