СЛОВО-ВБИВЦЯ | Еврейский Обозреватель

СЛОВО-ВБИВЦЯ

Василь РАСЕВИЧ | Номер: Июль 2017

Бурхлива дискусія, що розгорілася в українському медіапросторі довкола правомірності вживання в українській мові для означення євреїв слова «жид», не перестає дивувати своєю примітивністю і несмаком. Історичні аргументи типу «ми ж не можемо переписати твори Франка» або «моя бабця їх так завжди називала» не витримують ніякої критики.
Здавалося б, у цивілізованому суспільстві мало б вистачити одного-єдиного аргументу – народ хоче, щоб його називали євреями, так і не інакше. І на цьому мала б бути крапка. Але то в нормальному суспільстві діють логічні аргументи, а в українському – не завжди так.
Вже багато років я беру участь у різноманітних дискусіях (при чому під своїм прізвищем). Особливо – якщо мова заходить про «нашу» традицію, в якій ми завжди називали «жидів жидами». Не буду повторювати зайвий раз аргументів про різні культурні традиції вживання цього слова на теренах Речі Посполитої, Австро-Угорщини та Російської імперії. Їх чомусь у нас не чують. Можливо, треба перейти на більш емоційну мову, а не ховатися за сухими і заплутаними академічними фразами? Може, ліпше буде, якщо розповісти конкретні людські історії? Але все ж, без короткого історичного екскурсу в минуле слова «жид» ніяк не обійтися.

