ЛУК’ЯНІВСЬКЕ ЄВРЕЙСЬКЕ КЛАДОВИЩЕ: ПОВЕРНЕННЯ ІЗ ЗАБУТТЯ
Культура народу – це надбання поколінь, що не може існувати без досвіду минулого. Вона базується на колективному досвіді народу, людства, на його знаннях, уміннях, традиціях. Людині властиво зберігати в пам’яті минуле і передавати його наступним поколінням.
У багатьох країнах із давньою культурою відвідування місць поховань є не менш важливим звичаєм, ніж зустріч із своїми сучасниками. Адже цвинтарі є невід’ємною частиною життя та свідченням того, що колись відбувалось на теренах нашого краю – це музеї під відкритим небом. Вони нагадують про видатних людей та інформують про історичні події, звертають увагу відвідувачів на будівельні, культурні та мистецькі особливості різних епох. Вони пов’язують минуле, сучасне та майбутнє. В них відображаються менталітет, звичаї та традиції, а також, звичайно, віра людей. Тут зберігалися таємниці рідної культури. В історії міста цвинтар часто ставав межею автентичної культури, концентрацією мистецької спадщини, яку вони нам залишили і яка належить Україні.
Великим є інтерес до цієї спадщини, а також до її дослідження та наукового опрацювання, оскільки особливості культури, звичаї, традиції, поховальні ритуали євреїв, організація цвинтаря є все ще маловідомими для загалу. Єврейські цвинтарі у містах та містечках України мали свої особливості. Вони відігравали суттєву роль в ідентифікації національного складу міста, визначали габарити єврейської дільниці. Як відомо, далеко не кожна єврейська громада мала право на утримання свого цвинтаря. Проблема його появи у місті залежала від волі власника міста і, як правило, до початку XVIII ст. у більшості міст України знаходила своє вирішення.
На теренах України євреї вперше отримали привілеї, які гарантували непорушність і охорону їхніх кладовищ згідно з Каліським статутом (пол. Statut kaliski), виданим Болеславом Побожним (пол. Boleslaw Pobozny), у 1264 році.
Поховальний ритуал євреїв був чітко регламентований. Кожна громада мала своє поховальне братство Хевра Кадіша, куди входили найдостойніші члени громади і яке активно займалося організацією похорон та залагодженням всіх формальностей, пов’язаних із цією сумною подією. Цвинтарі мали також свій внутрішній порядок та встановлені правила догляду.
Відома річ, що старі єврейські цвинтарі відійшли у вічність. Адже, якщо немає носіїв культури – немає й самих цвинтарів. Все ж єврейський цвинтар продовжує виконувати свою функцію, навіть якщо на ньому вже не відбуваються нові поховання. Адже ліквідація території цвинтаря та відсутність його зовнішніх атрибутів – надгробних плит, огородження, мацев, омивальних будинків – не означає зникнення цвинтаря, оскільки поховання залишилися під землею. Тому хибним у своїй основі видається твердження, що «недіючі» цвинтарі, які зараз «не використовуються», є «покинутими» або «колишніми» єврейськими цвинтарями. Згідно із релігійними традиціями євреїв, перепоховання померлих чи перенесення цвинтарів є неможливим. Саме цією вимогою єврейські цвинтарі відрізняються від християнських, які повсякчас є «діючими» і відповідно наступні генерації дбають про своїх попередників.
Відвід землі на периферії м.Києва Лук’янівці під кладовище для поховання осіб юдейського віросповідання, що відбувся наприкінці XIX ст., пов’язаний з обмеженою площею старого єврейського цвинтаря, що існував від кінця XVIII ст. у місцевості Звіринець (донині не зберігся). Міська дума мусила розглядати питання про переповнення цього некрополю. Л.Проценко на підставі матеріалів ДАК відзначала: «Дума доручила міському землеміру А.Терському на підставі того, що питання про відкриття нового єврейського кладовища є невідкладним, відвести нове місце. Дума вирішила, що це буде місцевість за Лук’янівською дільницею – це позбавить від необхідності перевозити померлих через усе місто, тому що більшість євреїв мешкала на Подільській, Плоскій та Либідській дільницях Києва». Зауважимо, що для тієї ж Либідської поліцейської дільниці Лук’янівка була аж ніяк не ближчою за Звіринець, але рішення міської влади про відвід землі для кладовища за Лук’янівкою, офіційно ухвалене у 1888 році, логічно витікало з того, що у 1884-му місто продало представникам єврейської громади садибу на тій самій Лук’янівці для влаштування Єврейської лікарні.
