ПРО КНИГУ IСААКА ТРАХТЕНБЕРГА «БАБИН ЯР. МИНУЛЕ І СЬОГОДЕННЯ».

Олександр МУРАТОВ | Номер: Ноябрь 2016

bab_1Я (та й велика кількість інших людей) все своє свідоме життя щиро вважав, що маю прекрасну пам’ять і неабияку ерудицію. Однак, прочитавши книгу академіка Трахтенберга, заробив жахливий комплекс неповноцінності. Ця літня людина знає і пам’ятає стільки, що може змагатися з потужним комп’ютером. І справа не тільки в тих жахливих подіях, які відбулися в Києві у вересні 1941 року. Про це всі знають. І знали навіть тоді, коли це замовчувалося радянською владою. Більше того – існує безліч публікацій на цю тему. В тому числі й дуже переконливих публікацій. Але Ісааку Михайловичу вдалося не тільки зібрати найвражаючі факти і свідчення докупи, а також спромогтися зробити ретельний аналіз причин цієї трагедії, не тільки зосередитись на трагедії Бабиного Яру, а й показати всю картину войовничого антисемітизму, який охопив у ХХ сторіччі майже весь німецький народ, а до цього значну частину російського народу. Й, чесно кажучи, так званого «радянського народу». Велика частина тексту присвячена горезвісній «справі лікарів-вбивць», ініційованій особисто Сталіним.

Я не дуже згодний з деякими авторами, публікації яких Трахтенберг помістив у своїй книзі, які досить категорично розрізняють державний антисемітизм з антисемітизмом побутовим. Треба об’єктивно поглянути на постаті вождів Радянського Союзу та Третього рейху. Хто такий Гітлер? Звичайний міщанин. Простий єфрейтор. Ось як він сам пояснює витоки свого антисемітизму в своїй програмній книзі «Майн кампф»: «Мій старий, я думаю, в самому підкреслюванні слова «єврей» бачив ознаку культурної відсталості… І хоча він був твердий і непохитний в своїх національних почуттях, він все ж таки залишався вірним своїм «передовим» поглядам і навіть спочатку передав їх частково мені».
Однак, мешкаючи вже у Відні, начитавшись антисемітських брошур, юний Адольф зізнається: «Тепер я вже більше не намагався уникнути обговорення єврейського питання. Ні, тепер я й сам шукав його. Я знав, що згубний вплив єврейства можна відкрити в будь-якій сфері культурного й художнього життя…». Свій антисемітизм Гітлер розбірливо не мотивував. Він без всяких доказів писав: «Все, що ми маємо тепер у сенсі людської культури, у сенсі результатів мистецтва, науки і техніки – все є майже виключно продуктом творчості арійців…». Однак це відверта брехня! Не дивлячись на значний внесок німців у розвиток цивілізації, все ж вони в цьому сенсі не випереджують інші народи. А якщо говорити про євреїв, то якраз їх внесок величезний. І в абсолютному вимірі, і в відсотковому – якщо взяти до уваги кількість великих імен по відношенню до чисельності народу. Те, що вони в цьому відношенні перевершили «арійців» – це, як казав Остап Бендер, «медичний факт». А обвинувачувати (як це робить Гітлер) євреїв в тому, що вони “примазувались” до інших народів, щоб мати можливість впливати на науку і культуру цих народів – ганебне невдячне глупство. Адже євреї це робили і роблять на користь тих держав, в яких жили і живуть. Всі чесноти, якими наділяє Гітлер арійців, ще в більшій мірі притаманні євреям.