Слово «жид» було цілком легітимним означенням на всьому культурному просторі давньої Речі Посполитої, оскільки… самі юдеї так себе іменували. В російському ж контексті, особливо в «зоні осілості», слово «жид» набуло з часом негативного, лайливого звучання, що пізніше виразилося у гаслах «Чорної сотні» та «Союзу Михаїла Архангела»: «Бей жидов – спасай Россию!». До слова, етнічні українці були остоєю цього погромницького руху. Тож і цей рух належить до нашої історичної традиції, а списати все на «проклятих москалів» не вдасться. Погромники, коли йшли вбивати євреїв, аж ніяк не панькалися і з насолодою називали своїх потенційних жертв «жидами». Так це слово почало перетворюватися на слово-вбивцю.
А потім були погроми часів української державності та громадянської війни. Тоді українська влада також, напевно з огляду на традицію, вживала слово «жиди» для своїх євреїв. Російська добровольча армія Денікіна та червоноармійці Будьонного також особливою толерантністю не відзначалися. І Україною прокотилася хвиля кривавих погромів. Тому, коли по тому євреї чули слово «жид», то розуміли, що їх хочуть принизити, побити або навіть убити. І нічого дивного в тому нема, що в свідомості тих, хто вижив, закарбувався стійкий асоціативний ряд зі словом «жид».
А потім були війна і Голокост… Мільйони жертв і тільки тисячі тих, хто пережив те пекло. Важко повірити, що десятирічні діти, втративши батьків, змогли вижити в тому царстві смерті. Але і таке траплялося. Цього року вийшла книга есеїв Генрика Ґринберґа у перекладі Андрія Павлишина «Дрогобич, Дрогобич…». У деяких літературно опрацьованих спогадах читаємо розповіді про виживання єврейських дітей і поведінку дорослих німців, поляків, українців. Українці називали «своїх» євреїв «жидами», що перетворило це слово на вбивцю. У всіх названих текстах слово «жид» вживається українською мовою, бо в пам’яті тих, хто вижив, вбивці саме так до них зверталися.
В есеї «Втеча з Борислава» натрапляємо на розповідь маленької дівчинки, яка після вбивства матері, не витримавши тортур страхом і фізичними стражданнями, виходить зі своїм братиком на денне світло:
Ідуть собі дорогою діти, сестричка і брат, і не можуть надивуватися… аж раптом дорогу їм заступив убивця. – Жиди! – зарепетував він. – Жиди! Він був малий, не більший, ніж Ізяшек, але ЗНАВ, ЩО ТИМ СЛОВОМ УБИВАЮТЬ. МИ ТІКАЛИ, АЛЕ СЛОВО БІГЛО СЛІДОМ ЗА НАМИ – жиди! Жиди! З-за рогу вибіг поліцай. Я не мала сили тікати, мені хотілося лягти, притулитися до землі і більше не вставати, але Ізяшек не дозволяв, він тягнув мене за руку – тікай!…
Маленький братик віддав за мене своє життя, але я про це поки що не знаю, іду його шукати. Знову наштовхнулася на вбивць. Малих, менших від мене. Жидівка! – кричать. – Жидівка!
Дівчинка втекла від своїх малих кривдників, але знову потрапила до рук дорослих убивць. Під час етапування до концтабору їй знову вдалося втекти:
Ми йшли повз крамницю. Продавщиця вийшла, щоб краще бачити. Вона була так поглинута видовищем, що не зауважила, як я вбігла до крамниці. Продавщиця повернулася до крамниці тільки тоді, коли процесія пройшла. Жидівка втекла! Жидівка! – почала вона кричати і виштовхала мене на вулицю. Над’їхав німець на велосипеді.
Я втекла на луки. Дівчата пасли корів і тужно співали українською. Може, знаєте якогось господаря, якому потрібна пастушка?
Господар був поліцаєм. Де твоя мати? – спитав він. Уже вісім місяців, як померла. А де твій батько? Пропав без вісти. Господар мав гарну молоду дружину. Він привозив їй сукні, персні, сережки. Господарством займався мало, але йому добре велося. Він запрягав коня і їхав, а повертався з возом, повним суконь, фіранок, посуду, обрусів, подушок. Господиня вибирала собі найкраще, а решту везла на базар. В українського поліцая мені було безпечно, але я боялася тих перстеників, сережок і сукенок, бо мені здавалося, що я їх впізнаю, і мене нудило, коли я чистила смердючі чоботи мого господаря.
Пекло для цієї дівчинки закінчилося, коли прийшли «росіяни». І вона просто сп’яніла від щастя:
Дочекалася, дочекалася! Смерті не далася! Я буду танцювати й співати! Я стрибатиму від радості! Я повернуся до себе додому, притулюся до батька й матері. Обійму сестру і старшого брата. Ізяшка візьму на руки. Кохані мої, я так за вами сумувала. Я так вас хотіла побачити. Мені було так погано. Так довго тривав цей жахливий сон… Я не знала, хто повернеться. Я не знала, хто не повернеться. Я не знала, що не повернеться ніхто.
Після цієї цитати мені особливо захотілося звернутися з проханням до тих, хто вважає, що слово «єврей» нав’язав нашій мові Сталін, і що правильніше буде вживати слово «жид». Поясніть це тій дівчинці, що вижила, поясніть її дітям і внукам. Поясніть це тим мільйонам ненароджених, чому вони так ніколи і не з’явилися на цей світ.
Мені можуть заперечити, що серед тих українців, хто звертався до євреїв словом «жид», були і рятівники. Були. Тих, хто безплатно рятував євреїв, ризикуючи життям своїм і своїх рідних, були одиниці. Часто самі євреї не розуміли мотивів їхньої поведінки. А тих, що ризикували за єврейське золото, була переважна більшість. І горе тим, хто віддав своєму рятівникові усе золото на раз… Їх відразу викидали на вулицю, тобто на вірну смерть. Дехто ж був милосердним до часу, аж поки у євреїв не закінчувалися цінності…
В есеї «Без сліду» ще одна дівчинка згадує, як її мама домовилася з українською сім’єю Калинців у Скобелці, що на Волині, що ті їх будуть переховувати за золото. Під час ліквідації гетто частині євреїв вдалося втекти, і вони сховалися в заплаві річки:
Берег річки був з цього боку високий і прикривав нас, але ми раз у раз чули вигуки: вилазь, жиде, я тебе бачу! Люди стояли у воді по шию і з плюскотом у неї падали, зусібіч лунали стогони.
Під час цієї стрілянини дівчинка втратила маму, але їй все-таки вдалося добратися до тих Калинців:
Калинець стояв посеред хати, а його дружина в нього за плечима, вони здивовано дивилися на мене. Чи є тут моя мама? – спитала я? Нема. То я її зачекаю. Що значить зачекаєш? – знетерпеливився Калинець. Та ж прецінь Ви погодилися нас сховати, мене й маму. Калинець з дружиною поглянули одне на одного. Так, але я змінив думку. Він мав на собі брудну косоворотку, перев’язану мотузкою. З кишені його рядняних штанів звисав важкий золотий ланцюжок від годинника мого батька, сплетений у формі коси. Ви не дозволите мені навіть зачекати на маму? – Як ти не заберешся, так ми зголосимо тебе на поліцію, – сказав Калинець. Його дружина дала мені шматок хліба і яблуко в дорогу.
Втікаючи, дванадцятирічна дівчинка натрапила на ще одну невеличку групу євреїв-утікачів:
Я спіткала попід лісом невелику групу євреїв, яким вдалося втекти з інших ґет. Я питала, чи вони не бачили моєї матері, а вони питали мене про своїх. Там була жінка, яка втратила чоловіка й дитину, і молода дівчина, і мати з шістнадцятирічним сином. Ми сиділи на узліссі і тішилися, що ми не самі. Раптом підбіг гурт дітей. Жиди! Жиди! – закричали вони й побігли назад. Ліс не мав підліску, і там було важко сховатися, то ж ми закопалися в скирті сіна. За якийсь час ми почули людей. Вони мали вила і почали ними колоти. Їм було легко дізнатися, яка скирта порушена. Я чула веселі вигуки і крики – дорослих і дітей. І чула, як їх витягали. Я не чула жодних скарг. Тільки сміх і заохочувальні вигуки. І як їх рахували – один, два, три, чотири, п’ять, шість. І як питали один в одного: чи ми всіх їх дістали? Я перечекала в скирті до ночі, глибоко в неї закопавшись. Ніч була тиха і погожа. Вони лежали поруч у пошарпаному та закривавленому одязі. Місяць яскраво світив, але я не могла впізнати сколотих і порізаних облич.
На одній з міжнародних конференцій відомий львівський історик розповів історію свого батька. Під час війни той був хлопчаком і пас із сусідськими хлопцями корів. Раптом вони догледіли групу дивно вбраних бородатих людей, які, ховаючись за деревами, пересувалися до гущі лісу. Хлопчаки з вигуками «Жиди!» почали за ними гнатися. Старші втекли, а хлопчика їм все ж вдалося упіймати і доставити на поліцію. Малого єврея німці розстріляли і там же легко прикопали. Батько історика потім тихенько згадував у колі сім’ї про цей випадок. Особливо врізалася йому в пам’ять дитяча ніжка, яка ще довго стирчала із землі…
А тепер я хочу спитати у прихильників вживання слова «жид», чи й після цього всього у них не пропало бажання наполягати на поверненні «традиційної» назви? Чи все-таки вони добиватимуться відродження у нашій мові цього слова-вбивці? Як на мене, цього не має ніколи статися, бо цей привілей у нас забрали наші предки, вони вбили «своїх» жидів, а нам залишилися тільки євреї.

Василь РАСЕВИЧ, старший науковий співробітник
Інституту українознавства ім.І.Крип’якевича НАН України