Погодження цього варіанту між зацікавленими сторонами тривало доволі довго. Зрештою, у квітні 1893 року губернське правління погодило креслення й кошторис на будівлі для нового єврейського кладовища, що їх склав на замовлення громади відомий київський архітектор В.Ніколаєв. Відповідна архівна справа містить також план майбутнього кладовища.
Наступного 1894 року Лук’янівське єврейське кладовище почало діяти. На його утримання відраховувалася частина коштів, що їх сплачувало київське єврейство до міської каси у вигляді інтегрального податку на вживання кошерного м’яса (так званий «коробочний збір»). Збирання коштів велося також від благодійників за допомогою спеціально створеного громадського правління з нагляду за кладовищем.
Нове Лук’янівське єврейське кладовище, разом з улаштованим біля його північної частини окремим караїмським некрополем, зайняло значний простір на незабудованій місцевості, обмеженій Великою Дорогожицькою вулицею, схилами Реп’яхового й Бабиного ярів та межею Кирилівського православного кладовища, яке прилучалося до Кирилівської церкви та лікарні. На терені цього некрополя було поховано багатьох видатних юдейських діячів. На Лук’янівці упокоїлися декілька цадиків – єврейських праведників – з дуже популярної серед прихильників хасидизму на Київщині родини Тверських. Приміром, у листопаді 1902 року на цьому кладовищі при великому скупченні народу відбулося поховання цадика з м.Макарів Давида Тверського. У вересні 1904 року весь єврейський Київ ховав на Лук’янівці знаменитого цукрозаводчика-мультимільйонера та філантропа Лазаря Бродського. Його могилу влаштували в спеціальному склепі майже навпроти центрального входу, біля будинку для обмивання. У 1912 році на Лук’янівському єврейському кладовищі було поховано провідного єврейського громадського діяча Києва, видатного лікаря-офтальмолога М.Е.Мандельштама, у 1915 році – знаного правника, ученого-цивіліста та адвоката О.С.Гольденвейзера.
За революційної доби зникла «межа осілості», що обмежувала права євреїв стосовно проживання у Києві, офіційно ствердилася єврейська громада Києва. Але революція стала в той самий час початком тотального наступу на юдейську релігію і традиції (та й на релігію взагалі). Це стосувалося й поховальних обрядів. 1 червня 1919 року було оприлюднено декрет Раднаркому УСРР за підписом X.Раковського «О кладбищах и похоронах». Він проголошував, що «все кладбища, морги и крематории, а также организации похорон граждан поступают в ведение местных совдепов, по отделам коммунального хозяйства». Тільки-но декрет набув чинності, як київські комунальні служби зупинили діяльність єврейських поховальних структур. Це викликало спалах обурення віруючих євреїв. Траплялися випадки затримки поховань.
На реєстрацію терміново надійшов статут Київського єврейського поховального товариства «Хевро-Кадіша», яке ставило собі за мету «обеспечить еврейскому населению г.Киева, на случай смерти кого-либо из этого населения, возможность устройства религиозных похорон и панихид по иудейскому обряду». Відвідувачі київських синагог у численних листах наполягали на визнанні владою цього товариства, підкреслюючи, що воно користується повною довірою єврейського населення міста. Врешті-решт у 1920 році реєстрація «Хевро-Кадіша» таки відбулася, але діяти цьому товариству довелося не надто довго. Подальші події спричинили до корінного зламу громадської свідомості єврейської спільноти. Релігія під невпинним і жорстким тиском радянської ідеології, підкріпленим освітніми та адміністративними заходами, втрачала позиції. У середині 1920-х розпочалося систематичне закриття синагог, немовби «на прохання трудящих євреїв». Як альтернативу старим юдейським некрополям було відкрито єврейську частину на православному Куренівському кладовищі, цілком підвладну комунгоспові. Тоді ж було остаточно скасовано єврейські поховальні товариства під приводом нібито їх корисливості й хабарництва.