А що ж Сталін? Тут знов-таки спостеерігається безглуздий «зоологічний» антисемітизм. Жодної логіки. Навіть на шкоду собі. Розгнівавшись на професора Виноградова (позаяк зовсім не єврея) за те, що той наполегливо радив йому на деякий час відійти від справ і відпочити, щоб відновити здоров’я, вождь не тільки наказав ув’язнити цього професора, а й репресувати всіх медиків-євреїв. Й тих, що були зовсім непричетні до його лікування. Чому? Бо Сталін був елементарним побутовим антисемітом. Це як в романі Кетрін Енн Портер «Корабель дурнів». Там один персонаж, розповідаючи про становище в нацистській Німеччині, жартома каже іншому, який пронацистськи налаштований: «Там тепер переслідують євреїв та велосипедистів». На що його співрозмовник запитує: «А велосипедистів за що?» – «А євреїв за що?». Семінарист-недоучка Сталін міг не любити євреїв й на безпідставному релігійному грунті (Христа розіп’яли!), й через комплексування перед значно освіченішими колегами по Політбюро – Троцьким, Каменевим, Зінов’євим. Це я шукаю логіку в його діях. Але цілком можливо, що жодної логіки і не було. А був примітивний позалогічний побутовий антсемітизм. При чому досить вибірковий. Адже він наблизив до себе Лазаря Кагановича та Льва Мехліса. А в цілому євреїв не любив. Як і мільйони простих росіян, які за часів царату не жили поряд з євреями (ті жили в Україні, Польщі та Білорусії), однак ненавиділи їх. З 12-ти присяжних засідателів на київському процесі Бейліса десятеро були українцями, а двоє великоросами. І що ж ви думаєте? Як потім стало відомо (від двох засідателів) нещасний Мендель Бейліс був виправданий десятьма голосами проти двох. Один з цих двох голосів безумовно належав старшині присяжних Мельникову, який агітував присяжних засудити Бейліса. Хто був другий, важко сказати. Але сам цей факт красномовно свідчить про найбільше поширення антисемітизму саме серед росіян. Чорносотенні «Союз руського народа» та «Союз Михаила Архангела» головним чином складалися не з українців. І це документальний факт. Чи були і є серед українців антисеміти? Безперечно є. Чого варта горезвісна МАУП, кузня юдофобських кадрів. И під час війни існувало чимало мерзотників-поліцаїв з українців та й просто осіб ласих до єврейського майна, які допомагали німцям вишукувати євреїв. Але ж була велика кількість й тих, що з ризиком для життя переховували євреїв. Так що (особливо тепер) українцям в цілому не варто вибачатися за Холокост. А от за сучасні випадки антисемітизму вибачитись слід. І не лише вибачитись, але й вжити найжорстокіших заходів для покарання тих, хто дозволяє собі знущання з євреїв.
Причин для антисемітизму досить багато. Зрідка вони реальні, як у так званих «палестинців» та їх арабських покровителів. Але частіш за все вони уявні і ґрунтуються на забобонах, заздрощах і традиційному глупстві. Цим можуть бути заражені не тільки темні, неосвічені люди, а й побутові антисеміти, які час від часу приходять до влади. Ось тоді й спалахують Холокости. Такою є сумна даність. І треба з цим послідовно боротись.
***
Писати рецензію на цю книгу – непроста справа. Та й, чесно кажучи, передмова Івана Михайловича Дзюби і є прекрасною рецензією та ретельним аналізом всього, що в ній написано.
Гадаю, щоб була якась користь від моєї роботи, мені варто спробувати коротко описати її зміст.
Архітектоніка книги дуже складна. Вона складається з передмови Івана Дзюби і «Від автора», післямови академіка Сергія Комісаренка, численних нарисів Трахтенберга, його листів до високопосадовців як радянських часів, так і незалежної України, в яких він звертає увагу на відверті прояви непокараного антисемітизму, з цитат, а іноді й повних творів його однодумців, з великої кількості віршів, присвячених трагедії Бабиного Яру, а також з його щоденників, починаючи з 17 вересня 1986 року й до 7 липня 2016 року (російською і частково англійською мовами).
У «Передмові» академік Дзюба аналізує книгу, відзначаючи її численні досягнення. У розділі «Від автора» Трахтенберг коротко розповідає про людей, які згадані ним в книзі, а також цитує свою колишню публікацію на тему антисемітизму й ксенофобії: «Привид бродить по Європі, привид антисемітизму! Маячить цей привід і в XXI столітті. Отже, вирішив напередодні роковин трагедії Бабиного Яру знову звернутися до цього сумного питання та написати сповідь на основі попередніх моїх книг спогадів, роздумів, пам’яті. І не тільки. У цьому виданні також надано нові матеріали та замітки з неопублікованого, останніх «записів на полях» нових записних книжок».
