Ліна Костенко Давидові псалми
Псалом 1
Блажен той муж, воістину блажен,
котрий не був ні блазнем, ні вужем.
Котрий вовік ні в празники, ні в будні
не піде на збіговиська облудні.
І не схибнеться на дорогу зради,
і у лукавих не спита поради.
І не зміняє совість на харчі, –
душа його у Бога на плечі.
І хоч про нього скажуть: навіжений,
то не біда, – він все одно блаженний.
І між людей не буде одиноким,
стоятиме, як древо над потоком.
Крилаті з нього вродяться плоди.
і з тих плодів посіються сади.
І вже йому ні слава, ні хула
не зможе вік надборкати крила.
А хто від правди ступить на півметра, –
душа у нього сіра й напівмертва.
Не буде в ній ні сили, ні мети,
лиш без’язикі корчі німоти.
І хто всіляким ідолам і владам
ладен кадити херувимський ладан,
той хоч умре з набитим гаманцем,–
душа у нього буде горобцем.
Куди б не йшов він, на землі і далі,
дощі розмиють слід його сандалій.
Бо так воно у Господа ведеться –
дорога ницих в землю западеться!
Псалом 2
Чого нуртуються народи і зло не відає кінця?
Хто нам сказав, що ми вінець природи?
Природа варта кращого вінця.
Чому не чуєм сурем судних? Хто осквернив іконостас?
О Господи, Тобі не сумно з небес дивитися на нас?
Що розум збляк і душі сплюскли, і серце в помислах низьке.
О роде людський, роде людський! Чого ж ти коїш нелюдське?
Чи це спокуса та зміїна? Чи Бог тебе не боронив,
що ти злочинствами своїми Господній задум осквернив!
На цей Потоп нема Ковчега. Прости нас, Господи, прости.
І тільки Альфа і Омега, й благословляючі персти.
Псалом 16
Єдиний Боже! Все обсіли хами.
Веди мене шляхетними шляхами.
І не віддай цим людям на поталу, –
вони вже іншу віру напитали.
Одплач в мені, одплач і одболи, –
вони ж моїми друзями були!
Псалом 22
Боже мій, Боже мій, Боже! Душу врятуй від грабунку!
Далекі слова мого крику від снів мого порятунку!
Боже мій, я ж Тебе кличу! Що ж Ти робиш зі мною?
Що ж Ти мій голос, Боже, мені ж повертаєш луною?
Боже, хіба ж Ти пустка? Чом же Ти одвернувся?
Наші ж батьки Тебе кликали – і Ти до них відгукнувся.
Ти ж їх визволив, Боже! Були вони, Боже, спасенні.
Були вони вільні, Боже, хоробрі були і пісенні.
А я – ніщо. Одоробло. Опудало власних городів.
Я – посміховисько людське, бидло поміж народів.
Не віддаляйся від мене, дай мені грім Твоїх кроків.
Немає у мене війська, немає у мене пророків.
Бики мене оточили, вже їхня злоба, як хащі.
Вже пси вишкіряють на мене, як леви, криваві пащі.
Я ж, як вода, розлитий, душу мою загидили.
Серце, як віск, розм’якло, з нього виліплять ідолів.
М’язи мої розв’язались, вмерло моє терпіння,
язик моєї розпуки спалив моє піднебіння.
Бо пси мене оточили, бики узяли на роги,
обліг злоязикий натовп, протяв мені руки й ноги.
Вже ділять мою одежу, уже й жеребкують шати.
Чому ж Ти не хочеш, Боже, на поміч мені поспішати?!
Врятуй мою душу, Боже, благаю Тебе, нездвиженного,
душу мою, одиначку, із лап собаки скаженого!
Я тихо молився, Боже, тепер я кричу вже криком –
прикрий мою душу, Боже, щитом малим і великим!
Не дай мені, Боже, впасти на цьому барвінку хрещатому, –
на всі свої покоління імення Твоє кричатиму!
Чи я завинив чим, Боже, чи я для того й родився?
Голос мій одинокий об вуха Твої розбився.
Увесь я уже розлитий, мов чаша гіркого трунку.
Далекі слова мого крику від снів мого порятунку!..
Уривок з історичного роману у віршах «Берестечко»
***
І той народ, і так по світу гнаний,
сумний народ, що світу дав Христа.
О Божа Мати, змилуйся над нами!
Дай розум в серце й правду на вуста.
***
Я була маленька і стривожена,
зовсім не уміла мудрувать
і гадала, що на світі можна
вік прожить – як вірші прочитать.
Я читала б зранку та й до ночі,
я б читала щиро від душі,
та були до цього неохочі
всі мої малі товариші.
Більше їм подобалось, коли ми
гралися у фанти і квачі,
і з гори стежками польовими
гнали перед себе обручі.
І якщо не потрапляли в зарість –
то як вітер мчалися вони.
І частенько ми тоді врізались
прямо у сусідські баштани.
Сторож нам показував ломаку,
ми кричали, сторожу на зло,
і, мабуть, не стільки з переляку,
як тому, що весело було…
Ну, а потім, о страшній порі,
зажурились наші матері,
і пожеж багряні язики
потяглися до Дніпра-ріки.
Нас тоді розкидало по світу,
звідали біди не по літах…
І лише недавно, цього літа,
знов була я в пам’ятних краях.
Пригадала дні свої дитячі,
“Виросла, – питаю, – дітвора?”
А мене в долину біля Янчі
провели по березі Дніпра.
Мітку показали на вербині,
широко руками розвели:
– Кажуть люди, десь тут, у долині,
всі живцем закопані були.
Тут Одарка – невсипуща мати,
миротвориця дитячих чвар,
і Лаврін, прислів’ями багатий,
і Кривенко – сивий чоботар.
Тут Юрко і чорноока Хана,
всі твої товариші малі…
Тут земля, а в ній – глибока рана.
Не торкайтесь – боляче землі!
* * *
Ісус Христос розп’ятий був не раз.
Там, на Голгофі, це було уперше.
Умер од смерті, може, – від образ,
і за життям не пожалів, умерши.
А потім розп’яли на полотні,
у мармурі, у гіпсі і в граніті.
А потім розп’яли його в мені,
і розп’яли на цілім білім світі.
І тіло з’їли, кров’ю запили.
Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку?
І продавали образ з-під поли,
і не дають умерти чоловіку.
Куди піду? Куди тепер піду?
Де на землі Земля Обітована?
Казарми в Гефсиманському саду,
і всі народи – як розкрита рана…
