Руйнування та забуття
Сумна доля монумента жертвам Голокосту у Євпаторії
Пам’ятник, що руйнується. Фото: Суламіфь Кримкер
Розмову провів Яків ТУЛЬЧИНСЬКИЙ
Єврейську громаду Євпаторії сьогодні представляє рабин Ремісничої синагоги Мендел Гітман. У старому єврейському молитовному будинку йому допомагає його дружина, а в Шабат до неї приєднуються дві дочки-підлітки. У синагозі я також познайомився з єврейським активістом Геннадієм Пріцкером. Дізнався, що у громади є як свої радості, так і чимало проблем: будівля «Хеседа», що руйнується, занедбаний старий єврейський цвинтар, брак єврейської молоді… Я приїхав до Євпаторії з Ізраїлю і, опинившись там, прийшов у громаду взяти інтерв’ю про її сучасне. Проте місцеві євреї звернулися до мене з проханням повідати світові про їхню давню, невирішену біду. Зустрівшись, ми поїхали до високого залізного паркану, що приховує від людських очей пам’ятник жертвам Голокосту, який руйнується. Пізніше, коли я написав про це в соціальних мережах, то, на жаль, зіткнувся зі шквалом критики від деяких користувачів, які писали в коментарях, що «в руках загарбників не буде радостей». З цим важко сперечатися, але хотів би нагадати, що йдеться про забутий монумент жертвам Голокосту. Погодьтеся, убиті багато років тому євреї не винні в тому, що нацисти знищили їх саме в Криму, нині окупованому Росією.
в Євпаторії є й інше, більш відоме, доглянуте поховання жертв Голокосту – меморіальний комплекс «Червона гірка», споруджений на місці поховання біля перетину проспекту Перемоги та вулиці 9 Травня. Він включає братську могилу жертв фашизму, пам’ятник морякам-десантникам, пам’ятник «Скорботна мати» з Вічним вогнем та міський парк з площею для проведення пам’ятних заходів. “Червона гірка” легко доступна, на ній завжди можна покласти квіти, показати це місце дітям та онукам. Але це неможливо щодо другого, закритого для відвідування і напівзруйнованого монумента жертв Голокосту, що знаходиться в районі станції Євпаторія-Товарна, на вулиці 51-ї Армії, 4. Прохід до нього обмежений вже багато років, і місцева влада не робить нічого, щоб допомогти єврейській громаді. Вони не бажають відкривати дорогу до пам’ятника, фактично не дозволяючи громаді розпочати його реконструкцію.
Євпаторію було окуповано 31 жовтня 1941 р. Через три дні до міста прибула айнзацкоманда 11а. Вже 6 листопада було видано наказ про реєстрацію євреїв, було зареєстровано 750 осіб. Було також видано накази про обов’язкове носіння відмітних знаків, про здачу цінностей. 20 листопада євреїв зібрали під приводом переселення. На збірний пункт з’явилося 650 осіб. Тут їх протримали два дні, а 23 листопада партіями завантажили в машини та відвезли до товарного вокзалу до протитанкового рову, де розстріляли. З усієї єврейської громади Євпаторії вціліли лише два євреї: мешканка міста Фішгойт врятувалася завдяки тому, що знайома караїмка принесла їй паспорт загиблої під час бомбардування сестри, з яким вона втекла з Євпаторії; шевця Біренбаума по черзі ховали у себе чотири російські та українські родини.
Після звільнення міста комісією було встановлено, що, за неповними даними, в Євпаторії замучено та розстріляно понад 12 тис. євреїв та дітей від змішаних шлюбів, якщо один із батьків був євреєм. Здавалося б, пам’ять про них слід гідно зберігати, але…
– Як давно закритий прохід до пам’ятника? – питаю я рабина Гітмана.
– Ще з часів СРСР. Точна дата мені невідома. Монумент, як і раніше, розташований на закритій відомчій території Кримської геологорозвідки, і доступ до нього закритий парканом та масою бюрократичних перешкод. (У цьому я переконався особисто, вирушивши разом з єврейськими активістами до розстрільної ями на околиці міста. Лише після 20 хвилин принизливого очікування за парканом, дзвінків до охорони та довгих переговорів з людьми по той бік паркану нас неохоче пропустили на територію, де розташований пам’ятник, – Я. Т.)