Перша глава називається «Кров Бабиного Яру завжди повинна стукати в наші серця» і складається з п’яти невеликих розділів, перший з яких головним чином розповідає про те, як Євген Євтушенко написав і намагався надрукувати свою потім знамениту поему «Бабин Яр». Це дуже цікава історія, майже неймовірна для радянських часів, коли ця єврейська трагедія всіляко замовчувалася навіть післясталінською владою. Там так само вміщено свідоцтво Якова Капера, узня жахливого Сирецького табору для військовополонених, який дивом вцілів в тій м’ясорубці. В’язнів цього табору есесівці примушували розвантажувати душогубки з трупами євреїв. І один з військовополонених побачив серед мерців свою дружину і двох своїх дітей. Стає моторошно, коли читаєш ці рядки.
Другий розділ присвячений вже часам горбачовської «перебудови», коли автор намагався листами до різних державних інстанцій та провідних діячів культури привернути увагу до фактів відвертого антисемітизму. Інстанції так і не відгукнулись. А діячі культури? Хто їх тоді (та й тепер!) слухав і слухає? З їх точкою зору рахуються лише тоді, коли вона співпадає з точкою зору влади, а якщо не співпадає, то до неї прислуховуються тільки за кордоном, і вже як відлуння впливає на нашу на вітчизняну владу.
Третій («Не можна далі зволікати»), четвертий («Треба приймати міри») розділи – це теж звернення до інстанцій і впливових осіб, і є таким же голосом, «що волає в пустелі». П’ятий розділ підсумовує чотири попередні: «З гіркотою можна констатувати на багатьох прикладах, що загроза фашистських акцій та бузувірської пропаганди все більше зростає.» Наприкінці цього розділу він цитує Нобелівського лауреата німецького письменника Генріха Белля: «Щоб ніколи не повернувся фашизм у наші країни, а головне – в наші душі, я б у кожному місті і містечку Європи поставив однаковий пам’ятник, на якому були б вирізьблені страшні слова – символи XX сторіччя: Дахау, Освенцим, Бабин Яр. Може тоді цей жах не повториться!..»
Друга глава книги («Забути – означає зрадити») – це нариси і статті. Перша – «Не забути ніколи!», де описується трагедія, в тому числі вустами її свідків Якова Капера і Давида Будника, які дивом вижили в цій жахливій м’ясорубці; «Свідоцтва врятованих» – розповідь Бориса Забарка, Раїси Майстенко, Іди Пінкерт («Я втекла з Бабиного Яру»), Ревеки Шварцман, Рувима Штейна («У Бабиному Яру мене розлучили з мамою і сестрами назавжди…»), Фіри Штенберг, якій вдалося з матусею втекти («Це супроводжувалось великим ризиком, жахом і хвилюванням»). Теперішні свідоцтва ще живих свідків трагедії сприймаються сьогодні як «своєрідний погляд з сьогодення, і це може виявитись надзвичайно глибоким і несподіваним проникненням в складність взаємин між історією і сучасністю». Друга стаття – «Фронтовики воюють за правду» головним чином розповідає про мужню боротьбу прекрасного письменника і справжнього Громадянина Віктора Некрасова проти потужних зусиль радянських бонз замовчати жах Бабиного Яру. Яка причина тих зусиль? Важко точно сказати. Одна з них – сталінська антисемітська кампанія проти Єврейського антифашистського комітету (який під час війни зібрав по світу величезні гроші для потреб Радянської армії), проти так званих «безродних космополітів», тобто діячів культури і мистецтва єврейської національності, і нарешті горезвісних «лікарів-убивць». На цьому тлі вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру було неможливим. Але як це пояснити людям? Про це пише Некрасов у своєму нарисі “Камінь у Бабиному Яру»: «…Його (Бабин Яр – О.М.) наказали забути… Кимось було сказано: «Пам’ятник? А чому пам’ятник? Людям, яки добровільно пішли на смерть? Без спротиву, без протесту? У нас боягузам пам’ятники не ставлять…» Ким і коли конкретно це було сказано – не так вже і важливо, можна тільки здогадуватись. Але зерно впало на благодатний грунт…» І це діяло. Я сам багато разів чув таке. А потім зрозумів, що, по-перше, неймовірно потужна, можна сказати, тотальна радянська пропаганда (як тепер путінська) в останні передвоєнні роки всіляко замовчувала звірячі антиєврейські акції в Німеччині, по-друге, старі євреї ще добре пам’ятали німецьку окупацію часів першої світової війни, коли вони, бо ідиш дуже близький до німецької мови, прекрасно співпрацювали (як і більшість українців) з німецькими солдатами. Адже гетьманат Скоропадського головним чином тримався на кайзерівських багнетах. Пізніше фашисти довели, що їхня влада ще гірша за сталінську.