Загальна площа Лук’янівського єврейського кладовища, згідно із статистичним оглядом київських кладовищ (1929 р.), складала 23,3 га.
Благоустрій Лук’янівського єврейського кладовища істотно постраждав у 1932 році, коли завод «Більшовик» отримав дозвіл Київської міськради на демонтаж цегляної стіни навколо цього цвинтаря з використанням цегли для своїх будівельних потреб. Керівництво заводу обіцяло натомість спорудити огорожу з іншого матеріалу, але виконувати свою обіцянку не поспішало, через що після знесення частини муру по фронту вулиці Мельникова цвинтар неможливо було захистити від проникнення худоби й злочинних елементів. Дізнавшись про таке неподобство, президія міськради заборонила подальше руйнування стіни та спеціальною постановою зобов’язала директора заводу «протягом декади встановити нову огорожу на місці старої». Зрештою замість значної частини кам’яної стіни кладовища вздовж вулиці Мельникова з’явився дерев’яний паркан. Цегляні стіни збереглися тоді лише з боку сусіднього караїмського кладовища та з південно-східного боку єврейського цвинтаря (разом з бічною брамою). У 1937 році кладовище довелося закрити для подальших поховань унаслідок відсутності вільних місць.
Упродовж 1941-1943 рр. на території кладовища та поблизу нього – у Бабиному Яру – розгорталися жахливі події, пов’язані з масовими вбивствами людей, зокрема євреїв та ромів, нацистськими окупантами. Відомо, що у 1943 році для влаштування печей з метою спалювання тіл загиблих у Бабиному Яру спеціальна команда в’язнів Сирецького концтабору використала пам’ятники й металеві огорожі з єврейського кладовища.
У повоєнні роки кладовище перебувало у занедбаному стані. Утім, на його території залишалися тисячі могил та поховальних склепів (про масштаб цих споруд можна судити на підставі фотознімків 1953 року). Остаточне рішення про знищення цього некрополя було прийняте міськвиконкомом 26 червня 1962 року. В ухвалі зазначалося, що загальну територію кладовища площею 26,9 гектарів слід «передати Управлінню Зеленої Зони для утворення скверу та парку відпочинку», що громадянам пропонується перенести поховання на інші цвинтарі, а «надмогильні споруди, які залишаться безгосподарними (пам’ятники, плити, огорожі) після 1 січня 1963 року зняти та оприходувати». Рішення мотивувалося тим, що нібито кладовище «старо-єврейське-караїмське, розташоване по вул.Мельникова, №№ 82-86, закрите у 1937 році і зараз перетворилось в зарослі диких чагарників, а більшість надмогильних споруд зруйновано ще під час німецької окупації». Насправді ж існують свідчення, зокрема у нарисі відомого письменника В.П.Некрасова, стосовно того, що планомірне знищення поховань на цвинтарі проводилося у повоєнні роки: «Известно, что немцы в порыве слепой злобы уничтожили центральную аллею. На остальные не хватило сил и желания. Остальное совершено потом. Кем? Никто не знает или молчит. Это работа планомерная, сознательная. С применением техники. Без бульдозера или трактора, а то и танка, не обойдешься». Зрештою, за наявними відомостями з єврейського цвинтаря було перенесено близько 1500 поховань, інші десятки тисяч надгробків було знищено чи утилізовано. Окремі залишки поховальних плит і пам’ятників було скинуто у Реп’яхів яр.
Далі буде
Автор: Михайло Гутор – завідувач архівним відділом НІМЗ «Бабин Яр»