– Хто покоїться в цьому місці?
– Там лежать кістки 2000 євреїв, а також кримчаків та військовополонених. Пам’ятник відкрили 1967 р., а 2002-го за підтримки єврейської громади реконструювали. Саме тоді на шестиметровій стелі небайдужі люди встановили плити з італійського мармуру. На бічних плитах меморіалу зображена символічна Стіна Плачу та Скрижалі Завіту з десятьма заповідями. А на центральній плиті вибиті слова з поминальної молитви Їзкор: «І пробачу я (всім племенам їхні гріхи), але крові народу мого, пролитого ними, не пробачу». Слова укладені в композицію: розкриті долонями вгору руки, ліворуч від них – дубова гілка (скорбота), пов’язана з лавровим листям (слава) і переходить у колючий дріт, який обвиває залізобетонний стовп, що підноситься. Все це символізує єднання життя та смерті. Автори проекту – голова громади Юхим Трахтенгерц та директор клубу «Хесед Шалом» Лідія Вульфович. В камені його втілив відомий скульптор Віталій Зайков.
– Що сьогодні відбувається із пам’ятником?
– З роками він занепадає. Територія навколо стели недоглянута, занедбана, поросла травою. Навколо валяються старі вицвілі могильні вінки, перекинуті кошики з пластмасовими квітами, що втратили фарбу, та інше цвинтарне сміття, створюючи навколо вельми непривабливу картину.
– Уявляю, як ви втомилися від цієї виснажливої боротьби…
– Звичайно, ми дуже втомилися, але продовжуємо боротися, сподіватися та вірити. Віра завжди підтримувала євреїв, навіть у найскладніші часи. І я не відступлюся. Те, що монумент нині підданий забуттю, – справжня біда для нас! Ми наполегливо просимо дати нам доступ до пам’ятника, щоб там було організовано такий самий меморіал, як і на «Червоній гірці». Окрім вільного проходу до монумента, ми вимагаємо провести в цій зоні розмежування та допомогти нам знайти кошти на реконструкцію, адже з роками пам’ятник розсипається. Так, там проводився суботник, про що влада повідомила нас у своїй відповіді на наші звернення, але погодьтеся: на давно занедбаній та недоглянутій території віник не принесе великої користі. Потрібна повна реконструкція, відновлення пам’ятника, якісний догляд, матеріальні вкладення, щоб там виник реальний меморіал, щоб люди мали можливість у будь-який час без перешкод прийти та привести своїх дітей, онуків, щоб туди могли вільно приходити педагоги, студенти та школярі, дослідники.
– Видно, що на цій пам’ятці досі немає плити з іменами загиблих…
– І це теж наша трагедія, адже імена розстріляних там 2000 жертв Голокосту й досі невідомі широкому загалу. Громада постійно пише листи до різних органів, але регулярно отримує відписки. Коли до монумента приїжджають родичі розстріляних, вони також не можуть підійти туди.
До розмови долучається активіст Геннадій Пріцкер, який написав «нагору» вже не один лист, у відповідь на всі незмінно надходять формальні відписки.
– Геннадію, що б ви хотіли додати до сказаного рабином?
– Громада намагається провести навколо монумента прибирання хоча б самотужки, але кожен наш прохід до монумента починається зі скандалів, нас не пускають на територію, як ви самі бачили, нам доводиться довго стукати в паркан, дзвонити в охорону, нестерпно довго узгоджувати свій прохід, терпіти постійні приниження. Просто так до пам’ятника пройти неможливо. А ми хочемо зробити там гідний суспільний простір.
– Коли ви дізналися про цю ситуацію?
– 2012-го і з того часу живу заради того, щоб виправити це становище. Я вважаю це справою свого життя.
– Вас не пропускають до монумента, бо він перебуває на закритій відомчій території?
– Так. І коли нам, після скандалів, нарешті дозволяють підійти до пам’ятника, щоб прибрати там, покласти квіти та прочитати Кадіш, то ми маємо при вході пред’являти охоронцеві паспорти, які він реєструє. Це боляче, принизливо та несправедливо. А найприкріше, що половина жителів міста зовсім не знає про це трагічне місце.