Євреї Києва просто не могли собі уявити, що таке може відбутися. Тому вірили, що їх просто хочуть кудись депортувати для якихось робіт. Балачки про слабкість єврейського духу – це дурне базікання антисемітів. Героїзм євреїв в Червоній армії, військах союзників, під час повстання у варшавському гетто, і особливо мужній захист своєї держави Ізраїль – повністю спростовує цю юдофобську брехню.
З 1941-го до 2001 року ця київська трагедія надихала поетів різних національностей на вшанування пам’яті людей, що були вбиті нацистами. Але, якщо чесно казати, в останні часи пам’ять про страхіття Бабиного Яру поступово замилилась часом, як забулись часом криваві набіги монголо-татарів й інші страшні історичні події. І це природньо. Не можна весь час присипати голову попелом. Однак трагедію Бабиного Яру, харківського Дробицького яру, Освенциму та інших місць масової страти євреїв людство не повинно забути, бо та людоненависницька бацила, яка породила нацизм, аж ніяк не загинула, а навпаки – набирає силу. І справа тут не тільки в євреях. Адже на страшній черзі у фашистів стояли поляки, українці, росіяни І так далі. Не вірите? Прочитайте «Майн кампф». Треба віддати Гітлеру належне: він свої людожерські обіцянки завжди виконував сповна. Ви послухайте російські пропагандистські канали. Якою зневагою і ненавистю наповнені їхні наїзди на український народ. Вони зображують нас в очах пересічних росіян як відвертих агресивних недолюдків, буквально нацьковують їх на нас..
А чим кращий ісламський екстремізм? Чим відрізняється віра у релігійну винятковість від віри в національну чи расову винятковість? Практично нічим. Все це виклики всьому людству. Тому постійне і наполегливе нагадування про такі трагедії, як Бабин Яр, абсолютно необхідне. Тому книга академіка Трахтенберга надзвичайно корисна.
Про те, що я тільки що написав, говориться у п’ятій главі цієї книги – “Увічнення пам’яті жертв Бабиного Яру – свята справа сучасника». «Ці криваві роки нашої історії, – пише Трахтенберг, – недостатньо повно відомі новому поколінню. А це означає, що на ділі виправдовується сумне застереження мудрого Гегеля, який з прикрістю зауважив, що «єдиний урок Історії міститься в тому, що людство не навчилося здобувати з неї жодних уроків». Далі Ісаак Михайлович розповідає історію спроб створення пам’ятника у Бабиному Яру (навіть пам’ятників) та меморіального центру. Ця історія тягнеться вже багато років без усякого відчутного прогресу. Кожного разу, коли приїздять до Києва іноземні високопосадовці, все нібито сходить з мертвої точки. Але невдовзі забувається.
Я нічого не сказав про третю і четверту главу і післямову академіка Комісаренка. Так от сповіщаю: третя глава – це щоденники Трахтенберга за період з 1981 до 2016 року. Не всі підряд, а вибрані, відповідно до напрямку теми книги. Це дуже цікаво, але цитувати немає сенсу, бо вирвані шматки не замінять повноту авторових послідовних спостережень. Четверта глава – наповнена вражаючими фотодокументами про жахливі події Бабиного Яру, а також світлинами, які показують моменти вшанування загиблих там людей. У післямові Сергій Комісаренкго підсумовує все, що написано в книзі і дає найвищу оцінку праці Ісаака Михайловича Трахтенберга. Ось що він пише наостанок: «Шовінізм, ксенофобію і антисимітизм не можна перемогти лише силовими чи політичними засобами. Боротьба зі злом проходить через душі людей. Через наші з вами душі. Впевнений, що кровоточивим сторінкам цієї книги судилося зайняти особливе місце на скрижалях сучасної України. Колегам і друзям, всім небайдужим людям раджу прочитати цю книгу тяжких спогадів і тривожних роздумів про трагедію, що спіткала нашу землю у XX сторіччі».
Я теж безумовно раджу цю книгу всім нашим громадянам. Але шкода, що наклад цієї надзвичайно корисної книги лише 350 примірників. Адже книга надрукована за авторські кошти. Невже наша держава матеріально і морально неспроможна допомогти автору?

Автор: Олександр МУРАТОВ